Змагання картингистів — це подія!

Тиждень тому гурток картингу Одеської обласної гуманітарної центру позашкільної освіти та виховання за підтримки керівництва аеропорту «Застава-II» проводив відкриті обласні змагання з картингу серед школярів.
Була викладена імпровізована траса, встановлені суддівські пости. Зелений прапор головного судді Сергія Запорожця відкрив кваліфікаційні заїзди, за результатами яких пізніше сформуються фінальні заїзди. Траса була цікавою і складною одночасно. Довжина кола склала близько 700 м і складалася з двох частин — швидкісної та робочої, де пілоти показували своє вміння правильно долати повороти, 3 прямих ділянки по 40—50 метрів, зв’язки поворотів, 2 повороти, що змінюють напрямок гонки на протилежний, не дозволяли спортсменам розслабитися.
Першими за традицією вирушили підкорювати трасу гонщики, які виступають на картах з об’ємом двигуна 50 см3. На змагання в цьому класі приїхали 5 учасників, однак кваліфікувалися тільки 3. Далі, згідно з програмою змагань, проводилися кваліфікаційні заїзди в класі 125 см3. У цей клас заявилися 15 учасників, «сито» кваліфікації пройшли 10.
Старт у класі 50 см3 проводився з ходу, що означало рух за машиною безпеки до перетину стартової лінії. Фінальний заїзд складав 8 кіл. Місця розподілилися таким чином: 1-е місце — Колодяєв Андрій (Ізмаїл), 2-е місце — Варзопов Андрій (Болград), 3-е місце — Варзопов Ігор (Болград).
Старт класу 125 см3 проводився, як у справжній Формулі — з місця на «стартовій решітці». Проїхавши коло, спортсмени зупинялися, кожен на своєму місці, і чекали помаху судді. Їм належало подолати 15 кіл під палючим сонцем на розпеченому асфальті. Застаріла техніка, якій давно час стояти в музеї, не витримувала, почалися «сходи»… Результати гонки: 1-е місце — Переверзєв Володимир (Олександрія), 2-е місце — Гузенко В’ячеслав (Ізмаїл), 3-е місце — Срібний Олексій (Ізмаїл).
Перед церемонією нагородження відбувся заїзд ветеранів картингу, але «втомлена» техніка не дозволила їм показати класну їзду.
Організатори вручили кубки, дипломи та подарунки переможцям, були відзначені керівники команд. На жаль, дуже складно залучити спонсорів на дитячі змагання. Організатори вдячні тим, хто надав підтримку заходу, — фірмам R-ace, «Master Plus», «Алькор-Ойл», ТМ «ФАННІ», авіакомпанії «Одеса», Тарасенку Роману, а також батькам дітей.
Картинг поки живий, і місце, де він живе, — Троїцька, 37-а. Хлопці, приходьте до нашого гуртка!

Дякую, школо!

Я закінчую цього року дев’ятий клас і йду до коледжу. Мені зовсім не хочеться розлучатися з людьми, які стали вже майже рідними. Це стосується і вчителів, і однокласників. Нашу класну керівницю Анжелу Яківну Грабову ми не забудемо ніколи. Дякуємо за знання вчительку історії Ольгу Василівну Болоденко; російської мови та літератури Ольгу Іванівну Яценко; Тетяну Володимирівну Мокрякову, Валентину Григорівну Лобунець…
Дякую школо!
Діана ПЕТРОВА.
Дев’ятикласниця СШ № 38.

проба пера

Калина

Стежка бігла степом у долину,
Не одним вже бита поколінням.
У долині підросла калина.
І мене чекала з нетерпінням.
Самотня.
Звідки завітала
У краї Одещини гарячі?
Я калину щедро поливала,
Коли влітку ми жили на дачі.
Дуже я боюся самотини — 
Глухоти життя-буття
    людського.
Навесні сама біля калини
Посадила явір стрункий.
Кілька років тут я не бувала,
Все в житті міняється
    з роками.
А вона таки мене пізнала
І в обійми тягнеться гілками.
Щось таємне шепотіли трави,
Щебетала пташка перелітна.
Швидко виріс явір кучерявий,
І тепер калина не самотня.
Марина АНДРУЩЕНКО.
Учениця юридичного ліцею.

резонанс

«Млинці смажити забороняю!»

