Фракції будуть. А приймальні?
Друга сесія міської Молодіжної ради нового скликання вийшла дуже яскравою та цікавою. Бурю емоцій та масу суперечливих думок викликали два питання: організація роботи громадських приймалень членів МР та доцільність створення фракцій у Молодіжній раді Одеси.
Співпраця між Молодіжною радою та міською виконавчою владою в особі начальника управління молодіжної політики Віктора Аксанюка хоч повільно і важко, але все-таки налагоджується. Як і раніше, не обходиться без непорозумінь та взаємних докорів, але, принаймні, Віктор Михайлович на засіданні юних депутатів був присутній і в роботі активно брав участь.
Ну, а почалася сесія з вітального слова народного депутата України Валерія Коновалюка, який не пошкодував часу на зустріч з юними сенаторами та конгресменами.
Судячи з бурхливої дискусії навколо можливості створення фракцій у МР, далеко не всі сенатори та конгресмени рвуться в політику. Незважаючи на те, що екс-голова, а нині — голова постійної комісії з розвитку МР, Вадим Георгієнко у своєму майже десятихвилинному виступі назвав створення політичних фракцій доцільним, суперечки розгорілися неабиякі. Передбачувані вигоди — поява стимулу для активнішої роботи, конкуренція, можливість використовувати ресурси партій для вирішення молодіжних проблем. Мінусів — хоч відбавляй: висока ймовірність виникнення конфліктів, лобіювання тих чи інших рішень окремими фракціями, позбавлення молоді власної думки. Крім того, як зауважив Олексій Чорний, школярі та студенти, які обрали нинішній склад МР, голосували за особистості, а не за партії.
Хай там як, більшість вирішила, що фракції у МР будуть. Щоправда, з певними застереженнями, чіткими правилами і, звісно ж, після виборів 26 березня. 24 особи проголосували за це рішення, 23 — проти, 10 — утрималися.
Не менш бурхливу дискусію викликало питання, що стосується громадських приймалень. За задумом авторів цього проєкту, кожен сенатор і конгресмен повинен підтримувати зв’язок зі своїм електоратом, тобто вести прийом і давати консультації. Передбачається, що прийом буде вестися за місцем навчання — по дві години двічі на місяць. У найближчі тижні на шкільних та вузівських дошках оголошень з’явиться відповідна інформація.
Перше питання, яке резонно виникло на сесії: «Як нам консультувати, якщо ми не вміємо?». У результаті довгих суперечок знайшлася одна з можливих відповідей: створити своєрідну шпаргалку для члена МР з телефонами потрібних міських служб, до яких потрібно звертатися з тих чи інших питань. За розробку такої шпаргалки взялося управління молодіжної політики. Було також вирішено, що звернення до члена МР буде розглядатися в термін від двох до семи днів, а в роботі громадської приймальні зможуть взяти участь молоді люди, які не є членами МР. Від себе додамо, що шпаргалки шпаргалками, а цикл тренінгів новообраним депутатам не завадив би.
Наостанок — трохи цифр. За підсумками других виборів до Молодіжної ради було обрано 34 сенатори та 179 конгресменів, тобто всього 213 осіб. На другій сесії були присутні 57 членів МР, частина з яких не досиділа і до середини. Навіть з урахуванням холодів та грипу відвідуваність, прямо скажемо, не фонтан. Якщо обрані молоддю міста депутати не можуть зібратися хоча б половиною складу раз на місяць, виникають великі сумніви, чи зможуть вони вести прийом і давати хоч якісь консультації двічі на місяць. Дуже хочеться помилитися.
Юлія ГАУСОВА.

гість номера
Хто придумав одеського «Супермена»?
Сьогодні у нас в гостях незвичайна людина, особистість, можна сказати, історична. Саме вона стоїть біля витоків української графічної новели, а простіше кажучи — коміксу. Знайомтеся — В’ячеслав Сичов, талановитий художник і великий ентузіаст.

