АХ, ЯК ШКОДА, що немає у нас закону про дуелі. Саме дозволу дуелей на всіх рівнях і з будь-якими наслідками. Думається, такий закон очистив би наше хворе в моральному сенсі суспільство від мерзоти, хамства і скотства, з якими стикаємося майже щодня. А що? Ти образив мене, обдурив, зганьбив? Я присилаю до тебе секундантів. І завтра на зорі, де-небудь в районі Шкільного аеродрому, всаджую кулю в твою нахабну пику і дорогою додому в найближчій каплиці ставлю свічку «за упокій» раба божого…
На жаль, немає у нас такого закону, і ми залишаємося рабами. І не тільки божими.
Леонід Пилипович Денисов розповідає:
— 29 квітня я купив квиток на автобус «Одеса — «Привоз» — Ширяєве», сів на своє місце № 3 і став чекати відправлення. Прийшов водій, перевірив квитки. Дехто розплачувався з ним на місці, когось водій просто вигнав з автобуса. Кого? А тих, хто був без квитків і їхав до Алтестового. Потім він набив автобус іншими пасажирами, як то кажуть, вище даху, і ми поїхали.
Не доїжджаючи приблизно кілометр до Отрадового, де мені необхідно було вийти, я протиснувся до задніх дверей, попросив сусіда по сидінню, щоб він через голови передав мою сумку, коли буду виходити (пройти з речами через натовп пасажирів було неможливо). Тих, хто стояв біля водійської кабіни, я попросив, щоб вони повідомили водія: «Зупинка в Отрадовому». Йому сказали, я чув. Але машина пройшла потрібну мені зупинку на попередній швидкості і продовжувала рух.
Я став кричати: «Зробіть зупинку». Люди мене підтримували, теж кричали. Водій не реагував. Тоді я з великими труднощами протиснувся до кабіни, сказав, що мені необхідно вийти. Водій скоса глянув на мене і запитав: «Як ти сюди потрапив?» Саме так, по-хамськи, на «ти». Я пояснюю: ось мій квиток. Він став розглядати мій квиток, не знижуючи швидкості, і раптом зробив такий висновок: «Ти, старий хрич, заліз не на той автобус. Тобі на іванівський треба було».
Говорити з ним було важко. Я йому пояснюю: ось у квитку — час відправлення, маршрут, місце, а він тільки сміється. Тоді я показав йому своє посвідчення «афганця», сказав, що мені стало погано, мені треба вийти з машини. Він, сміючись, заявив: «Це посвідчення засунь собі в задній прохід». Не так, звичайно, а грубо, по-скотськи. Коли я таке почув, у мене в душі все перевернулося.
Леонід Пилипович робить паузу, і обличчя його ніби кам’яніє. Я розумію, що якби у цього «афганця», полковника у відставці Денисова, в той момент в руках був пістолет, він би не став посилати водієві автобуса секундантів.
У листі начальнику управління морегосподарського комплексу, транспорту і зв’язку Голокозу А. С. він пише:
«Я не став втручатися в дії водія і не вжив практичних заходів для зупинки автобуса, усвідомлюючи, що в автобусі знаходиться велика кількість пасажирів і дітей. Багато хто їхав, щоб пом’янути рідних на кладовищі. Я вирішив, нехай їде, щоб не постраждали інші».
А адже могло статися і непоправне. Уявіть собі, учасник бойових дій, контужений; у нього від образ і виду нахабного водія, що сміявся з його безпорадності, сталося «потемніння в голові», «поїхала дах», і він став би виривати кермо у водія, гальмувати або вдарив його чимось. Наслідки непередбачувані. Автобус на повній швидкості міг вилетіти на зустрічну смугу або звалитися в кювет. Хто був би винен?
ДАЛІ Денисов пише: «На передній площадці було чоловік 7 молодих хлопців і дівчат, які спостерігали нашу перепалку і тільки … реготали».
Скінчилося тим, що водій висадив пасажира, проїхавши 10 кілометрів за Отрадовим. Мовляв, тупай пішки, дід. Звичайно, «автогерой» не знав, що дід Денисов тільки вчора (28 квітня) виписався з лікарні.
