ігри розуму
Одесити знову найрозумніші
«Золото» на чемпіонаті України з «Що? Де? Коли?», другий етап якого пройшов у нашому місті у вихідні, здобула команда «ОНУ ім. Мечникова». Схоже, В’ячеслав Санніков і компанія подолали кризовий період і рвуться в бій: ще одна можливість показати себе представиться на чемпіонаті світу.
Нагадаємо, що після першого етапу лідирували дві команди: «ОНУ ім. Мечникова» та сімферопольсько-одеська команда Євгенії Каніщевої. На третьому місці з відставанням у два очки трималися одесити з «Гамбринуса». Але в першому ж турі другого етапу сюрприз піднесла команда «Вершки—Форс-мажор» (Харків). Хлопці правильно відповіли на 14 питань з п’ятнадцяти, тим самим вирвавшись в одноосібні лідери етапу. За наступні три тури переслідувачам вдалося скоротити розрив, але не скасувати його.
А ось на другий день команда ОНУ не тільки наздогнала, але й перегнала харків’ян. У підсумковому заліку за сумою двох етапів за «Вершками» залишилася лише «бронза». «Срібло» здобула команда Каніщевої, на четвертому місці — одеський «Гамбринус». На жаль, «вилітає» з вищої ліги в перехідний турнір ще одна одеська команда — «Легіон—Нова реальність». Втім, у хлопців буде можливість повернутися, якщо гра на «перехідці» складеться вдало.
Не так захопливо складалася ситуація в першій лізі: молода запорізька команда «Бандерлоги», після першого етапу яка йшла третьою, на другому показала блискучий результат. Хлопці утримували впевнене лідерство протягом усіх шести турів (а це — 90 питань!) і цілком заслужено вийшли до вищої ліги. Так само, як і київська команда «-1», яка виступає дуже стабільно. Не вдалося «прорватися» назад ветеранам вищої ліги — команді «О. К.» (Харків). Одеські команди «Дуплет» і «Аборигени» посіли восьме і десяте місця відповідно. Всім їм належить перехідний турнір, який пройде на початку осені. Вітаємо переможців!

