чт, 19 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

«Максимум святковості при максимумі діловитості та максимумі самовіддачі»
НА ДНЯХ З ОВІДІОПОЛЯ завітав до редакції однокласник і друг Бориса Федоровича Дерев’янка, заслужений тренер України Володимир Семенович Бондаренко. Давно, каже, не був на «вечіркінському» поверсі, у редакторському кабінеті, а серце щемить… Все так само боляче, прикро і страшно від спільної нашої втрати, ніби й не минуло з того страшного серпневого дня 1997 року, коли пролунали фатальні постріли, понад десять років.
Цього року Борису Федоровичу Дерев’янку, 6 жовтня, виповнилося б сімдесят. Кругла красива дата, ювілейна…
Згадавши про це, природно, поговорили про те, яким він був, як жив, що любив і до чого прагнув.
— Дуже шкода, — поскаржився Володимир Семенович, — що ми не запросили вас, представників «Вечірки», на ювілейну зустріч наших однокласників. У 2005-му виповнилося рівно 50 років з моменту закінчення нами Іванівської середньої школи…
Виявляється, випускники 1955 року Іванівської школи імені Бориса Дерев’янка збираються кожні п’ять років. Традиція ця виникла давно, і наш перший Редактор зіграв свою роль у її виникненні.
— Перший раз, — розповідає В. С. Бондаренко, — зібралися ми, однокласники, через п’ять років після закінчення школи. Клас у нас був дружний, сильний, тому вже й за першу п’ятирічку багато чого досягли в дорослому житті. Цим і стали по черзі хвалитися один перед одним. А наш шкільний директор Микола Андрійович Максименко, послухавши ті промови, раптом сказав: «Що це ви розхвасталися, які ваші поки що досягнення?! Ви їх ось послухаєте, ось кому, справді, є чим пишатися і про що розповісти…» І показав на трьох земляків за сусіднім столиком, які, як і ми, згадували шкільні роки в Іванівці.
Випускниками 1939 року вони виявилися. З їхнього класу, що пройшов через Велику Вітчизняну війну, всього троє живих залишилося.
Через п’ятирічку на зустріч випускників Іванівської школи прийшло всього два «тридцятьдев’ятники», а ще через зустріч — тільки один. Мовчки, ковтаючи сльози, він сидів за тим самим столиком, дивився на лежачий перед ним список однокласників, знову й знову перечитуючи прізвища…
Якийсь час ми теж мовчки спостерігали за ним, а потім Борис Дерев’янко всіх підняв і запропонував стоячи випити за пам’ять убитих. І сказав:
— Давайте поклянемося, що завжди будемо пам’ятати один одного і зустрічатися кожні п’ять років. До останнього…
Так народилася традиція. З того часу ми й зустрічаємося кожні п’ять років. На ювілейну зустріч у 2005 році з 24 наших однокласників приїхали вже тільки 12. Не без гіркоти жартували один над одним, ніби прицінюючись, хто ж стане останнім. Пам’ятаєте, цим питанням ще О. Пушкін задавався: «Кому останньому в День ліцею на святі доведеться торжествувати?»
ТУТ, ДУМАЮ, ТРЕБА РОЗПОВІСТИ, що директору Іванівської середньої школи Миколі Андрійовичу Максименку, з подачі якого фактично традиція ця народилася, Борис Федорович Дерев’янко присвятив чимало сторінок своїх спогадів, в тому числі й опублікованих у «Вечірній Одесі», аналізуючи його особистість, діяння та внесок в історію рідної школи та
смт. Іванівка загалом, а також у долі учнів. З висоти вже власного життєвого досвіду в літературній сюїті «…Але є спокій і воля» він назвав його «майстром запалювати факели людських доль», з почуттям особливої вдячності — і навіть гордості — розповідаючи, як шкільний директор відкрив таланти або допоміг розкритися, а отже — знайти свою стежинку в житті, багатьом його однокласникам. Серед них народний артист України Микола Огренич, льотчик-випробувач Павло Станков, заслужений тренер України Володимир Бондаренко…
Про Володимира Семеновича Бондаренка Редактор теж багато писав. У тій же сюїті, порівнюючи друга-однокласника з улюбленим директором — Вчителем! — відзначав наступне:
«У ньому завжди (але в прихованій формі) жило марнославство, Максименко не був його прямим наставником, не вів по життю, як не вів він нікого іншого — самим фактом нестримної своєї енергії, жадібного інтересу до найменших проявів життя, готовністю все по-своєму організувати, переінакшити, переробити, він хвилював дівочі душі, будив їх, поселяв у них елемент неспокою, невдоволення сущим, штовхав на пошук, що веде до самоствердження.
Цілком можливо, що Володя і без Максименка шукав би себе у фізичній культурі. Не випадково ж одразу після школи зробив спробу потрапити до педін на факультет, який готував викладачів фізичної культури. І не зупинився, не зумівши взяти позначену для себе висоту з першої спроби. Пішов служити в армію. Але, відслуживши своє, повернувся до штурму тієї ж вершини. Можливості вчитися стаціонарно у нього не було, вчився заочно.
Сьогодні Володимир Семенович Бондаренко — заслужений тренер України.
Став ним, не покидаючи Овідіополя, куди його, зрештою, закинула доля після Іванівки, Комінтернового, Роздільної.
