Або Чорний гумор Кабміну
Під такою назвою можна було б видати збірку вагомого обсягу.
Наші політики, прорвавшись до влади та зайнявши зручні міністерські крісла, «в усі тяжкі» вдалися до літературної діяльності, цілком і повністю перекроївши на свій лад вітчизняне законодавство.
— «Закон — це не те, що вам зобов’язані надати, а те — на що ВИ МАЄТЕ ПРАВО!» — таку «глибокодумну тираду» довелося одного разу почути від одного чиновника.
Кілька зніяковівши від такого вислову, я все ж навів «вагомий» контрдоказ: «Якщо мені законом надано ПРАВО, за яке я повинен боротися, тоді потрібно розкопати бруківку, знайти ТОЙ бульник, за допомогою якого слід відстоювати це ПРАВО, адже, за твердженням В. І. Леніна, «булыжник — оружие пролетариата!»…
Підґрунтя цього сумного явища просте — на кожен із численних вітчизняних законів існує цілий набір усіляких указів, постанов, роз’яснень тощо.
Наведу лише один приклад.
1991 р. було прийнято Закон України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Гарний закон, хоча й з’явився на світ через п’ять років після аварії на ЧАЕС, але — краще пізно, ніж ніколи.
Ліквідатори аварії на ЧАЕС поставилися до появи цього закону дещо скептично, «охрестивши» його «першоквітневою хохмою гетьмана Кравчука» (закон вводився в дію з 1 квітня, в день, коли сприймати щось на віру досить ризиковано).
Песимізм невдовзі повністю виправдався — 1993 р. цей першоквітневий закон зазнав 3 редакції з досить великою кількістю всіляких постанов, «роз’яснень», «інструкцій» тощо і зрештою припинив своє існування, залишивши з 67 пільг, передбачених для ліквідаторів, лише 2: 50% оплати за комунальні послуги та безкоштовний проїзд у громадському транспорті.
Але й на цьому «літературно-законодавчі експерименти» не завершилися! Залишалася в цьому законі майже недоторканою стаття 27, що визначає статус дітей, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.
П. 5, ст. 27 досі говорить однозначно: «До дітей, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, належать… діти, народжені після 26 квітня 1986 року від батька, який на час настання вагітності матері мав підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих від Чорнобильської катастрофи». Державою для постраждалих дітей передбачалося навіть «державне забезпечення», у грошовому еквіваленті яке виражалося в цілих 3 грн. 40 коп. на місяць.
Життя є життя. У деяких ліквідаторів справді народилися діти після тих страшних подій 1986 року. Скалічені радіацією батьки нагородили своїх чад не найкращою спадковістю, наслідки якої дадуться взнаки ще не одному поколінню…
Діти виросли і, як належить, звернулися до відповідних органів щодо обміну дитячих посвідчень на посвідчення дорослих. Процедура проста: зібравши необхідні документи, їх подають на розгляд комісії райдержадміністрації, яка передає ці документи зі своїм резюме до головного управління праці та соцзахисту облдержадміністрації, до обов’язків якої і входять обмін та видача посвідчень постраждалим від Чорнобильської катастрофи.
Ось тут-то і сплив на світ Божий ще один «шедевр» міністерської творчості — певна постанова Кабінету Міністрів України № 51 від 20 серпня 1997 року «Про порядок видачі посвідчень постраждалим від Чорнобильської катастрофи», в якій категорія дітей, визначених п. 5 ст. 27 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи», не згадується. Про них просто забули.
Про яку правову державу може йти мова в країні, в якій, всупереч усім юридичним і моральним канонам, законодавче право примудрилися розділити на дві взаємовиключні складові: закон — окремо, право — окремо?!
Таке до нескінченності тривати не може. Існує ще бруківка, в якій знаходиться той самий бульник…
Віктор ГОЛУБЕВ.
Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, інвалід Чорнобиля.
