люди справи

І став учитель професором!

Живе в Одесі Вчитель (у цьому випадку слово треба неодмінно писати з великої літери) — І. З. Посталовський. Років йому вже так багато, що ті, хто сьогодні закінчує школу, годяться йому в правнуки, а хто починає навчання — у праправнуки. Усе життя (крім років війни, де був танкістом) займався Ізраїль Зіновійович викладацькою роботою. І зараз він намагається допомогти учням гризти граніт науки — пише навчальні посібники у співавторстві з українськими та російськими дослідниками.
Зокрема, у серії «Педагогічні технології ХХІ століття» вийшло десять різних випусків: «Навчання читання від початкового до динамічного», «Тренування образного мислення», «Тренування інтенсивного слухання», «Практика виховання», «Автоматизація навику алгебраїчних перетворень»… За ці праці наприкінці 2007 року експертно-атестаційна комісія при президентській громадській організації вчених Росії присвоїла І. З. Посталовському почесне звання професора Балтійської педагогічної академії (до неї входить 18 країн) за спеціальністю «практична психологія». Вітаючи Вчителя зі святом, запитала, яка подія в його житті була найзначнішою в минулому році. Виявилося, саме це — визнання його роботи.
Понад рік тому «Вечірня Одеса» писала про те, що вийшов десятий випуск із названої вище серії — «Багаторівневі тренажери для автоматизації навику усного рахунку», — розрахований в основному на учнів третіх-четвертих класів. Викладачі-експериментатори (121-ша та 13-та школи) називають цей збірник математичних лінійок «тренувальним підручником» на додавання-віднімання, множення-ділення. Пізніше було видано друге доповнене видання «Багаторівневих тренажерів».
«Блискуча робота! — відгукнувся про чарівні математичні лінійки директор НВК «Гімназія № 2» С. М. Вегерчук. — Незамінний додатковий дидактичний матеріал на уроці. За допомогою цих тренажерів учні значно швидше опановують усний рахунок. Адміністрація нашої гімназії під час відвідування уроків враховує, чи використовується нововведення. Щоправда, для того, щоб користуватися на заняттях лінійками, вчитель і сам має спочатку повчитися цьому…»
І. З. Посталовський готовий провести семінари для вчителів (до речі, робить він це безкоштовно). І навіть для батьків учнів, яким дуже вдячний за те, що допомагають видавати тренувальний підручник. Якщо батьки опанують лінійки, то підготовка домашніх завдань перетвориться для них із дітьми на цікаву гру.
До речі, в Росії «Багаторівневі тренажери» випустили вже двічі, в Німеччині переклали німецькою мовою — оцінили. В Одесі І. З. Посталовський кілька примірників тренувального підручника подарував школам-інтернатам. Як сказав заступник начальника обласного управління освіти і наукової діяльності В. С. Шупарський, «підручники важливі, потрібні, придбаємо їх для шкіл-інтернатів за можливості». Однак поки що така можливість не випала. Залишені для цієї мети тренувальні лінійки (150 примірників) чекають, коли знайдуться для них добрі руки, тобто світлі голови. Першому бажаючому І. З. Посталовський не може їх віддати, бо мусить переконатися: ними вміють користуватися. Для цього потрібно провести спільну кропітку роботу. Хто готовий, нехай зателефонує автору: 726-52-96.
А зараз на базі напрацьованого у співавторстві з одеськими викладачами шкіл та внз з’явився новий навчальний посібник (11-й випуск) вже для учнів шостих-восьмих класів «Багаторівневі тренажери для автоматизації навичок усного рахунку: дроби та відсотки». Він ще не виданий, але кошти на цю справу знайдені — знову ж таки завдяки батькам школярів.
Тетяна НІКОЛАЄВА.

Посміхніться!

