новорічна розповідь
Чутка про те, що якийсь дивак везе ялинку до Югославії, швидко поширилася в Одеському аеропорту. Цим диваком був молодий лейтенант Тарас Булатний, випускник Одеського інституту Сухопутних військ…
Одного разу в поштовій скриньці він виявив старий конверт, весь обклеєний іноземними марками, з десятками поштових штемпелів різної форми. На конверті не було вказано ні вулиці, ні будинку, ні номера квартири. Латинськими літерами в правому нижньому кутку було виведено давно вицвілими чорнилами: «Ukraina. Odessa. Tarasu Bulatnomu». У лівому верхньому кутку стояла коротка адреса відправника: «Saraevo. Tarasu Bulatnomu».
«Мій далекий нащадку, — із завмиранням серця читав юнак короткого листа, написаного на напівзітлілому папері, — мені снився віщий сон, що мине не менше двох століть, перш ніж лист потрапить до тебе. Ти носитимеш моє славне ім’я і повториш дорогу воїна. Волею долі занесений я із Запорізької Січі до красивого містечка зі звучною назвою Яблуниця Гірня. Тут, у графстві Боснія Герцеговина, я доживаю останні дні.
У своєму житті я наробив багато помилок, про які ти дізнаєшся, коли знайдеш мою могилу. Але для нащадків я залишив багато скарбів, чому й чекаю від них прощення. Скарби заховані надійно неподалік від річки Брбас. Шлях до них — військова освіта. Прощай і пам’ятай про свою долю».
Як потрапив цей загадковий лист до поштової скриньки, де це містечко Яблуниця Гірня, річка Брбас, які скарби поховав його прадід, чому потрапив він із Запорізької Січі до Югославії та багато інших питань виникали в голові юнака.
Тепер він не міг спати спокійно. Загадковий лист пробудив у ньому тягу до військової служби. І мета була благородною і важкою: стати не тільки військовим, але й знайти могилу предка та скарби. Тарас наполегливо вивчав військові науки, виховував у собі тверду волю та фізичну силу. На подив усіх викладачів і курсантів він став вивчати сербську та албанську мови, крім основних — англійської та французької. А на останньому курсі написав рапорт на ім’я командувача з проханням про направлення його до Югославії як перекладача.
Усі його бажання виконувалися: немов дух далекого предка вів його до мети. Своїм товаришам-миротворцям він вирішив подарувати ялинку з набором блискучих іграшок, гірляндою та повну валізу солодощів і південних фруктів.
Валізу він здав у багаж, а двометрову ялинку не брали: нестандартний вантаж. Ось уже третю добу через туман сиділи пасажири в Одеському аеропорту. І тільки останній день року виявився щасливим: по радіо оголосили реєстрацію квитків на Будапешт.
Пасажири заворушилися, заскрипіли крісла, почулася жвава мова всіма європейськими мовами.
Високий, статний лейтенант у начищених до дзеркального блиску хромових чоботях сирітливо стояв останнім біля трапа із загорнутою ганчірками ялинкою.
— Громадянине, в літак з таким вантажем не можна! — нудно виговорювала молоденькому офіцеру бортпровідниця. — Не належить. Здайте в багаж.
— Не беруть, кажуть, мовляв, нестандартний вантаж.
— І ми не візьмемо! — зло твердила білява стюардеса.
— Та не собі я везу ялинку, миротворцям. У подарунок.
Командир екіпажу, посивілий льотчик, з цікавістю спостерігав за цією сценою. Нарешті не витримав, спустився трапом і запитав:
— У чому річ, Марусю?
— Лейтенант хоче ялинку затягнути в літак.
— Летіть до Будапешта? — запитав льотчик.
— Ні, до Бухареста, а там до миротворців, у Косово. У подарунок хотів ялинку товаришам привезти, — збивчасто почав пояснювати Тарас.
Обличчя льотчика подобріло, і він посміхнувся:
— Молодець, лейтенанте. Давай, заходь!
Пасажири щиро зраділи появі лейтенанта з ялинкою і допомогли йому укласти її між першим і другим салонами.
У Будапешті сонце сяяло так яскраво, немов вони потрапили зовсім в інший світ.
У залі очікування він звернувся до довідкової та уточнив, коли буде рейс на Бухарест. Немолода жінка відповіла йому, що перший — лише 2 січня.
— Що ж мені робити? — мимоволі вирвалося у лейтенанта.
— Сходіть до диспетчера, якщо у вас документи в порядку, попросіть прикордонників, вони якраз завантажують новорічні подарунки миротворцям.
І тут посміхнулася удача молодому офіцеру. Командиром вертольота був його земляк якраз з того військового контингенту, куди й був направлений Тарас.