Будемо чесні: мат існував завжди. І за часів моєї юності (а тепер у мене вже онук іде до школи) існувала ненормативна лексика. Однак з одним суттєвим «але»: матюкливі вирази рідше вживалися і частіше засуджувалися. Зараз навпаки: коли я «крутий», то й мат крутий.
Звичайно, виховує маленьку людину найбільше сім’я. Для себе я розподіляю так: на 50 відсотків виховання залежить від дому, на 30 — від суспільства (величезну роль відіграють тут засоби масової інформації, особливо телебачення) і тільки на 20 — від навчального закладу.
Працюю вчителем фізкультури у великій школі, уроки веду в усіх класах, з першого по десятий. Школу свою дуже люблю, вважаю однією з найкращих у місті. Але справедливості заради мушу сказати, що й наші хлопці вживають ненормативну лексику. Помічаю, що в останні роки все частіше. Діти ростуть психологічно неврівноваженими, їм треба виплеснути свої емоції. Виплескують і позитивні, і негативні через матюкливі вигуки. На уроках фізкультури це особливо видно: то забили гол, то промазали…
Нам нікуди не дітися від того, що діти знають мову матюків. Але зовсім не обов’язково висловлюватися нею. Або хоча б розуміти, коли можна матюкнутися, а коли категорично заборонено. Припускаю, що звичайне слово «млинець» отримало не так давно друге значення (матюкливе) саме в результаті спроб дорослих боротися з ненормативною лексикою. Тепер часом я попереджаю особливо гарячих хлопців перед уроком: «Млинці» смажити забороняю!» Ще й оченята скосять: «А що я такого сказав?» Знають вони, що кажуть.
Але палицею мат не виженеш. Завдання вчителя — вести копітку щоденну роз’яснювальну роботу. А вдома, може, варто ввести і якісь покарання. Мій батько (інтелігентна людина, скульптор) стверджував, що шльогнути рідну дитину по м’якому місцю часом буває не зайве: мізки з нижньої частини, казав, у верхню піднімуться. Якщо дитина ні вдома не зможе застосувати свої «вуличні» філологічні знання, ні в школі, то де ж тоді? Так що права директор школи («БП» за 26 травня цього року — «Мат за ціною комп’ютера?»): перед нами стоїть дика проблема — боротися з матюками. Але робити це треба. Зберемо ж сили.
Анна Федорівна НІКОЛАЄВА.
Вчитель ССШ № 90.

Настільний хокей — спорт з високими моральними якостями

1 червня 2007 року в приміщенні товариства допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатністю «Джерела» (м. Київ) відбулося відкриття другого всеукраїнського чемпіонату з настільного хокею для дітей «Пізнайкова діамантова шайба». Чемпіонат проходить за підтримки Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства освіти і науки України, Федерації настільного хокею, Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх».
В Одесі в чемпіонаті беруть участь школи №№ 55, 89, 11, 23, 24, 8, 31, 39, 56, 21.
Зараз школи підбивають підсумки щодо проведення 1-го туру чемпіонату (шкільного) і виявляють своїх чемпіонів, які представлятимуть свою школу на 2-му (обласному) турі восени цього року.
Цього року чемпіонат з настільного хокею приєднується до всесвітньої програми «Об’єднаний спорт». Тепер нарівні зі школярами в чемпіонаті братимуть участь і діти з вадами в розумовому розвитку.
Чемпіонат з настільного хокею є важливою програмою, оскільки він сприяє включенню дітей із затримкою розумового розвитку в життя суспільства, дає їм можливість розвивати свою фізичну форму, проявляти мужність, волю до перемоги, відчувати радість і ділитися досягненнями, навичками та дружніми почуттями зі своїми однолітками; дітям без затримок розумового розвитку дозволяє виховувати моральні якості — доброту, чуйність, справедливість.
Таким чином, настільний хокей — це вид спорту, який не знає обмежень. Нехай наші діти ростуть у гармонії та будують гідне суспільство.
Дитячий журнал «Пізнайка».

«Подорож до країни туризму»

Цікаве свято з такою назвою подарували дітям міжнародні громадські організації «Слово і діло», «Одеське земляцтво», обласна Федерація профспілок та обком профспілок сільськогосподарського машинобудування.

Директор спортивно-туристичного центру Сергій Мірошниченко пояснює умови змагань.

Заслужені подарунки.

