Відоме прислів’я говорить: «Ситий голодного не розуміє». Це справді так, і наше повсякденне життя постійно ніби ілюструє суворий висновок, зроблений багатьма поколіннями народу. Ну добре, ситі не розуміють, але хоча б не давили цих нещасних, не «наїжджали» б на них своїми важкими жирними колесами.
Читаємо офіційного листа.
«Президенту фонду соціального захисту «Ветеран»
Станкевичу В. Б.
… Відсутність страхового договору на весь термін оренди є невиконанням істотних умов договору оренди.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10 і 24 Закону України «Про оренду державного і комунального майна», підпунктів Е /і К / п. 4.2, п. 4.8, договору оренди управління змушене ініціювати розірвання договору оренди в односторонньому порядку, у зв’язку з чим просить Вас звільнити приміщення в місячний термін.
Начальник управління І. Н. АЙМЕДОВА»
НЕПРИСВЯЧЕНОМУ читачеві, можливо, не зовсім зрозуміло, про які приміщення йдеться і яке відношення має до них фонд «Ветеран». А йдеться про благодійні їдальні, де щодня, крім вихідних, самотні старики та старенькі, інваліди та сироти отримують безкоштовні обіди.
Щодня приблизно 800 осіб сідають за чистий стіл і обідають, як то кажуть, по повній програмі — перше, друге плюс компот. За 13 з гаком років існування їдалень «Ветеран», за найскромнішими підрахунками, тут нагодували 60 тисяч нужденних, які без цих обідів, напевно, й не вижили б.
І ось приміщення збираються відібрати, а отже — їдальні закрити, приблизно 100 осіб обслуговуючого персоналу (кухарі, посудомийниці, офіціанти і т. д.) позбавити робочих місць. Парадоксально, але в ролі руйнівника налагодженої системи соціальної допомоги (реальної допомоги!) виступає міське управління соціального захисту населення.
Запитую В. Б. Станкевича:
— Вікторе Борисовичу, як ви думаєте, чи розуміють в управлінні, на що руку піднімають? Або чиновникам «все по барабану», крім якоїсь своєї умоглядної вигоди?
— Я непогано знаю Ірину Миколаївну Аймедову, та й багатьох працівників управління, яких ви називаєте «чиновниками». Мені важко сказати, що вони в цій ситуації розуміють, я ж їх — зовсім не розумію! Адже мережа наших благодійних їдалень, та й сам фонд «Ветеран», створені саме, якщо так можна висловитися, під егідою управління соціального захисту на основі тих благородних принципів, які повинна сповідувати справжня демократична влада.
— Ще одне запитання «на засипку»: в офіційному документі, підписаному І. Н. Аймедовою, вам визначено: «звільнити приміщення в місячний термін». «Папір» зареєстровано і відправлено 2 червня. Минуло три місяці. Коли звільните приміщення?
— Ніколи! Вірніше так: договір оренди у нас до 2026 року. Доживемо до нього — будемо думати, як бути далі. А поки що, як ми вважаємо, ми ні в чому закон не порушили.
Так, місто виділяє якісь кошти для допомоги нужденним… Дякуємо йому.
3 гривні 77 копійок на людину — це теж непогано, але, м’яко кажучи, замало. Ви пробували пообідати за три сімдесят? Наш обід коштує 6 гривень. Звідки добавка? Це наше ноу-хау, можна сказати, особистий внесок у спільну справу: це і прибуток виробництва, і економія на оптових закупівлях продуктів, на зарплаті співробітників, плюс спонсорські внески в наш фонд. Коли нас називають мільйонерами (одна газета навіть у заголовок винесла це слово), ми не ображаємося: дійсно, витрачаємо мільйони гривень на супи та борщі, котлети та макарони «по-флотськи». Завдяки цим грошам та організації регулярного харчування для самотніх стариків та інвалідів (зараз годуємо і безпритульних дітей), багатьом людям ми елементарно зберегли життя. А нас звинувачують у якійсь нісенітниці: страховку не так уклали, не так залишки овочів списали, замість риби м’ясо поклали в якусь страву. А те, що в основі всього стоїть наша добра воля і праця, чиновники чомусь забули. І те, що ми спільну нашу справу контролюємо в десять разів суворіше, ніж інспектори КРУ, — теж якось залишається непоміченим…
ТУТ ВАРТО ЗРОБИТИ невелике «історико-економічне» відступ. «Народження» благодійної діяльності, яка пов’язана з фондом «Ветеран», відноситься до 1992 року. Тоді й з’явилася перша безкоштовна їдальня «Ветеран» на Люстдорфській дорозі, 58. З колишньої «дієтичної їдальні», що розвалювалася, фахівці створили цілком сучасний, зручний і затишний пункт громадського харчування.