З ваших листів
Зимовий сніг не зміг розрахувати час і розтанув до настання Нового року.
* * *
Новий рік — це дивовижне перетворення спочатку тата на Діда Мороза, а потім — Діда Мороза на тата.
* * *
На святкуванні Новорічної дискотеки наша класна керівниця на півгодини втратила пильність, і через це хлопці напилися в коридорі.
* * *
У Новорічному святі є один недолік — після численних солодких подарунків я довго потім не можу дивитися на цукерки та печиво.
* * *
Петарди є ложкою дьогтю в бочці Новорічного меду.
* * *
Ми так настрічалися Нового року, що не знаю, чи вистачить сил відзначити Різдво.
* * *
Записавши бажання на папірці та знищивши записку на полум’ї свічки, моя душа стала чекати його виконання.

про найпотаємніше

…Як діти, часом ображаються дорослі

У нас хороша сім’я, хоча батьки одружилися, коли їм було за 30. Тато ніжно ставиться до мами, і їй ця ніжність потрібна, як повітря. Здається, французька письменниця Франсуаза Саган сказала одного разу: «У молодості, щоб бути коханою, треба бути красивою; а в старості, щоб бути красивою, треба бути коханою». Це той самий варіант.
У батьків є улюблена платівка… Не дивуйтеся, саме платівка: мама за наявності комп’ютера, ноутбука, музичного центру не дозволяє викидати старенький програвач під назвою «Акорд», у найбільш святкові дні (наприклад, у річницю весілля) дістаються на світ саме платівки. Заповітна пісня — «Зникли сонячні дні» у виконанні Валерія Леонтьєва (музика Р. Паулса, слова Р. Гамзатова). Не знаю, коли вона стала улюбленою у батьків, думки там сумні: «Зникли сонячні дні, І птахи відлетіли, І ось проводимо ми самі Тиждень за тижнем…» І далі: «На коси знову твої дивлюся, Не можу натішитися за день, Птахів відлетілих білий пух Пристав до окремих пасм…» Зрозуміло, так? Подружжя у віці, як і раніше, кохає одне одного.
31 грудня нам довелося влаштувати раніше, ніж було заплановано, святковий «сухий» обід, тому що татові треба було йти в ніч на роботу. Залишилися ми з мамою удвох, стали дивитися телевізор, як і більшість населення, напевно. Передача називалася «Дві зірки», і вели її Алла Пугачова та Максим Галкін.
Серед інших зірок вийшов на сцену Валерій Леонтьєв з якоюсь дуже молодою, дуже красивою співачкою, і стали вони виконувати «мамин» пісню. Ну, добре співали. Тільки Леонтьєв такими закоханими очима дивився на юну дівчину, що ні про які довгі прожиті роки не могло бути й мови. Грав Валерій чи не грав, а перша пристрасть була видно. Отже, змінювався і весь зміст пісні: чоловік у віці покохав юну дівчину…
Мама уважно слухала пісню. На словах «Нехай у мене на волоссі лежить, не танучи, сніг…» вона раптом заплакала. Я кинулася до неї, не розуміючи, що відбувається. Мама крізь сльози вимовила: «Нікому старі жінки не потрібні. Он, Леонтьєв навіть слова поміняв…»
Мама запевняла мене, що на платівці співається: «Нехай у тебе на волоссі лежить, не танучи, сніг…» Я, на щастя, пам’ятала, що все-таки «у мене», хоча логічніше, мабуть, мамин варіант, адже далі йде: «Але ти, моя кохана, як і раніше, краща за всіх».
Дістали ми платівки. Прослухали пісню. Так, «у мене на волоссі». Леонтьєв нічого не поміняв. Мама дещо заспокоїлася, але все одно була сумна весь вечір. Через таку дрібницю…
Однак сумувати, так сумувати! На цій платівці є ще романс із кінофільму «Дні Турбіних», послухали і його. Теж не з веселих: «Білої акації грона запашні неповторні… неповоротні, як юність моя». Напевно, до цього треба бути готовим будь-якій людині.
Вранці 1 січня прийшов батько з роботи, все закрутилося-завертілося у святковому вирі (добре, коли вся сім’я в зборі). Але чи варто розповідати татові про мамині сльози?
ЮЛІЯ.