— Наскільки я знаю, саме ви були автором першого українського коміксу…
— Я дуже довго носився з ідеєю створення видавництва і випуску власного журналу, де могли б працювати молоді художники. Видавництво створили, в 1994 році видали пробний варіант журналу. Це і був перший опублікований український комікс. Коли реєструвалися, журнал ніяк не могли віднести до якогось типу видання: вийшло щось «інформаційно-розважально-ілюстровано-пізнавальне».
Комікс дійсно намалював я. Називався він «Легенда про сакуру». Була у мене така серія зі східним ухилом. Щось на кшталт сучасної казки: містика, пригоди, бойові мистецтва. Головні герої — підлітки, які зіткнулися з давньою таємницею і виявилися власниками магічних артефактів. Під керівництвом свого вчителя вони перевозять ці артефакти до Китаю, щоб віддати їх на збереження до храму. Дорогою відбуваються захоплюючі пригоди в різних екзотичних країнах.
Загалом, цей комікс пішов не дуже вдало: були зроблені деякі помилки від нестачі знань. Але це не означає, що проєкт згорнуто. У  недалекому майбутньому ми плануємо відновити його з урахуванням того, чого ми навчилися за цей час.
— А як справи з коміксами в сьогоднішній Україні, в Одесі?
— В Одесі дуже все мляво. Ми проводили два фестивалі «Comikaze», але думаю, що в найближчі пару років ми його робити не будемо. Просто немає сенсу: дуже мало художників. Крім того, у наших «комікс-майстрів» якась дуже дивна позиція. Нікого до себе не підпускають, малюють «краще за всіх», а всі інші — «убозтво». Головне завдання тих, хто трохи «просунувся», — не підпустити до «вершини» інших.
І це — не єдина проблема. У нас чомусь ніхто не хоче видавати комікси. Єдине в Україні видання — журнал «К9». Але, чесно кажучи, те, що вони видають, найбільше схоже на ілюстрований збірник похабних анекдотів.
— Багато хто у нас вважає, що комікси — це дурно і примітивно, несерйозно…
— У нас в країні багато хто навіть до пуття не знає значення слова «комікс»: думають, що це — збірник карикатур у дитячому журналі. Насправді жанр коміксу розвивався майже так само, як кіно: починалося все з якихось коротких історій про те, як клоун наступив на бананову шкірку і впав, а виросло в багатомільйонну індустрію, в якій зайняті відомі художники. Комікси, до речі, на рік старші за кінематограф.
Американський художник і письменник Френк Міллер малює книги, цілі томи коміксів у таких жанрах, як соціальна драма, політичний детектив. У Франції якийсь маститий художник може малювати протягом року, а потім випустити альбом. Це дійсно серйозні видання, цікаві і з позиції літератури, і з позиції образотворчого мистецтва. Я знаю, що в Україні є кілька художників, які працюють на Захід — Англію, Францію.
У Росії з цим трохи краще: там є кілька видань, які робили подібні пробні випуски. Правда, зробили їх занадто дорогими. Я зараз готую серію для російського видавництва, тому що у нас в Україні поки що немає нікого, хто б цим зацікавився.
— Але ж іноземні комікси у нас продаються?
— Є одна компанія, яка продає комікси «Люди-Ікс» і «Людина-Павук». Це — єдині в Україні люди, які друкують комікси. Але коли ми запропонували зробити їм рекламу в рамках «Comikaze» в обмін на кілька рядків про фестиваль у журналі, вони думали кілька місяців і відповіли: «Нас це не цікавить».
— Виходить, комікс-культура в Україні розвинена на рівні окремих художників, які малюють у стіл, та ентузіастських об’єднань на кшталт вашого видавництва «A.S.-Komiks». А як щодо фестивалів? Є в Україні щось, крім «Comikaze»?