Близько трьохсот дітей зібралися на Меморіалі героїчної оборони Одеси, щоб у захопливих іграх, змаганнях отримати навички з техніки пішохідного туризму, спортивного орієнтування на місцевості, пройти випробування в команді друзів на взаємовиручку.
З початком свята юних туристів тепло привітав директор Меморіалу Олександр Рисін. «Нехай таких радісних днів буде багато, — сказав він. — Нехай ніколи не затьмарює ваше життя жорстока війна, яка обрушилася 22 червня 1941 року на нашу землю. Ваші діди-прадіди у Великій Вітчизняній війні перемогли фашизм, щоб над їхніми нащадками було мирне небо. Але мир потрібно берегти. Ростіть сильними духом, міцними, витривалими, любіть свою Батьківщину…»
Поклонившись подвигу предків, діти назвали свої команди «Танкісти», «Варяг», «Чорноморець», «Семеро відважних»… Азам пішохідного туризму їх навчали тренери та вихованці туристсько-спортивного центру «Одеса». З інтересом слухали діти фахівця міської служби порятунку «077» Олексія Кораблева, який 20 років тому, хлопчиськом, захопився туризмом, захищав честь Одеси на міжнародних змаганнях. Він твердо переконаний, що «туризм — це здоров’я».
Під час змагань діти долали «завали», «гірські ущелини» та інші складні перешкоди, надавали допомогу «постраждалим».
У майбутніх походах їм знадобляться компаси, рюкзаки та інше туристичне спорядження, отримане як подарунки. Завершилася «Подорож до країни туризму» солодким частуванням.
— Вже другий рік ми активно займаємося популяризацією туризму серед дітей та молоді, — відзначила директор представництва МОО «Одеське земляцтво» в Одесі Валентина Котенко. — І раді, що все більше підприємств, організацій, простих громадян долучаються до цієї доброї справи. Бажаючих надати допомогу просимо телефонувати за тел. 760-19-60.
Валентина ЧЕРЕВИЧЕНКО.

Навіть собаки не люблять п’яних!

Мій тато раніше не пив. Він був моряком, плавав. Я пам’ятаю щасливі години його повернення з рейсу. Мені можна було загадувати що завгодно! Цирк, театр, зоопарк, походи до моря… Морозиво, тістечко, шоколад…
Потім щось розладилося в пароплавстві, батько зійшов на берег. Він знайшов собі роботу, начебто навіть непогану. Але, напевно, він її не любить. Саме на роботі тато став пити. Причому спочатку йому ставало погано від спиртного — його рвало, вибачте за подробиці. Батько подолав цю перешкоду. Без горілки тепер жити не може.
Усім у сім’ї від цього погано. Батько з ранку винно мовчить і клянеться, що сьогодні ж «зав’яже», а до вечора все одно напивається і вже злобно гарчить, що має право відзначити з друзями те чи інше свято, яких у пияк мільйон у запасі. Мама лається постійно. Ми з бабусею Валею (точніше, з прабабусею, вона завжди жила з нами і мене виходила) закриваємося у своїй кімнаті — неприємно спілкуватися з п’яною людиною.
Але більше всіх, на мою думку, страждає вівчарка Джина. Це дуже розумний собака. Вона любить батька вірною любов’ю. Однак пияцтва пробачити йому не може: ховається під ліжко і не виповзає до ранку, поки кумир не протверезіє.
І ось що ми помітили. Джина точно знає, коли прийде батько. Якщо повертається тверезий (у рідкісні дні), собака хвилин за 15-20 сідає до дверей, виляючи хвостом, і ока з неї не зводить; якщо тягнеться п’яний — скиглить вівчарка, ніби плаче, і забивається в кут.
Баба Валя нещодавно згадала, що в її дитинстві, коли йшла війна, в будинку теж жила собака. І хоча вона була з простих дворняг, теж відрізнялася великим розумом. Запам’яталося бабі Вале, що Найда (цуценям її знайшли на вулиці, звідси й таке ім’я) рівно за 15 хвилин до нальоту німецьких «месершмідтів», а значить — бомбардування, починала метатися по будинку, шукати затишні місця. Вся сім’я про це знала, всі встигали добігти до бомбосховища, попереджаючи про небезпеку тих, хто зустрічався на шляху.
«Думала чи я, — закінчила розповідь баба Валя, — що через 60 років, коли мирне небо розстеляється над головою, доведеться мені ховатися не від фашистів, а від рідного онука з тією ж допомогою собаки…» Це порівняння здалося мені страшним. Невже батько вже не повернеться до нормального життя? Невже не розуміє, що він губить щастя тих, хто поруч із ним? Я б хотіла, щоб потрапило йому до рук моє лист, надруковане в газеті. Правда, останнім часом батько вже нічим не цікавиться…
ЛЮДМИЛА.