гість номера
Наш Шварценеггер… із саксофоном
Наш сьогоднішній гість нещодавно здобув титул «Містер Одеса». А ще він — досвідчений спортсмен, який досяг чималого на ниві бодібілдингу. І це абсолютно не заважає йому грати на саксофоні та поглинати медичну літературу. Загалом, знайомтеся: Дмитро САЛІК.
— І як було вперше в житті дефілювати по подіуму? Хвилювалися?
— Я не хвилювався, бо нічого особливо важкого виконувати не доводилося. Показати своє тіло в плавках — для мене це не було чимось новим. А в костюмах… Єдина була проблема: речі, які я одягав, були не мої, і не хотілося їх зіпсувати. Почувався трохи не у своїй тарілці. Але все обійшлося.
— Що можете сказати про своїх суперників?
— Четверо з дванадцяти чоловік я знав: ці хлопці — теж спортсмени, я дуже багато часу тренувався з ними в різних залах. Один — взагалі мій учень. Усі молоденькі, я найстарший виявився. Але вони молодці, звісно.
Кажуть, що моделі — трохи легковажні, але я таких не бачив. Багато хто навчається. Наприклад, Михайло Кухаренко, який став віце-містером, — у медінституті. Чоловічий модельний бізнес у нас не такий популярний, як жіночий, та й люди ставляться до нього упереджено. Поки що це — щось на кшталт хобі.
— Чим відрізняється чоловічий конкурс краси від жіночого?
— Тим, що чоловіки наприкінці не виходять у вечірніх сукнях (посміхається). А взагалі, на жіночий конкурс краси зазвичай приходять помилуватися (чоловіки) і подратувати (жінки), а на чоловічий — просто з цікавості, щоб подивитися, що вони, ці учасники, взагалі можуть показати.
Я, до речі, помітив, що тілом не багато хто блищав, не всі напружували себе в тренажерному залі. У конкурсі плавок це було видно. Якщо дівчата завжди чимось у собі незадоволені, ходять у різні салони краси, то чоловік у нас, як то кажуть, якщо поголився — вже красивий. А якщо людина — модель, вона повинна бути красива як обличчям, так і тілом.
— Розкажіть про своє спортивне життя. Як почався шлях чемпіона?
— У дитинстві я хворів на бронхіальну астму. Мама віддала мене на плавання, а ви ж знаєте, як з дітьми: волосся не висушив, захворів — і все. Вона зі мною весь час мучилася: напади, лікарні… До школи я ходив навесні та восени, а практично всю зиму хворів.
Потім пішов на бокс: щоб якось виглядати пристойніше. Зайнявся бодібілдингом. Вирішив виступати на змаганнях. Навчався в консерваторії — і паралельно тренувався. Ну, і почав «переростати» всіх своїх однолітків.
— Ви — живий антитезис до приказки «Сила є — розуму не треба»…
— Є таке хибне уявлення. Мушу сказати, що бачив не багато ідіотів, які досягали високих досягнень у спорті. Будь-який спорт — це кропітке вивчення. Я ось зараз працюю персональним тренером, інструктором в агентстві нерухомості «Альянс»: з моєю допомогою фірма дбає про здоров’я та зовнішній вигляд своїх співробітників. Багато людей приходять із дійсно серйозними проблемами, хворобами. Але навіть якщо ви прийшли до мене, щоб схуднути, мені вже треба розбиратися в дієтології, знати будову людського тіла, обмінні процеси. Я ж не можу сказати: «Ну, не знаю, ви якось їжте менше». Треба розписати все практично по грамах, попередньо спробувавши все на собі… Я читав дуже багато медичної літератури. Багато знайомих хлопців, які закінчували інститути, не знають і половини того, що знаю я.
— Що можете порадити молоді, яка «зависає» в спортзалах?
— Вправи треба робити правильно: інакше вони не приносять результату і можуть навіть призвести до серйозної травми. Є травми, які напрацьовуються роками: наприклад, запалення плеча. З кожним роком воно все посилюється, а одного прекрасного дня ви підняли чашку — і лопнув м’яз. І пред’являти претензії до тренера марно. З нашою юридичною системою, якщо з вами щось трапиться, ви нічого не зможете довести.
До мене приходить багато людей з травмами. У мого друга було три хребетні грижі, бо він грав у регбі, випадало плече. Я вигадував усілякі вправи: йому не можна було стояти, тільки лежати або сидіти зовсім горизонтально, щоб не було навантаження на хребет. А він ще страждав від надмірної ваги — через те, що не міг рухатися. А тепер у нього все гаразд.
Зараз у мене тренується Інеса Машевська, «Міс Одеса». «Знущаюся» над нею, як і над усіма. Вона запитує: «За скільки я можу прийти у форму?» А я займаюся спортом майже 11 років. Ось дивлюся на себе в дзеркало — в принципі, «у форму» я ще не прийшов.
— Судячи з усього, ви більше любите розповідати про свою тренерську діяльність, ніж про змагання?
— Розумієте, в нашій країні змагальна діяльність не окуповує витрат. Це зараз я можу дозволити собі всі гроші, які заробив, витратити на підготовку до турніру. А сім’ю одними медалями і кубками не нагодуєш.
Не багато хто у нас може дозволити собі виступати на міжнародних змаганнях, як я. Коли їздив на свій перший чемпіонат Європи до Швейцарії, квиток коштував близько 450 доларів, не кажучи про проживання: 200 доларів на добу з людини. Плюс кропітка дієта, серйозні важкі тренування. Мені потрібно на день з’їдати близько 1,5 кілограма курячої грудки.
— Ви багато чого досягли у спорті…
— Так, я — багаторазовий чемпіон Одеської області, абсолютний чемпіон України, бронзовий призер чемпіонату Європи, багаторазовий переможець усіляких міжнародних конкурсів. Але якщо ти виграв якийсь турнір, люди чекають, що ти вийдеш наступного разу — і ще щось покажеш. Виграти легко, а ось утримати це місце, показати, що і цього разу ти найкращий — вже важче.
— Доводилося застосовувати силу м’язів на практиці у звичайному житті?
— Так, було, бився. Результат — ножове поранення руки і порваний гомілкостоп. Плюс п’ять якихось побитих людей. Захищав товариша.
— Знаєте, ваш образ зовсім не в’яжеться з консерваторією…
— У мене дядько — народний артист України, професор консерваторії з диригування, а тато — заслужений артист, кларнетист і диригент. Вони все життя займалися музикою, тато весь час бурчав: «Давай!» Я закінчив естрадний факультет музучилища. Але коли вступив до консерваторії (на оркестровий), тато і дядько мною чомусь не пишалися і завжди всім казали, що я — просто їхній однофамілець. Навчався заочно, бо жив з мамою і мусив заробляти: вранці — в муніципальному оркестрі грав на саксофоні, ввечері — тренажерний зал. Зараз тільки вдома граю. І то — дуже рідко, немає часу.
— Наостанок побажайте що-небудь нашим читачам.
— Хочу побажати чоловікам — мужності, жінкам — жіночності. Бажаю, щоб люди були людяними, вдячними і порядними. У наш час на першому плані стоять гроші, а адже сьогодні вони є — а завтра немає. Треба пам’ятати, звідки ти вийшов.