Десять кілометрів — не така вже й велика відстань, тим більше, що Леоніду Пилиповичу потім довелося пройти дистанцію набагато довшу — в пошуках справедливості. Поранена душа ображеного і скривдженого полковника у відставці не могла змиритися з відвертим знущанням. І він написав у різні інстанції, щоб хоч якось «дістати» кривдника. І ось начальник управління морегосподарського комплексу, транспорту і зв’язку
А. С. Голокоз відповідає Денисову на бланку обласної державної адміністрації: ми, мовляв, розбиралися в ситуації, і, за повідомленням начальника ДАІ, при опитуванні водій Креденцер С. В. підтвердив, що 29.04.2006 р. дійсно виникла конфліктна ситуація з пасажиром автобуса. При цьому він заявив, що зупинку біля Отрадового він не зробив тому, що не знав про це раніше. А те, що десяток пасажирів кричали: «Зупинись!» — і сам пасажир «сунув йому в ніс» свій квиток, а потім і посвідчення «афганця», він ніби забув. І про образи свої — теж.
Далі пан Голокоз повідомляє Денисову:
«За повідомленням ВАТ «Ширяївське АТП-15167» службою організації руху ТОВ «Автовокзал «Привоз» 29.05.06 р. були проведені заняття з водійським складом підприємства по темам:
1) дотримання правил дорожнього руху;
2) безпека автомобільних перевезень;
3) права і обов’язки пасажира автобуса;
4) права і обов’язки водія автобуса».
Така виходить відповідь. Людині наплювали в душу, а йому повідомляють про семінарські заняття.
А ось відповідь начальника головного управління в Одеській області у справах захисту прав споживачів І. Ю. Лисенка: «На попередній запит адміністрація «Автовокзал «Привоз» надала управлінню інформацію, згідно якої маршрут «Одеса — Ширяєве» буде повністю переведено на обслуговування новими автобусами з ємністю салону до 75 місць (як для сидіння, так і для стояння)».
Мимохідь сказано, що водія С. В. Креденцера покарали і попередили.
Ще одна відповідь від заступника начальника управління державтоінспекції в Одеській області А. І. Карпенка. З нього випливає, що водій С. В. Креденцер працює в «ТОВ Автовокзал «Привоз» «та здійснює перевезення пасажирів на зазначеному вище транспортному засобі на підставі паспорту маршруту № 000018, виданого 27.02.02 р. Перевіркою документації на право надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу порушень не виявлено. Також водій заперечив факт нетактовної поведінки відносно Вас».
Мовляв, Ви, шановний пасажире, будьте люб’язні, чомухайте пішки 10 кілометрів, тому що водієві не хотілося зупинитися в Отрадовому. А біля Єгорівки — хотілося, тому що там виходили два пасажири-безквитники, з тих, що платили особисто водієві. Зрозуміли, полковнику — учаснику бойових дій? Якби ви — досвідчений воїн — не брали квиток у касі, то без пригод відпочивали б на своїй фазенді.
…ТРИЧІ автор цих рядків намагався знайти водія Сергія Креденцера на автостанції «Привоз». Не вдалося: водії тут не затримуються — приїхав, розвернувся, набив автобус, і «поїхали». Ну, а якби і зустрілися? Він би розповів мені те саме, що і тим, хто його опитував раніше: мовляв, конфлікт був, але я не винен, жодного посвідчення нікуди «засовувати» я не радив…
І ті, що надіслали «відписки» постраждалому Денисову, теж почуваються добре і впевнено: вони перевірили «сигнал», винного попередили. І решта у нас в порядку: автобуси оновлюємо, профілактичні бесіди проводимо, відповіді скаржникам друкуємо на фінському папері. Ось чому нам потрібен закон про сатисфакцію за образи і обра́зи.
Уявляєте, від скількох «хвороб» ми б позбулися, та й товстий шар бюрократизму став би тоншим. Адже ветерани війни і учасники бойових дій свого часу стріляли непогано. Та й інші, якщо потрібно буде, — навчаться…
Павло ШЕВЦОВ.