або Дивовижні фокуси глухо-сліпої Феміди

Уявіть собі: приходите додому, хочете дістати пляшку пива з холодильника (вчора ви її туди поставили), а навколо вашого сховища продуктів крутяться п’ятеро людей. Кажуть:
— Ми купуємо холодильник за 40 тисяч гривень.
Ви здивовані:
— Так я не збираюся його продавати…
Відповідають:
— Ви нас і не цікавите. Продає Лабунський Віталій Анатолійович. Він — власник.
— Не знаю я ніякого Лабунського. Навіть прізвища такого не чув.
— Це ваші проблеми. Зате суддя його знає. І є рішення суду.
— Що ж коїться в моєму домі? А пиво своє я можу забрати?
— Нічого подібного. Звертайтеся до суду.

ЧИТАЧ СКАЖЕ: дурний сон, марення сивої кобили. Скаже і помилиться. Тому, що є рішення Приморського районного суду
м. Одеси від 26 листопада 2004 року:
«Визнати за Лабунським В.А. право власності на житлове приміщення загальною площею 922,5 кв. м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Дальницька, 56»…
Рішення це підписано суддею Н.В. Гандзій.
Зверніть увагу на термін «житлове приміщення». Трохи раніше в цьому ж документі читаємо: «Як встановлено в судовому засіданні і видно з матеріалів справи, у серпні 1994 року позивач приступив до експлуатації НЕЖИТЛОВОГО ПРИМІЩЕННЯ загальною площею 922,5 кв.м, яке використовує по теперішній час. Він зробив ремонт будівлі».
І тут виникають питання:
— Яким чином Лабунський у 1994 р. приступив до експлуатації нежитлового приміщення?
— Звідки взялася цифра — 922,5 кв.м?
— Хто був власником цього нежитлового приміщення?
— І взагалі: хто такий Лабунський Віталій Анатолійович?
На останнє запитання голова правління ЗАТ «Завод Воєнохот» Микола Андрійович Олефіренко відповідає так:
— Знаєте, може, такої людини взагалі не існує. Просто його паспорт використовують. Принаймні, ніхто з нас його ніколи не бачив і не чув.
Коли ми доходимо до фрази: «Він зробив ремонт», — голову розбирає сміх:
— Ні, це не суд, а якийсь фарс, — каже він майже весело. — Ремонт? От якби суддя Гандзій подивилася на цей будинок, у якого немає даху і однієї стіни. Житловий? Ми, власники цього так званого будинку, свого часу, щоб відселити з нього мешканців, купили їм 23 квартири загальною площею 1075 кв.м, витративши на це 430 тисяч тодішніх рублів, а це в доларовому еквіваленті — 500 тисяч «баксів». До того ж у 1993 році завод виплатив колишньому власнику — місцевій Раді — балансову вартість будинку. І раптом якийсь Лабунський — чи то людина, чи то фантом…
У листі до редакції Микола Андрійович Олефіренко, а з ним ще шестеро людей, повідомляють:
«Обставини злочинного відчуження належного нам майна дозволяють нам зробити висновок про те, що в листопаді 2004 року Лабунський В.А. вступив у злочинну змову з суддею, КП «ОМБТІ та РОН», іншими особами з метою розкрадання нашого майна, бо:
1. Правовстановлюючі документи, що знаходяться у нас, безапеляційно свідчать про те, що власником будинку № 56 по вул. Дальницькій є завод «Воєнохот».
2. Будова під № 56 по вул. Дальницькій розташована на території Малиновського району м. Одеси, і будь-які позови про право власності на будову відповідно до ст. 130 ЦПК України могли розглядатися виключно Малиновським р/судом — за місцем знаходження майна…
…Ні Лабунський В.А., ні суддя Гандзій Н.В. будови під № 56 по вул. Дальницькій ніколи в очі не бачили, бо на момент так званого розгляду справи мали б уявлення про дійсну площу будови — 410 кв.м. Мали б уявлення і про те, що будова під № 56 не є житловим будинком ще з 1991 р., напівзруйнована і не пристосована для проживання в ній…».
Тим не менш, суд, як уже було сказано, відбувся, хоча ніхто з відповідачів на ньому не був присутній, у рішенні чорним по білому записано:
«Зобов’язати ОМБТІ та РОН зареєструвати за Лабунським В.А. право власності на житлове приміщення, загальною площею 922,5 кв.м, за адресою: вул. Дальницька, 56».
Ось тобі й фантом, ось тобі й право виключної підсудності та ст. 130 ЦПК. Втім, елементи містики тут присутні: адже жодна жива душа на заводі навіть не підозрювала, що його, заводу, майно хтось уже привласнив і вимагає офіційної реєстрації привласненого, а суд задовольняє його вимоги.
Минули дні, тижні, місяці.
І раптом суто детективний поворот. Одного разу (справа була в лютому цього року) заводський вахтер почув характерний звук: працювала ножівка по металу, перепилювала чи то ґрати, чи то ще щось. Сумлінний охоронець з’ясував джерело звуку: група людей зібралася перед воротами, зачиненими на великий амбарний замок. Пилили цей замок. За воротами ж стояв спірний, назвемо його так, будинок
№ 56. На території заводу.
«Диверсантів» затримали, пов’язали, допитали. І дізналися, що їхню розвалюху якийсь Лабунський приватизував, що вона, за документами, числиться житловим приміщенням, і її продають п’ятьом фізичним особам. Про все це повідав «хлопець з ножівкою» — якийсь Вадим Олегович Голубєв, приватний ріелтор. Йому було доручено продати цей «житловий будинок», і він хотів і сам на нього подивитися, і покупцям показати.
Зрозуміло, трудовий колектив «став на вуха» від обурення і подиву. Були проведені навіть екскурсії з огляду «місцевого Колізею»: народ хотів переконатися, що на ньому не виросла криша, що до нього не приклеїлася зруйнована стіна.
Та ні, все начебто залишилося по-старому.
У Голубєва запитали: чому це він тільки розвалюху продає, а не весь завод «Воєнохот»? Чому не вулицю Дальницьку з трамвайними рейками і рухомим складом на них?
Сміх сміхом, але керівництво полізло в архів і витягло із сейфа документ від 29 вересня 1993 р., в якому значиться, що Іллічівська районна Рада народних депутатів встановила:
«…Відповідно до рішення МВК № 102 від 6.04.89 заводом «Воєнохот» № 6 розроблено проект реконструкції заводу за рахунок знесення старого будинку № 56 по вул. Іванова. Мешканці даного будинку відселені за рахунок коштів ОдВО. Завод «Воєнохот» № 6″.
Кінчається все простою фразою: «Передати на баланс заводу «Воєнохот» № 6 житловий будинок по вул. Іванова, 56, площею 410 м2″.
Документ оформлений за всіма правилами колишньої радянської бюрократії, з підписами і печатками. Є навіть штампик «Вірно. Зав. загальним відділом Т.І. Мартиновська».
На жаль, у зв’язку з відомими політико-економічними подіями в країні, заводу «Воєнохот» № 6 не вдалося впритул зайнятися реконструкцією і знести відселений будинок. Однак і нікому його поступатися не збирався, очікуючи кращих часів. До речі кажучи, «Воєнохот» № 6 перетворився на ЗАТ «Завод «Воєнохот» і залишився правонаступником колишнього підприємства, нормально працює і сьогодні, видає продукцію, платить податки. А в цей час…
Голова правління ЗАТ М.А. Олефіренко з подивом розглядав «договір купівлі-продажу», складений 30 грудня 2004 р., в якому повідомлялося, що Лабунський Віталій Анатолійович продає нібито житловий будинок по Дальницькій, 56, причому продає його, що називається, по шматках. Всього покупців п’ятеро: Кожевнікова В.В., Кульчицький І.В., Бабелюк В.А. (одесити), Нечитайло В.В. проживає в селі Майори Біляївського району Одеської області, а Гончаренко Г.Л. — житель Кіровоградської області (село Шамраївка Ульяновського району).
А тепер повернемося до витоків «операції» під назвою «будинок № 56». Про суд, де Лабунському подарували цей будинок, ми вже писали. Там Лабунський виступав з позовом до КП «ОМБТІ та РОН» (комунальне підприємство «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації нерухомості»), яке, звісно ж, власником «житлового будинку» бути не могло. Представники цієї організації, природно, на засідання суду не з’явилися. Справжні власники майна, «поставленого на кін», запрошені не були і не підозрювали про те, що їх обкрадають.
Потім уже представники заводу проведуть щось на кшталт розслідування і виявлять, що «технічний паспорт на спірний об’єкт був складений 22.12.04 р., а рішення суду про визнання права власності на будову було прийнято 26.11.04 р. Отже, на момент розгляду справи в розпорядженні суду не існувало навіть доказу наявності будинку № 56, а вже тим більше довідки-характеристики зазначеної будови на момент розгляду позову».
І ще цитата з листа до редакції: «Технічний паспорт був виготовлений до набрання законної сили незаконного рішення Приморського р/суду м. Одеси (27.12.2004 р.). З цього випливає, що укладачу Кульчицькій В.А. було відомо про існування рішення суду, що не набрало законної сили».
До речі, дослідники помітили, що прізвище Кульчицька (укладач техпаспорта) і прізвище Кульчицький (претендент на частину будинку) дуже схожі. І ще пару слів про «технічний паспорт», складений Кульчицькою для Лабунського. Виглядає документ дещо кумедно: збережені всі характеристики
1967 р., і користувач будинку визначений так — «місцеві Ради».
ЩО Ж БУДЕ далі? З одного боку — завод має намір захищати свою власність. Але як? Тим більше, що після рішення судді Гандзій це вже не його власність. Скасувати рішення Приморського суду, переглянути справу? Терміни на апеляцію минули.
Керівництво заводу звертається до голови Приморського р/суду А.М. Головченка:
«До 23 лютого 2005 р. ЗАТ «Завод «Воєнохот», власнику незаконно відчуженого майна, не було відомо про дійсне існування незаконного рішення Приморського суду Одеси від 25 листопада 2004 р. через відсутність офіційних джерел інформації, отже, терміни апеляційного оскарження порушені з більш ніж поважної причини і мають бути відновлені судом відповідно до ст. 292 ЦПК України».
З іншого боку, яка апеляція? Адже завод не брав участі в судовому процесі — не був навіть третьою стороною… Тим не менш, «апеляційна скарга» складена, її віднесли до канцелярії суду на вул. Гайдара. Вона повинна пройти через первинний суд, тобто через Приморський, через суддю Н.В. Гандзій. Адвокат, який представляє інтереси трудового колективу заводу, А.А. Жаборюк скаржиться:
— Можете сміятися, але я ніяк не можу зустрітися з суддею: то вона хворіє, то її немає на місці… І так — з лютого. А на дворі вже квітень. З апеляційного суду теж ніяких звісток.
Дивна ситуація. Якась фантасмагорія, що нагадує те, що описав Кафка у своєму відомому романі «Процес». Хтось десь за щось тебе судить, а ти повинен доводити, що «не верблюд». Причому, доводити самому собі, тому що ніхто тебе і слухати не бажає: ти не позивач, не відповідач і навіть не «третя сторона».
Павло ШЕВЦОВ.