життя студентське
Викладачі (не) жартують
Студентське життя повне всіляких несподіванок та відкриттів. Нерідко джерелом таких стають викладачі — люди, мудрі досвідом, але при цьому втомлені важкою роботою. Цілу добірку викладацьких афоризмів надав нам студент філологічного факультету ОНУ ім. Мечникова Остап КУШНІР.

* * *
У мене теж є почуття гумору, але воно має межі, а за ними йде щось страшне!
* * *
У будь-якій справі є дві сторони медалі: ліва і права.
* * *
Десь між «трійкою» бовтаєтеся.
* * *
В основі своїй візантійці були греками.
* * *
Володимир вивіз із Корсуня священиків та інші цінні речі.
* * *
Ми намагаємося задовольнити свою потребу в голоді.
* * *
Це нам так здається, що в наших думках є певна логіка.
* * *
Сідайте на першу парту: будете мені порчу знімати.
* * *
Це в вас говорить голос лукавого. Вбийте його або виженіть.
* * *
Переходимо до важливого питання. Коли там у нас дзвінок?
* * *
Я малював так, щоб було зрозуміло, що зрозуміти тут щось абсолютно неможливо.
* * *
Він народився в лісі, не чистив зуби і рано помер.
* * *
Я йду вам назустріч з усіх боків.