Хом’ячиха Літа

Мені давно хотілося мати якусь тварину в домі. Але батьки заперечували, особливо тато: клопоту багато. Він не погоджувався навіть на хом’ячка! І одного разу ми з братом Максом (а він дорослий, йому 18 років) зважилися порушити заборону. У нашого друга Руслана ми взяли нещодавно народженого хом’яка. Вірніше, хом’ячиху. І назвали її Літою, мені хотілося, щоб ім’я було рідкісне.
Тата ми побоювалися. Тому клітку Літи поставили подалі від комп’ютера, за яким тато проводить багато часу. Клітку накрили ще й накидкою для маскування. Так минув день, другий, третій… Раптом тато почув сторонній шум, якого не мало бути в квартирі. Миші? Може, навіть щури? Довелося зізнатися, що живе у нас Літа. «І давно вже!» Тато покрутив головою («Хитреці!») і запитав тільки, як хом’ячиху звуть.
У нашої Літи день народження — першого квітня. Так що їй вже більше року. Для хом’яків це солідний вік. Хом’ячиха у нас хазяйновита. Насиплеш їй свіжих тирси в клітку — вона відразу в будиночок їх тягне, щоб там чистіше було. Шерсть свою збирає, м’яке ліжечко собі робить.
З усіх членів сім’ї Літа виділяє маму і мене — ми її годуємо (поїсти вона любить, дуже смішно передніми лапками підсуває миску до себе). Мене хом’ячиха завжди радісно вітає ще й тому, що я з нею граю. Особливо Літа любить хованки, але ховається зазвичай в одному місці: на ліжку за подушкою. А я роблю вигляд, що не знаю цього. Звичайно, ми з Літою грали б годинами, але вільного часу мало, так що купили хом’ячисі для розваги колесо і гойдалку.
Якщо у вас, читачі, немає тварин у домі, заведіть для розваги хоча б хом’ячка. Маленька звірятко принесе вам багато радості.
Настя СТОРОЖИЛОВА.
Шестикласниця
ССШ № 90.

Посміхніться!

З ваших листів
Незважаючи на велика кількість людей на пляжі, на морі було просторо, особливо вдалині.
* * *
Природа втомилася від спеки і просить відпочинку у вигляді опадів.
* * *
Равлик-павлик — це всім відома повзуча істота.
* * *
Я був вражений навколишнім світом.
* * *
Я спав у саду, і недозрілі яблука марно падали мені на голову.
* * *
Доросла коза дивилася на мене з дитячою цікавістю квадратних очей і жуючої морди.
* * *
Красу природи письменами не опишеш.

казка

Пригоди хом’яка

Одного разу у полі зустрілися хом’як та голуб. Хом’як питав голуба:
— Як це ти літаєш? Я скільки тренувався, і в мене нічого не виходить.
— Тому що в мене є крила, а в тебе ні.
— А якщо в мене будуть крила, то я полечу?
— Мабуть, полетиш.
— А де я їх дістану? — питає хом’як.
— Випроси у когось, — говорить голуб.
— А в кого?
— Наприклад, у бджоли, у метелика, у птахів.
— А якщо не дадуть, ти будеш тут? — питає хом’як.
— Обов’язково! — говорить голуб.
І хом’як пішов собі, куди велів піти голуб. Прийшов він на галявину і попросив метелика:
— Метелику, будь ласка, дай мені твої крила.
— Що? — не чув метелик.
— Метелику, будь ласка, дай мені твої крила!
— Навіщо?
— Я хочу полетіти!!
— Де це ти бачив, щоб хом’яки літали?
— Мені це голуб сказав.
— Помилився твій голуб!
— Так ти мені крила даєш?
— Вибач, але ні!!
І пішов хом’як до бджоли. І коли він дійшов до бджоли, вона йому відповіла:
— Хом’яки не літають, так що крила я тобі не дам!!
І пішов він до птахів. Але жодна пташина не дала хом’яку ні малесенького пера. Тоді хом’як з горя пішов на поле і по дорозі ледве не заплакав. І раптом по дорозі йому зустрілася ворона. І вона його запитала:
— Що з тобою, хом’як? Кар-кар-кар?
— Ніхто мені не дає пір’я на крила, — говорить хом’як.
— І через це треба так сумувати? Кар-кар-кар. Ось тобі чотири травинки на крила.
— Спасибі тобі, вороно.
Коли хом’як прийшов на поле, голуб вже хотів відлетіти.
— Ось у мене є чотири травинки — закричав хом’як, — Що мені з ними робити?
— Сплети з них собі крила.
Зробив хом’як крила, ухопив їх у лапи та намагається піднятись до неба. І в нього цього разу теж нічого не вийшло. Він питає голуба:
— Чому в мене нічого не виходить?
— Тому що, коли я хочу злетіти, мої крила мріють про небо. А твої крила мріють про землю, де вони й виросли, — говорить голуб. — І ще тому, що в тебе зайві оці два мішки з зерном, що ти завжди носиш у себе за щоками.
Засумував хом’як, але потім вирішив: «Ну що ж, бігати теж непогано». І побіг собі у нірку.
Максим ПЕТРОВ.
Четвертокласник
УВК № 222.