З редакційної пошти
«Здравствуйте, дорога редакціє! Я пишу з Греції. Я — росіянка. 10 років живу в Афінах. За ці роки сотні людських доль пройшли перед моїми очима. Приїжджають з різних країн і республік, але українських жінок особливо багато. Серце кров’ю обливається, коли дивишся на них. Не можу більше мовчати!
Що може зробити уряд, коли «приватна особа» покидає межі країни? Я звертаюся до сімей цих жінок. Батьки! Матері! Брати і сестри! Чоловіки і діти! Зупиніться! Ніяке навчання, ніяке житло, одяг чи побутова техніка не варті тих сліз, які проливають ваші дочки, матері, сестри і дружини в чужих землях. Занадто дорога ціна «євроремонтів» і приватного бізнесу, який через кілька років може «збанкрутувати», а значить, згорять і їхні роки, прожиті в рабстві та приниженні. Ви чуєте? Це занадто дорога ціна!
Працюючи в нічних клубах і барах, вони не витримують і спиваються, вступають у сексуальні стосунки, а потім, відкинуті або просто покинуті, зламані, опускаються ще нижче, приймають наркотики, йдуть до в’язниць або на панель. Стільки доль!
Зовні все красиво, всі посміхаються, але тебе не розуміють. Хочеш щось сказати, але мови не знаєш, махаєш-махаєш руками. Не зрозуміли, і ти просто плачеш… Трагедія!
Телефонують додому, а звідти: «Дитині до школи потрібно 300$». Або: «У нас ремонт, що для тебе 1000 доларів, ти ж за кордоном…» Звідси — коханці, зриви, психологічні травми. Ніколи, ніколи вона не зізнається вам, що пережила, через що пройшла і через що переступила. Соромно зізнатися, а ще соромніше приїхати з порожніми руками, не виправдавши надії сім’ї.
Щоб зробити документи на проживання, працюють на адвокатів роками. Чекають, бігають, платять, а з дому знову: «Треба, не вистачає, у нас борги, проблеми». Це пекло! Катастрофа. Ви особисто хочете, щоб ваш «дах» зірвало? Приїжджайте, психологічні травми вам забезпечені. . .
Я цього не переживала, я лише бачила своїми очима. Щоб все описати, газети не вистачить. Не можу і не хочу більше мовчати! Відгукніться ті, які це пережили, в сім’ях яких це сталося. Ми маємо намір терміново відкрити центр з консультацій та працевлаштування в Афінах. Якщо хтось вже потребує допомоги, телефонуйте за телефонами: 8-10 -30-697 -271 41-44 (Радміла) і 8 -10 -30 -275 -15 93 (Наташа Коляда).
Не соромтеся! Нехай це прокляття закінчиться. Українські жінки не повії і не рабині. . .
Я — росіянка, але у нас один Отець — небесний. Ви — мої сестри.
З любов’ю
Радміла ХАРАХОДНІНА».
Такий лист днями «Вечірня Одеса» отримала електронною поштою.
Вказано e-mail: natali@ yandex.ru
… Кілька років тому разом з Тетяною Жаковою у складі групи журналістів нам пощастило побувати в Греції. Поїздку організував тодішній Генеральний консул Греції в Одесі, і це був дуже щедрий і незабутній подарунок. Еллада та елліни, як досі називають себе сучасні греки, залишили незгладимі враження, вразивши своєю своєрідною і неповторною красою та гостинністю… Але так само, як незабутні враження від стародавніх храмів і пам’яток, від яких веде відлік наша цивілізація, назавжди залишилися в пам’яті обличчя та очі наших співвітчизниць, з якими ми там зустрілися. У невеликому магазині одягу майже в центрі Афін познайомилися з одеситкою Світланою, яка працює там продавцем протягом кількох років. Біля православного храму у недільний день зіткнулися зі зграйкою українських дівчат, які збиралися після служби прогулятися містом, відпочити від буднів. Працюють хто нянею, хто хатньою робітницею, хто в магазині, хто в саду чи на ринку — так про себе розповідали…
Ні, вони, наші жінки, які перебувають у Греції на заробітках, не скаржилися на долю, на господарів і всю країну, скоріше, навпаки. Посміхалися, передавали вітання… Задирали ніс! Але при цьому треба було бачити їхні очі… Стільки болю!
Одна тільки Ганна, далеко вже не молода жінка з Івано-Франківщини, обіймаючи нас, тихо примовляла: «От бачите, до чого нас правителі наші довели». І в цій фразі її, багато разів повторюваній, і в голосі було стільки туги, образи, сорому, що неважко було зрозуміти, як гірко їй на чужині.
До грецької родини, де працює Ганна, нас запросила юна співробітниця міністерства, що приймало групу. Ініціатором зустрічі, швидше за все, був батько — моряк на пенсії, з великою симпатією ставиться до всіх колишніх громадян колишнього Союзу і досі шкодує про розвал великої країни, яка, на його думку, самотужки протистояла Сполученим Штатам Америки. Цей грецький моряк, до речі, на зароблені своєю працею гроші купив чотириповерховий будинок в Афінах, нижні поверхи якого тепер — бізнес двох його синів: там розташовані ресторан, нічний бар, ще якісь розважальні заклади. На двох верхніх поверхах живе сім’я. Мати — домогосподарка. Саме їй у всіх домашніх справах допомагає українка Ганна — худорлява жінка в чорній сукні та в чорному платочку, як це прийнято в Західній Україні. Пере, готує, прибирає, доглядає за «зимовим садом» на даху… У Греції Ганна живе і працює вже багато років, була хатньою робітницею в кількох сім’ях, навіть мову грецьку вивчила. Вдома, в Україні, у неї залишилися діти та старенькі батьки, заради них, власне, вона і вирушила за три моря. Сім’ї, в яких працювала, і ставлення до неї, зізналася Ганна, були різні, нинішні господарі — одні з найкращих. Що, втім, не заважає їй періодично, собі під ніс, лаяти їх, особливо господиню, рідною мовою. Так Ганна відводить душу.
Правила пристойності не дозволили нам, гостям, приділити їй більше уваги, ніж господарям. Ганна теж це розуміла. Трималася осторонь, скупо відповідала на запитання. . . Лише на прощання притиснулася до рук наших і щік міцно-міцно, немов намагалася через нас передати на батьківщину частинку свого тепла.
Вийшло, що передала тугу свою, біль самотності та розлуки. Тому ця випадкова і коротка зустріч зі співвітчизницею за кордоном досі бентежить пам’ять.
І мимоволі ставиш собі запитання: скільки взагалі по світу нині розкидано наших Ганн!? «Скоро за кордоном виросте ціле покоління громадян, перших слів яких навчила терпляча бейбісіттер з Тернополя чи Мостиськ, — пише з приводу українських жінок-заробітчанок газета «Вечірні вісті». — Статистика щодо кількості наших співгромадян, які «тимчасово-постійно» працюють за кордоном, оперує різними цифрами, але йдеться про мільйони…» Не знає статистика, природно, і того, скільки жінок серед цих мільйонів. Але навіть якщо погодитися з тим, що половина (50 на 50), то ніхто, думаю, не стане заперечувати, що жіночій половині на чужині набагато гірше, ніж чоловічій. Перш за все, через беззахисність.
Саме тому ми охоче, з вдячністю та надією, публікуємо сьогодні лист росіянки Радміли, яка пропонує свою допомогу українським жінкам в грецьких Афінах. Бог їй, і всім їм, на допомогу!
Лариса БУРЧО.