хобі
Вони — просто «літики»
У наш час це навіть важко собі уявити: більше десятка старшокласників щосереди та щосуботи збираються, щоб поговорити про літературу. Вони приходять о п’ятій вечора — а йдуть нерідко затемно, захопившись обговоренням творчості улюблених письменників або читанням власних віршів. Потім приходять додому — і пишуть, пишуть, пишуть…
Випускниця історико-філологічного факультету ПДПУ Тетяна Мілімко керує літературною студією «Гарт», дітищем Олекси Різниченка, трохи більше семи місяців. Почалося все досить тривіально: направили на роботу до Палацу дитячої та юнацької творчості. Там запитали: «Що вмієш робити?». Виявилося, талантів у Тані предостатньо: і співає, і танцює. Але хореографічній та вокальній студіям вона віддала перевагу своїй давній мрії — студії літературній. І вирушила до школи №90 — збирати колектив.
— Таня — справжній згусток енергії, — розповідає десятикласниця Катя. — Коли вона прийшла до нас до школи, ідея всім одразу сподобалася.
— Якби це була не Таня, а інша людина, я б, напевно, не прийшла, — підхоплює Христина. — Просто приємно з нею спілкуватися.
А Тетяна Мілімко зізнається, що відчуває певну залежність від своїх хлопців:
— Як би не втомилася, завжди прилітаю до них, як на крилах, а йду з посмішкою. Хоча у нас бувають і конфлікти…
…Запитую, скільки часу студійці витрачають на читання. Тут у всіх усе по-різному: хтось від сили дві години на тиждень гортає книгу, задану з літератури, хтось захоплено читає ночами. Список улюблених письменників студії «Гарт» — досить вагомий: від Шекспіра, Лондона та Булгакова до Павіча та Паланіка. Аня зачитується Сартром і Кортасаром, Віка — Віаном і Кундерою. З поетами теж «дружать» — Бальмонт, Хлєбніков, Блок, По і навіть творчість вагантів.
— Поширене думка «молодь не читає» — дурне, — міркує Віка. — Хоча є й такі, що книгу в руках не тримали. Моя подруга, наприклад. Так я їй на день народження підсунула «Інтерв’ю з вампіром» — товстелезний роман, за мотивами якого знято її улюблений фільм. І процес пішов. Зараз вона читає «Покоління ікс».
Себе студійці називають «літиками»: все-таки назва «Гарт» не зовсім відповідає духу цього колективу. Саме слово придумала Таня: в одному з її оповідань були такі слова — «ми не критики, ми не політики, ми просто літики».
Чим же займаються студійці довгими вечорами, забуваючи про час? Та найрізноманітнішими речами: читають свої вірші та оповідання, обговорюють улюблені книги, пізнають таємниці художніх прийомів, експериментують, часом — просто говорять про життя або співають пісні. Сьогодні, наприклад, програма складається з кількох частин.
Спершу свої свіжі рядки читає Віка. Жахлива історія про молодого льотчика, над яким зло пожартували товариші, — наприкінці, природно, всі померли. Автор стверджує, що історія правдива.
— Спочатку у нас був такий період, що всі писали про смерть, — зізнається Таня Мілімко.
Потім Віка переходить на українську мову. Два чудових вірші вийшли: один — про кохання, інший — про життя. Відчувається, що саме українська для Віки — рідна. І якось усе так серйозно і так не по-дитячому.
Потім до «літиків» приходить гість — Поліна, поетеса і бард. Слід майже година пісень, віршів та історій з життя. Студійці явно до такого не звикли, почуваються трохи скуто, але слухають уважно і ставлять запитання.
Наступний пункт програми — біографія Антуана де Сент-Екзюпері, підготовлена Анею, та обговорення «Маленького принца» — одного з її улюблених творів. Відомості про життя французького письменника-льотчика «літики» доповнюють десь вичитаними або почутими епізодами.
— Вони постійно мене дивують, — зізнається Тетяна Мілімко. — Іноді говорять такі речі, до яких я б у житті не додумалася. Шкода, що у мене свого часу не було можливості ось так спілкуватися з однодумцями. І коли сьогодні мені говорять щось на кшталт «погана пішла молодь», я готова навести принаймні десяток контрприкладів. Я зачитуюся їхніми віршами і думаю, що таких людей буде багато. А комусь ці вірші допоможуть.
— А хто серйозно планує стати письменником чи поетом? — запитую у хлопців. Виявляється, всього двоє. Але решта також прагне пов’язати своє життя з творчістю: хто в журналістику хоче податися, хто — гурт свій зібрати.
— І все-таки література, поезія — це зараз не модно, — продовжую я. — Не шкода витрачати дорогоцінний підлітковий час, відбирати його у дискотек та інших розваг?
— По-перше, вірші — це завжди модно, — заперечує Таня Мілімко. А остаточну відповідь дає Віка, яка, до речі, прийшла до студії лише чотири місяці тому:
— Всіх нас щось штовхає писати. У сенсі, як з даху штовхає. І перебувати в цьому не завжди легко. Студія для того й існує: щоб підтримувати тих, хто пише.

Альона ЧЕРНИШОВА
Зі мною
Зі мною біди не пізнаєш!
Віддай мені думи осінні,
Всі труднощі й лиха, що маєш,
Всі страхи, минулого тіні.

Віднині нічого не бійся —
Тебе не покину довіку.
Від спогадів більше не крийся.
Я кину їх в швидку ріку.

Тепер у тебе з’являться інші:
прозорі, радісні, світлі.
І ніжні, мов пісня у тиші,
мов промені сонця привітні.

Я кожної ночі збирати
Тобі буду зірки в долоні
І очі твої цілувати —
Глибокі, прозорі, бездонні.

Навчу тебе мріяти знову,
Про долю — без докору кращу,
І вірити в серця промову,
Що єдність сповідує нашу.

Якщо розлучишся зі мною,
То зіркою стану на небі,
Й світитиму завжди весною,
Коли вперше побачила тебе.

* * *
Навесні, коли розтане срібний лід,
Я піду самотнім мрійним шляхом.
До зорі, і тихих вод знайду я слід.
В них втоплю журбу, зігріту часом.