І тепер мій братик заїкається

Я хочу цю історію розповісти для батьків. На прикладі своїх я бачу, що вони не розуміють, не відчувають дітей. Мої мама і тато ще молоді. Вони сходилися, потім розходилися, знову одружилися. І вічно сварилися і билися. Мені зараз 14 років, а братику тільки чотири. Рік тому батьки як почали пити на день Святого Миколая, так на Водохреще закінчили. Тільки нещастя зупинило їх.
Мати з батьком побилися в черговий раз. Зазвичай я намагаюся відвести брата в цей час куди-небудь в інше місце — сусідка приймає зі співчуттям, бабуся телефонує: «Терміново тікай, нічого на них дивитися, особливо малому». А тут я затрималася в подруги, за що сильно себе картаю.
Раніше батьки ніби напівжартома билися, а тут батько влучив мамі якось так у ніс, що кров хлестала рікою, зупинити не могли. Братик усе це бачив. Він сильно кричав спочатку, як розповідали, а потім забився під ліжко і замовк. Зовсім. Хоча до цього базікав без упину.
Я намагалася розговорити брата, водила в улюблений зоопарк, у тераріум до динозаврів. Але він мовчав. З нами спілкувався тільки киванням голови — «так» чи «ні». Добре, що хоч лікарі втішали: мова повернеться.
І ось нещодавно брат заговорив! Потихеньку, пошепки, але заговорив. Мама навіть заплакала (вона зараз зовсім не п’є). Але тепер заїкається мій братик. Ходимо на заняття до логопеда. Логопед каже, що в знайомій обстановці все буде, швидше за все, нормально, а в стресовій ситуації заїкання може проявлятися навіть у дорослої людини.
Так от народилася здорова дитина, а батьки самі її зіпсували.
ЛЕСЯ.

Нова радість стала

(український фольклор)

Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над вертепом зірка ясна
На весь світ засіяла.
Де Христос родився,
З Діви воплотився,
Як чоловік, пеленами
Убого повився.
Пастушки з ягнятком
Перед тим Дитятком
На коліна припадають,
Христа-Бога прославляють.
Просимо тебе, царю,
Небесний владарю,
Даруй літа щасливії
Цього дому господарю.
Цього дому господарю
Та ще й господині,
Даруй літа щасливії
Та й усій його родині!

Свято української коляди

На зимові свята, з 6 по 19 січня, українці ходять колядувати. Вважається, що разом з колядою в кожну хату заходять добро, щастя і достаток. Буває, що діти колядують по хатах та квартирах, бажають людям щастя, здоров’я, успіху, гарного настрою, а дорослі пригощають їх фруктами та солодощами.
Наш 3-Г клас минулого року заздалегідь готувався до свята коляди. Оксана Іванівна, наша класна керівниця, розучувала з нами вірші, колядки, розподіляла ролі між учнями. Наш учитель з ритміки Костянтин Олексійович вчив нас гарно танцювати. Батьки пошили нам дуже красиві костюми і допомагали підготуватися до свята.
Я був Янголом на святі: у мене були дуже гарні білі крила. Мені сподобалося танцювати, розповідати вірші. Ми були дуже раді, що до нас завітали учні 3-А класу, завуч та вчителі — велика їм подяка. Усі ми були задоволені. Сподіваємося, що і цього року наше свято пройде добре, весело, цікаво.
Тімур МІХАЛЧА.
Учень школи № 27.

хлопці — про звірят

Кішка Машка та подруга Дашка

Це дорогі для мене істоти, обох люблю. З обома сваріться періодично, тому що всі ми «трохи коні» (і я в тому числі), тобто маємо якісь недоліки.
Цього разу Дар’я викинула такий фінт (не буду видавати подробиці, це негарно, та й не про це хотіла розповісти), що я не розмовляла з подругою цілий тиждень. А сталося це перед Новим роком.
І ось настало 30 грудня. Ми з Дашкою запрошені ввечері на свято в одну компанію. Незручно на людях відвертатися одна від одної. Та й не хочу я цього! Мені цікаво з Дашкою дружити. Готуюся я вранці вдома спекти пиріг, поки час є, і злюся: сама ж подруга винна, взяла б та подзвонила або навіть прийшла — живемо ж поруч.
Пиріг з корицею у мене — фірмова страва. Він готується просто, але є один складний момент: для бісквітного тіста потрібно відокремити яєчні жовтки від білків. А кішка наша не може спокійно дивитися на яйця — їй треба їх покатати. Не раз уже діставалося їй за це, а все не вгамується.
Вийшла я з кухні на секунду — бух! Машка лапою викотила яйце з миски і штовхнула його на підлогу. Добре, що одне — а адже на півкілограма тіста їх потрібно шість, стільки я й приготувала. Машку я в покарання мокрим рушником (чомусь мокрий рушник приводить її в жах) погнала на вулицю, думаючи про себе, що не такий вже й холодний день, не замерзне. А якщо і замерзне, то вона вміє, вчепившись лапою за оббивку, відчиняти двері — ми живемо в приватному будинку.
Буквально через хвилину чую вже спочатку метушню в сінях, а потім скрип відчинених дверей. У цей час я якраз відокремлювала жовтки від білків і погляду не могла відірвати від процесу, інакше все б зіпсувала. Але кажу сердито, не відволікаючись від справи: «Після твоєї витівки бачити тебе не хочу, вийди звідси!» Двері й зачинилися.
Спекла я пиріг, вбралася на свято, а душа не на місці — через Дашку, звичайно. Подумала я деякий час і вирішила бути мудрішою. Я ж не хочу Дашку втрачати? Не хочу. Яка різниця, хто підійде першим? Наступного разу (він же обов’язково буде) Дар’я, можливо, наслідуватиме мій приклад.
Коротше кажучи, я подзвонила. Мовляв, нічого в новий рік старі гріхи тягнути, давай все забудемо, нехай буде у нас все, як завжди. Чує: Дашка хлюпає в слухавку. Я навіть розгубилася: «Ти чого?» А вона мені: «Та я вже дві години плачу, ти ж мене вигнала…»
Ви зрозуміли, що сталося? Це Дашка дряпалася тихенько в сінях, не наважуючись увійти. А я подумала — Машка. Така дурниця вийшла. У мене просто серце впало від того, що не подзвони я зараз — і могли б ми з подружкою розійтися назавжди…
На святі у нас з Дашкою настрій був найпрекрасніший, а разом з нею ми змогли заразити веселощами і всіх інших. З Новим роком!
Оксана ПОЛІЩУК.

Ялинка «багато-багато радості дітлахам принесла». А ми їй?