Повертівши в руках документи та переконавшись у їхній автентичності, досвідчений ас не без здивування сказав: «Сюрпризів під Новий рік хоч відбавляй. Треба ж було так скластися, щоб ти тютелька в тютельку потрапив саме до мене. Дива, брат, та й годі. Увесь тиждень стояв туман, і всі польоти були припинені. А в аеропорту зібралося багато гуманітарного вантажу, ось і вирішили уряди перекинути новорічні подарунки відразу звідси й до місця. Тож давай допоможи перевантажувати вантаж, а я поки поговорю з диспетчером, щоб оформити необхідні документи».
Лейтенант тягав мішки з газетами і кидав їх у черево вертольота, потім завантажував картонні ящики, від яких пахло копченою рибою, апельсинами, шоколадом. Дзвеніли пляшки з винами…
Коли всі формальності щодо вантажу та нового пасажира були дотримані, вертоліт взяв курс на Косово.
Члени екіпажу вертольота, бачачи, що молодий офіцер зовсім не білоручка і цілком компанійський мужик, прийняли його до своєї спільноти прихильно. У дорозі Тарас дізнався багато нового про людей і місце, де збирався служити. Льотчики розповіли йому, що їхній польсько-український контингент налічує близько 750 осіб, причому більше половини становлять поляки. Найбільша база — американська, якою керує бригадний генерал Деніс Харді, йому близько 50 років, і він — доктор наук. Миротворці з різних держав розкидані по всьому Косово: є американці та українці, французи, росіяни, німці, канадці, італійці, естонці і навіть араби…
Вже в сутінках вертоліт приземлився на якомусь майданчику в гірській місцевості.
До вертольота під’їхало відразу кілька автомобілів, і почалося веселе розвантаження новорічних подарунків.
— Яблуниця! — крикнув льотчик, коли шум від гвинтів вертольота трохи стих.
І тут же донісся з землі молодий жіночий голос із сербським акцентом:
— Слухаю, Афанасійовичу!
— Відвези лейтенанта до Полякова.
— А лейтенант молодий? — весело відповів той самий голос.
— Зовсім молодий, щойно з академії.
Під час цієї розмови Тарас застиг у нерухомості. Слово «Яблуниця», те саме, що значилося в листі далекого предка, нагадало йому про головну мету його прильоту. Саме слово, інтонація голосу, його живі нотки і такий несподіваний зв’язок минулого з сьогоденням налаштували юнака на романтичний лад.
Його зустріла дівчина, одягнена в довгу шубу. Важко було сказати, скільки їй років і яка вона з себе, оскільки біла пухнаста хустка закривала майже все її обличчя. На Тараса допитливо дивилися темні красиві очі.
— Доброго дня! — сказала дівчина і простягнула офіцерові руку. — Мене звуть Яблуниця. А що це ви тягнете за собою?
— Здрастуй, Яблунице! — він уперше вимовив це слово вголос і легко стиснув теплу долоню. Дівчина не звільняла свою руку і пустотливо дивилася на юного офіцера. — Мене звуть Тарасом. А це — ялинка з України. Я її привіз у подарунок своїм товаришам… Вона пахне батьківщиною.
— Отже, сьогодні будемо насолоджуватися запахом вашої батьківщини, — посміхнулася Яблуниця. — Сідайте в машину, поїхали…
Вони спускалися серпантином гірських доріг все нижче й нижче. Раптом просто над ними спалахнула на небі величезна біла смуга. Потім вона заіскрилася всіма кольорами веселки, ширилася, переливалася і вогняними піками зривалася вниз.
Вражені такою красою, вони зупинилися.
— Що це? — нарешті вимовила дівчина.
— Це північне сяйво.
— Перший раз бачу таку красу.
— У народів Півночі є повір’я, пов’язане з полярним сяйвом.
— Яке повір’я?
— Це добрий знак того, що здійсниться щось велике.
Дівчина довго дивилася на свого супутника оцінювальним поглядом, посміхнулася і більше не промовила жодного слова.
Ялинка-подарунок вразила всіх. Обвішана іграшками, гірляндами, цукерками, вона стояла посеред казарми українських миротворців, випромінюючи аромат хвої. Тут уже знали про прибуття лейтенанта-перекладача, про ялинку, привезену ним з батьківщини, і з нетерпінням чекали самого новачка. Коли годинник пробив північ і полковник Поляков привітав усіх з Новим роком, зазвучав вальс. Всі стояли і поглядали на лейтенанта.
— Ну що ж, Тарасе, — сказав старший офіцер, — бал сьогодні відкривати вам.
Тарас зустрівся з поглядом усміхненої Яблуниці, одягненої в красиву білосніжну сукню, відчув нестримне бажання тримати її в своїх обіймах і ступив назустріч своїй долі.
Володимир ТУБОЛЬЦЕВ.