Не чекай мене, назад не повернусь!
Я вже зовсім інша людина!
Вранці я в степу вдруге народжусь
І одягну золоті крила.

Доп’ян нап’юся ранкової роси,
Позичу в неба спокій й силу,
Помолюсь, щоб сила твоєї краси
Мене більш щоночі не будила.

молодіжна рада
У пошуках громадських приймалень
Більше двох місяців тому на черговій сесії міської Молодіжної ради обговорювалося питання про створення громадських приймалень, в яких новообрані сенатори та конгресмени мали б консультувати своїх виборців. Передбачалося, що прийом буде вестися за місцем навчання — по дві години двічі на місяць, а відповідна інформація на дошках оголошень з’явиться «найближчими тижнями». На ділі вийшло інакше…
Припустивши, що два місяці — термін для організації громадських приймалень достатній, я вирішила з’ясувати, яким чином вони працюють і, можливо, навіть взяти участь.
У юридичній академії обійшла всі поверхи, вивчила всі стіни. Жодного натяку на розклад громадської приймальні членів МР не виявила. Та й взагалі — жодного слова про МР на дошках оголошень академії. А колись, пам’ятається, сенатори та конгресмени власноруч возилися зі спеціальними стендами, щоб розміщувати на них інформацію про діяльність «молодіжних обранців»…
У коридорах пустинно: йдуть лекції. Час від часу трапляються самотні студенти з підручниками. Ось троє, здається, першокурсники.
— Не знаєте, де знайти розклад прийому членів Молодіжної ради?
— Гадки не маємо.
— А ці приймальні взагалі працюють у вас?
— А що це таке?
У найближчому деканаті — інституту прокуратури та слідства — принаймні, знають, що таке МР. Отримую пораду звернутися до голови міської Молодіжної ради Світлани Осауленко.
В академії харчових технологій — та сама картина: інформації про приймальні, та й Молодіжну раду загалом — жодної. Голова студентського профкому Олександр Лукіянчук, почувши чарівні слова «Вечірня Одеса», миттєво викликає до кабінету сенатора Леоніда Непейводу. Через п’ять хвилин обидва сидять навпроти мене і готові до бесіди.
Громадської приймальні як такої в ОНАХТ ще немає, хоча такі розмови велися на студраді, і навіть порушувалося питання про виділення приміщення. Поки що проблеми студентів, як внутрішньовузівські, так і «зовнішні», вирішує профком: консультує і з питань працевлаштування, і з питань житла. Леонід, у свою чергу, обіцяє, що через місяць його приймальня працюватиме, а на дошках оголошень з’явиться розклад. Звісно ж, ця робота буде вестися при тісній співпраці з профкомом.
У політеху жодної загальнодоступної інформації про громадські приймальні також не знайшлося: ні в адміністративному корпусі, ні в сусідньому навчальному — «четвірці». Найбільш типова відповідь студентів на мої запитання — «Молодіжна рада? А що це?».
У головному корпусі ОДЕУ звернулася до студентського профкому. На місці виявився не тільки голова Олексій Чорний, але й конгресмен Олександр Довгопол.
Як з’ясувалося, громадських приймалень в економічному немає через «недоцільність». Мовляв, якщо у людей проблема, членів Молодіжної ради знайдуть і так. Крім того, є профком, який вирішує внутрішньовузівські проблеми і цілком здатний направляти студентів до членів МР з проблемами «зовнішніми».
Не увінчався успіхом пошук розкладу громадських приймалень і в академії холоду, і в головному та гуманітарному корпусах ОНУ ім. Мечникова. Студенти останнього, як виявилося, навіть не знають, де знаходиться профком: «чи то в адмінкорпусі, чи то десь у гуртожитку». Що вже говорити про конгресменів і сенаторів…
Списки членів МР вперше за день побачила у фойє «Маріїнкі». Завуч з виховної роботи Людмила Білейчук повідомила, що сенатор, одинадцятикласниця Аня Крис, приймає виборців по понеділках і п’ятницях з другої до п’ятої. Так що поки — рахунок 1:0 на користь школярів. Другий тайм не за горами.
Випуск «ВОкруга» підготовлено Юлією РОМАНОВСЬКОЮ.