Очолював роботи В. Б. Станкевич, якого в Одесі всі називають Віктором, а за паспортом він — Віталій. (Сам він пояснює це так: «Після морехідки я потрапив на судно матросом. Там довге ім’я Віталій вимовляти було ніколи — обходилися просто Вітьком або Вітею, звідси й пішло — Віктор»). Віктор-Віталій Борисович певною мірою унікальний: за спиною у нього складний життєвий шлях — працював і фотографом, і матросом, отримав диплом ВНЗ, навчався в аспірантурі. У пресі його часто називають інженером-атомником, а він сидить і розраховує меню для немічних, бомжів і безпритульних…
Люди розповідають, що для ремонту та купівлі обладнання для їдальні «Ветеран» коштів не вистачало, і тоді Станкевич взяв кредит на своє ім’я, віддав у заставу власну квартиру та машину. Треба думати, що він був все ж таки впевнений в успіху своєї благородної місії.
Хай там як, але приміщення відремонтували, обладнали, і перша благодійна їдальня в Одесі (а, мабуть, і в Україні) стала приймати перших клієнтів. Керівництво фонду виверталося навиворіт, гроші для безкоштовних обідів шукало де тільки могло і знаходило. Їдальня, як кулінарне виробництво, сама навчилася заробляти на продажу готової продукції (скажімо, пиріжків і ватрушок) та напівфабрикатів. Тільки через вісім років, коли В. Б. Станкевич став начальником міського управління соціального захисту, місто конкретно (не на словах, а грошима) включилося в справу допомоги «Ветерану»: офіційно з бюджету стали виділяти певні суми, які досі й підживлювали благодійний фонд. Тоді й мережа їдалень розширилася — до чотирьох. Втім, усі обізнані люди розуміють: цього мало.
— Знаєте, — каже Станкевич, — за часів моєї роботи начальником управління соцзахисту ми провели ніби ревізію осіб, доходи яких не доходять до межі бідності. Отримали цифру — близько 25 тисяч осіб. І розуміли: насправді таких громадян в Одесі набагато більше. Виходить, що, якби в місті стали діяти не чотири, а, скажімо, 10-12 їдалень типу «Ветеран», то й тоді проблему не вирішили б повністю.
… А ТЕПЕР ПОВЕРНЕМОСЯ до чиновників із сьогоднішнього управління соцзахисту. Вони якраз найменше думають про розширення мережі їдалень системи «Ветеран». Більше того, вимагають звільнити приміщення.
Запитую:
— Що ж далі? До суду справа дійде?
— Не думаю, — сумно каже Станкевич. — Не варто їм з вогнем грати.
— Ви натякаєте на те, що тисячі голодних стариків та інвалідів підуть пікетувати суд або перекриють якусь магістраль, ляжуть на рейки?
— Ні, такі фантазії мене не відвідують. Мене більше приваблюють основи християнської моралі. (Дивиться на ікону, яка стоїть на робочому столі). Хоча активно захищати свої права теж не протипоказано. Як сказав поет: «Добро повинно бути з кулаками». Але в нашому випадку, якщо справа дійде до суду (ми добровільно свої приміщення не звільнимо), стане очевидною некомпетентність людей, яким доручили захищати знедолених і скривджених, самотніх і безпритульних. Їм потрібно було б не тільки розширювати мережу безкоштовних пунктів харчування, але й створювати безкоштовні пункти інших видів обслуговування нужденних: лазні, перукарні тощо.
… ПОКИ МИ РОЗМОВЛЯЛИ в тихому кабінеті В. Б. Станкевича, за його стінами — на кухні та в підсобних приміщеннях їдальні «Ветеран-1» — ніби наростала напруга: гриміла посуд, стукали ножі — готувався обід для двохсот осіб. Сьогодні ці люди пообідають тут. І завтра теж. Але ж загроза закриття їдалень існує. І, незважаючи на оптимізм Віктора Борисовича, «процес пішов»: діяльність фонду «Ветеран» стали перевіряти з усіх боків, якщо так можна висловитися. Нагрянули інспектори КРУ і дуже швидко знайшли недоліки: не так списані продукти, не так щось зафіксовано. Результат: 15 тисяч гривень штрафу.
Соромно про це писати, але факт залишається фактом: з жебрака знімають останню сорочку. Звичайно, слідуючи постулатам християнської моралі (про що Станкевич говорить дуже серйозно і впевнено) і керуючись відомою приказкою: «Бог не видасть, свиня не з’їсть», — можна розраховувати на сприятливе вирішення виниклої проблеми. І все ж чомусь тривожно.
Павло ШЕВЦОВ.