Його підопічна — Тетяна Макарець — грала у збірній СРСР, двічі була олімпійською чемпіонкою, однією з провідних нападників київського «Спартака»…
…Стиль Володиної роботи дивовижно перегукується з тим, що було «фірмовою маркою» Миколи Андрійовича.
Максимум святковості при максимумі діловитості та максимумі самовіддачі.
Максименко сам їздив у місто, коли там високочола комісія перевіряла наші роботи — чи гідний подавець цього бути відзначений медаллю чи ні; страшно переживав за нас. Володя особисто вивозив Таню до Одеси, до Києва, показував її фахівцям, благав взяти якщо не одразу до команди майстрів, то — принаймні — до підготовчої групи.
Він — я бачив його в ті дні, а тому можу стверджувати впевнено — нічого не добивався для себе особисто. Його хвилювала доля дівчинки, в якій він розгледів талант, хвилював імідж овідіопольської школи гандболу…
На запитання: «Володя, навіщо тобі це потрібно?» — він міг би відповідати розлого, міг би одним словом: «Потрібно!» Потрібно, тому що це необхідно дітям. Потрібно, тому що у батьків має бути впевненість: діти — в надійних руках, діти зайняті справою. Потрібно, тому що урізноманітнює життя. Потрібно, тому що цікаво.
…Вже не те здоров’я. Не той вік. Турбот по господарству — повний рот: два будинки підняв, фермерством захопився, свої діти до справи приставлені.
А йому — все потрібно.
Ну, і дай тобі Бог…»
ТАК ПИСАВ ПРО ДРУГА-ОДНОКЛАСНИКА Борис Федорович у 1995—1997-му. Його літературна сюїта — автобіографічна повість — на жаль, залишилася незакінченою. Не дозволили дописати…
А Володимир Семенович Бондаренко і сьогодні залишається таким самим — «…максимум діловитості при максимумі самовіддачі». Зараз він («вік не той») менше переймається розвитком фізичної культури у своєму районі, більше цікавиться її історією. Зібрав матеріали, розповідає про всіх колишніх «мерів» Овідіополя, оформив їх в експозицію, готовий представити її землякам. Про найбільш цікавих керівників району, які зробили багато для його процвітання, пише нариси в районній газеті, ілюструючи їх знайденими в різних архівах, в тому числі й домашніх, історичними документами. Як неймовірній удачі радіє нещодавно знайденій, єдиній на сьогодні, фотографії зруйнованого овідіопольського храму Покрова Божої Матері. Фотографія ця довгі роки, з часів війни, зберігалася у овідіопольця В. П. Гоцаценка. Зроблена вона румунським офіцером в період окупації (1943 р.). Поруч з храмом, на першому плані, і закарбовані румунські солдати з міношукачами. Саме їх, швидше за все, фотографував безымянный фотограф на тлі церкви. Вийшло: зберіг для історії православний храм, що залишився в пам’яті багатьох людей…
«Сьогодні в районі, де колись був храм, залишився фундамент і Дух святий, який кличе людей духовно піднятися вище, відновити те, що було втрачено, — пише в районній газеті Володимир Семенович Бондаренко. — Прекрасний вид храму Покрова Божої Матері завжди надихатиме людей на добрі справи. Прийде час, дасть Бог, і храм буде відновлений».
Сьогодні він, в силу своїх можливостей, і дуже щиро, зайнятий відновленням… духовності. Як храму, в серцях і душах людських. Тому, що потрібно!
— Ось згадав, що в шкільні роки двічі відвідував літературний гурток у рідній школі (Боря нас з Огреничем туди затягнув, ми записалися, але після того, як на другому занятті наші вірші жорстко розкритикували, — втекли), і став у районну газету пописувати, — з доброю посмішкою розповідає про турботи свої, буття заслужений тренер України. — Є що згадати, є про що людям розповісти…
До нас, у «Вечірню Одесу», Володимир Семенович заглянув ще й для того, щоб повідомити, що відомий тренер з баскетболу Олександр Іванович Яковенко, про якого двічі писав Борис Федорович Дерев’янко, як про талановитого Вчителя і найсвітлішу людину, повернувся нині до Овідіополя і вже тренує: «Треба б йому допомогти, підтримати добрим словом, у нього є чому повчитися…»
Небайдужа, неспокійна людина. За духом, за величиною свого серця дійсно Однокласник Бориса Федоровича…
З особливими почуттями вчитуюся в залишений ним у редакції, як інформацію до роздумів, листочок, на якому від руки Володимир Семенович перерахував, ким стали їхні спільні однокласники: «Огренич Микола — народний артист України, ректор Одеської консерваторії; Міхура Анатолій — заст. міністра сільського господарства Республіки Казахстан; Лещенко Віталій — головний інженер військового заводу; Станков Павло — льотчик-випробувач; Ковальський Віталій — вчений, кандидат наук; Кондратюк Віра — керуюча банком; Губенко Ольга — заст. голови Іванівського райвиконкому, заст. голови райдержадміністрації…» Плюс, природно, заслужений тренер України Володимир Бондаренко, плюс заслужений журналіст України, член Спілки письменників, редактор газети «Вечірня Одеса» Борис Дерев’янко…
Може, це був якийсь незвичайний, особливий клас в Іванівській середній школі? Наш Борис Федорович, здається мені, в це вірив.
Лариса БУРЧО.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса