Мою сестру звуть Лакі. Ми з нею ходимо в один клас. Сидимо за однією партою, ходимо разом у парі, якщо класом кудись ідемо. Читаємо щовечора книжки. Зараз Лакі читає книжку «Без сім’ї», а я читаю казки та історії.
Лакі добре і швидко читає, ходить на музику, приходить пізно (о дев’ятій вечора), але обов’язково робить уроки, навчається вона відмінно. Лакі хоче стати вчителем фізкультури, а я хочу стати лікарем. Ми з моєю сестричкою живемо, як близнюки, хоч і зовсім одна на одну не схожі. Лакі схожа на шоколадку, а я на сметанку.
Олена АЛЕКСАНДРОВА.
Третьокласниця СШ № 81.
Посміхніться!
З ваших листів
Безлад хлопчаків на перерві призвів до розбиття вікон.
* * *
Пішовши на канікули, алгебраїчні формули хоч на час залишать мене в спокої.
* * *
Тяжкий тягар домашніх завдань учителі не в змозі відчути повною мірою, як це відчувають учні.
* * *
У більшості вчителів на уроках зникає почуття гумору, навіть якщо воно вроджене.
* * *
Ми заздалегідь готуємо для друзів першоквітневі жарти, випробовуючи їх на своїй шкурі.
* * *
Весняною повінню прийдуть канікули, заполонивши мою душу і тіло.
Ми писали твір…
Добрий день, шановна редакціє газети «Вечірня Одеса»! Мене звати Віталік Попов, мені 9 років, я навчаюся в третьому класі навчально-виховного комплексу «Морський ліцей — школа № 24» Суворовського району. Нам у школі дали завдання написати розповідь про снігура. І ось що в мене вийшло.
Снігурі
Снігур — довірливий птах. Одного разу в холодний зимовий день сиділи два снігурі на гілці горобини, розмовляли про щось між собою своєю пташиною мовою. Потім один перестрибнув на сусідню гілку, де висіла гроно червоних ягід горобини. Він подивився на другого, щось сказав йому і став клювати ягідки.
За всім цим спостерігав великий рудий кіт, який сидів під деревом. Він тихенько видерся наверх і опинився зовсім близько біля першого снігура. А той продовжував клювати ягоди, не бачачи рудого розбійника. Одночасно другий снігур щось тривожно крикнув, а кіт — стрибнув. Рудий запізнився на частку секунди: промахнувся і впав на землю…
Снігурі злетіли, покружляли трохи над деревом і знову сіли на нього — поруч один з одним, жваво обмінюючись враженнями. Схоже, вони сміялися з товстого незграбного кота.
Моїм однокласникам сподобався мій твір. Я б хотів, щоб його прочитали й інші діти.
З повагою Віталік.
Чемпіонат України зі степу: Одеса представлена гідно
Минулого тижня «Вечірня Одеса» познайомила з переможцями Київського чемпіонату з ірландських танців (арт-студія «Шемрок»), а сьогодні ми вітаємо нових чемпіонів — колектив степістів «Вправні ноги» під керівництвом Олексія Гілка та Сильветти Атауліної.
На початку березня у м. Трускавці за сприяння «Української ради танців» та «Української федерації спортивних танців» пройшов відбірковий тур чемпіонату України зі степу. Хлопці завоювали симпатії не тільки глядачів, але й суворого журі, і привезли заслужені нагороди. Беручи участь у чотирьох номінованих категоріях, вони отримали два перших і два других місця.
Колектив «Вправні ноги» дає багато концертів у нашому місті. Це талановиті та працьовиті хлопці. З їхньою творчою біографією можна ознайомитися на сайті www.tapgilko.com.
Євгенія ВАСИЛЕНКО.
Як змагалися поети
Багато школярів не знають, куди піти, коли зроблені уроки, і кажуть, що їм нудно. Вони, напевно, просто не хочуть шукати щось цікаве для себе. У нас у школі № 25, де ми навчаємося, багато різних гуртків — і спортивних, і музичних, і з рукоділля, а поруч ще знаходиться ковзанка «Крижинка» і будинок творчості «Домінанта», де теж проводиться багато занять.