Тижня не минуло з Нового року, а біля сміттєвих контейнерів вже можна побачити викинуті ялинки. До старого Нового року їх приберуть з усіх квартир. Коли я проходжу повз нещасні використані дерева, опускаю очі: мені шкода, що з вини людини прожили вони зовсім коротке життя.
У нас вдома вже років чотири ставлять штучну ялинку висотою метра півтора. Вона з недорогих, у будь-якому разі, нашій родині (мама і тато — викладачі внз, двоє дітей) була по кишені. Перші два роки ми з сестрою прикрашали її, а потім перестали — по ялинці, якщо увімкнути її в електромережу, біжать приємні ненав’язливі вогники, виглядає навіть краще, ніж з гірляндою та іграшками. Таким чином, у однієї ялинки, завдяки нашому розсудливості, життя збережеться.
Зараз стали випускати штучні ялинки ще чудовіші. Причому можна як на базарі вибрати сосну, ялицю або ялину, так і в магазині. Зайдіть у будь-який дитячий магазин — продаються від двохсот гривень до двох тисяч дуже навіть пристойні (високі та пухнасті) екземпляри. На перший погляд, може, й дорого. Але це ж придбання на кілька років, а то й на все життя! Сміття від штучної ялинки немає, укладається на зберігання легко, зберігається просто.
Моя тітка живе в Савранському районі, який славиться своїми хвойними лісами. Здавалося б, там турбуватися про кожну ялиночку нічого. Але тітка розповіла, що у них у Савранській середній школі працює екологічний центр, яким керує педагог-організатор В. Н. Гудзь. Хлопці з цього центру приходили на роботу до дорослих людей і навіть у будинки заходили, щоб попросити: не губіть хвойні дерева, купіть ялинку як іграшку в іграшковому магазині.
Школярам заперечували: є ж ще санітарні вирубки, проріджування. Але зрубані з цієї причини ялини та сосни можуть використовуватися набагато ефективніше. Тато сказав, що з них можна виготовляти, наприклад, ДСП — деревно-стружкові плити. У цьому випадку хвойні дерева проживуть довше життя.
До речі, чи бували ви коли-небудь у Савранських лісах? Там чудово дихається…
Лариса ТИХОНОВА.
Учениця СШ № 31.

Поспішайте робити добро для братів наших менших

Нещодавно ми з хлопцями 7—9-х класів побували в притулку захисту та підтримки бездомних тварин. Про існування притулку в районі магазину «Метро» ми знали, але не припускали, що притулок приймає не тільки відвідувачів, які вирішують свої проблеми, але й, якщо так можна сказати, екскурсійні групи школярів. Ми вирішили обов’язково туди поїхати.
Протягом тижня в нашій школі проходила акція «Поспішайте робити добро!» зі збору ганчір’я, мисок та іграшок для собак і кішок з притулку. Учні 1—9-х класів та їхні батьки активно включилися в акцію. Бажаючих відвідати притулок виявилося набагато більше, ніж може вмістити автобус, тому на перший раз ми обмежилися 42 учнями.
У притулку нас чекали і радісно прийняли директор притулку Ірина Іванівна Наумова, бухгалтер Тетяна Борисівна та лікар-ветеринар Іван Миколайович Балабан. У них немає спеціального екскурсовода, але дітям, які приїжджають до них у гості, вони приділяють час: розповідають про притулок, проводять по території, показують підопічних, відповідають на запитання… І що було для нас несподіванкою — після огляду притулку всіх нас пригостили соком, цукерками і на пам’ять дали сувеніри.
Ця поїздка справила на хлопців враження не радісно-веселе, а якесь глибоке, з розумінням пережитого моменту. Хлопці та дівчата побачили, як живуть у притулку собаки та кішки, як досвідчені лікарі оперують тварин. Нам показали не тільки вольєри з собаками, доля яких після притулку складається по-різному, але й спеціально обладнані галявини для собак-інвалідів, що оселилися тут назавжди. Захоплення у хлопців викликав «Котячий дім», де досить вільно мешкають ці пухнасті створіння. І все ж з’явилися сльози на очах хлопців, та й нас, учителів, важко було відірвати від вольєрів, з яких так віддано і беззахисно дивилися на нас чотириногі друзі. Очі воложилися, тому що розумієш: там, у метушливому місті, набагато більше бродячих тварин, позбавлених людської турботи. Підопічним притулку пощастило: їх вилікують, нагодують, обігріють. А як бути тим собакам і кішкам, що мешкають у місті, до яких нікому немає діла?
Сьогодні в притулку працює 21 людина, кожен з яких щодня віддає частинку свого серця знедоленим тваринам. Але якщо у когось із читачів з’явиться бажання побувати в цьому притулку, обов’язково поїдьте — ваша увага та підтримка зайвими не будуть.
Лариса Олександрівна МАТИЄВИЧ.
Учитель школи № 60.