— Був фестиваль «Дев’ятий світ» у Києві під егідою вже згаданого журналу «К9». Я в ньому брав участь як художник. На жаль, робіт там було ще менше, ніж у нас. Велика частина виставки представляла собою комікси з самого журналу «К9», плакати до відеоігор, стоп-кадри з мультфільмів та роздруківки робіт іноземних художників, які, швидше за все, навіть не були в курсі.
У Росії досить багато коміксних та аніме-фестивалів, вони проходять з досить великим розмахом. Хоча, звісно, скромніше, ніж у тій же Польщі. Наші хлопці їздять на фестивалі за кордон.
— Якими талантами потрібно володіти, щоб стати справжнім коміксмейкером? Адже одного вміння малювати недостатньо?
— У нас чомусь прийнято оцінювати виключно графіку. Ми на своєму фестивалі намагалися цього уникнути. Адже комікс — синтез літератури та графіки. У Штатах комікси «на конвеєрі»: є сценарист, який може навіть не знати, як тримати в руках олівець, є той, хто продумує дизайн сторінки, той, хто малює олівцем, той, хто наводить туш, і той, хто заливає кольором. Але це — потік. Є художники, які малюють все від початку до кінця. Це — швидше не серії, а спецвипуски. У цьому випадку потрібен і письменницький талант (вигадати захоплюючу історію), і талант режисера-постановника (не можна просто розбити сторінку на квадратики і в кожен з них вписати довільний малюнок, повинна бути динамічна композиція), і талант художника. Та й це — далеко не все. Я ось зараз малюю комікс, дія якого відбувається в XIX столітті. Довелося перелопатити море матеріалів: історія костюмів, архітектура.
— Розкажіть про свої комікси.
— Найперша серія, яку я малюю вже 12 років, — «Льошка-мен». Виникла вона виключно як жарт: мій друг дитинства, Льошка, був великим шанувальником фільмів про супермена. Інший приятель, Саня на прізвисько Мозок, знавець техніки, став прототипом головного лиходія. Дія відбувається в Одесі майбутнього — «Одеса-сіті». Головний герой — шляхетний і сильний, але трохи недалекий — бореться зі зловмисниками. Все це відбувається на тлі одеської архітектури в поєднанні з технологіями майбутнього. Ось цю серію ми плануємо публікувати. Навіть за власний кошт, якщо не знайдемо підтримки.
— Як ви взагалі почали малювати комікси?
— Я не художник за освітою, але став професійним художником. Малюю стільки, скільки себе пам’ятаю. Років шість-сім тому вперше побачив американські комікси. Відразу зрозумів, що це — моє, і з тих пір почав малювати. До речі, ідея історій у картинках була у мене і раніше: пам’ятаю, ще в дитинстві за допомогою картинок зображував якісь сюжети. Просто тоді ще не знав, що це — комікси.
— Судячи з останнього фестивалю, найпопулярніший серед одеських та українських коміксмейкерів стиль — це манга, японський стиль. А чи існує український?
— Так вийшло, що ми вийшли саме на цю групу художників. Не можна вважати це тенденцією. А український стиль… Не знаю. Хоча на фестивалі «Дев’ятий світ» єдина робота, яка мені сподобалася, була про Україну XVII-XIX століть, на містичну тематику. Щось у дусі оповідань Гоголя. Мій колега зараз готує цікавий проєкт: цикл коміксів за слов’янським фольклором. З повною історичною реконструкцією побуту, костюмів, прикрас.
— У День усіх закоханих хочеться завершити розмову на мажорній ноті. Що ви побажаєте нашим читачам?
— Може, це банально, але я побажаю, щоб читачі любили один одного або хоча б кого-небудь. З людьми, яких я люблю, завжди дуже добре працюється, і всі проблеми завжди можна вирішити. У цьому відношенні я, напевно, трохи хіпі. Найголовніше — любов.
Бесідувала Юлія РОМАНОВСЬКА.
Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.