Нещодавно ми побували в Будинку-музеї ім. М. Реріха на поетичному турнірі. Це був дуже цікавий захід! Змагалися 24 учасники, кожен з яких читав вірші протягом трьох хвилин. Не було жодного журі: переможців обирали ми, глядачі. Кожен з нас записав номер учасника, який йому найбільше сподобався, і два поети, які набрали найбільшу кількість голосів, продовжували боротьбу у фіналі. Ми дуже зраділи, коли дізналися, що друге місце зайняла керівник нашої «Школи журналіста» Ірина Петрівна Денисова, яка вийшла у фінал разом з Надією Сульжицькою-Клименковою. У них і у багатьох інших учасників конкурсу видані свої книги, їхні вірші можна почитати в поетичних збірниках та журналах. Ще нам дуже сподобалися вірші Надії Таран, Вадима Анохіна, Дениса Манька та Володимира Назарчука. Після конкурсу ми познайомилися з деякими учасниками та глядачами, читали їм свої вірші, а Лілія Валько подарувала нам свої: її мрія — видати дитячу книжку.
Ідею такого конкурсу придумав письменник Павло Мацкевич, а організували зустріч співробітники музею. Вони сказали, що подібний конкурс у місті проводиться вперше.
А тепер — наша порада тим хлопцям, які кажуть, що життя нудне: організуйте такий турнір поетів у себе в школі! Ми, наприклад, вже беремося за цю справу.
Анжеліка ТАХЕР, В’ячеслав ТИМОХІН, Богдан ЯЛАНЖИ.
Учні школи № 25.
Чашка з відбитою ручкою
«Альошко! — весело забасив батько прямо з порога.— А ну-но приймай подарунки до 8 Березня…» У згортках були волохатий заєць для молодшої сестрички, парфуми для мами і гарна чашка для бабусі. Бабуся нещодавно переїхала в їхню міську квартиру, все не хотіла йти «з землі» з приватного будинку на околиці, але стала останнім часом прихворіти.
З речей прихопила бабуся з собою дуже небагато, здебільшого роздавши «багатство» сусідам. Серед привезеного була і чайна чашка з відбитою ручкою. «Соромно, теще!» — дорікнув батько в перший же вечір. «Я до неї звикла», — благально-винно промовила бабуся, дбайливо обіймаючи чашку двома руками, ніби себе гріючи і захищаючи її одночасно.
І ось тепер батько приніс схожу. Стару він кинув у сміттєве відро і велів Альошці відразу ж винести його в контейнер: «Щоб у бабусі спокуси не було цю розбиту посудину повернути!» У Льошки ще ворухнулася думка залишити чашку до приходу бабусі, але він відкинув її: нове ж завжди краще, нехай бабуля звикає.
Бабуся зблідла, коли ввечері за святковим столом перед нею поставили нову красуню. Її вицвілі губи ледь прошелестіли «дякую», а через хвилину вона під слушним приводом ковзнула на кухню. Альошка прокрався слідом за нею і побачив, що бабуся нишпорить у сміттєвому відрі.
Альошці ніяково було підглядати, і він увійшов на кухню. «Не шукай, бабусю, — сказав, — я вже виніс сміттєве відро. Навіщо тобі ця чашка? Нова красивіша. А старе-розбите приносить нещастя…»
«Твій дідусь Міша подарував мені цю чашку 50 років тому, — відгукнулася бабуся, витираючи сльози, що навернулися, — сказав: «На щастя…»
Альошка здивувався: це скільки ж міст об’їхала стара посудина з дідом-військовим? Дід помер багато років тому, важко навіть згадати, коли саме. А бабуся, виходить, щоразу згадувала про нього, обіймаючи чашку долонями.
Ні бабуся, ні онук і словом не видали себе того вечора батькам. Власне, говорити-то було нічого. Хіба можна пред’являти людині претензії, якщо він хотів зробити як краще?
А померла бабуся до літа — без видимих причин. Просто одного разу не прокинулася. Але Альошці все здавалося, що трималася бабуся на цьому світі за чашку з відбитою ручкою, а він викинув найдорожчу для неї річ у сміттєвий контейнер.
Олена МИХАЙЛОВА.











