Портрет

НАТАЛІЯ ТИРМОС. Домашні та друзі звали її Тасею. З розповідей доньки, з фотографій та документів сімейного архіву складається образ жінки неординарної. Вона була розумна, свавільна і рішуча. Отримала гарне виховання та освіту. І не те, щоб красуня за загальновизнаними канонами, відзначалася Тася особливою якоюсь привабливістю. Мала незвичайний, ніжно-оливковий відтінок шкіри, який популярний у той час в одеських будинках портретист Євген Буковецький називав «грецьким». Про портрет «студентки Наташі» пензля цього живописця та про долю оригіналу у нас і піде мова.

Я чому взяла «студентку Наташу» в лапки? А тому, що так позначено одну з двох дійових осіб п’єси «Незакінчений портрет», яку наприкінці 70-х або на початку 80-х років написала вона сама, Наталія Тирмос. Друга дійова особа там — «Буковецький Євген Осипович, художник». П’єса коротка, сюжет її невигадливий. Художник, що пише молоду жінку, явно захопився моделлю, і вона вирішує припинити візити до його студії. Буковецький наполягає ще на двох, щонайменше, сеансах — треба, мовляв, дописати кисті шалі, дещо виправити. Наташа непохитна: завтра вона надішле чоловіка, той заплатить за роботу і забере її, як є, незакінченою. Але ображений художник продати портрет рішуче відмовляється і залишає його собі.
Навряд чи те, що Наталія Йосипівна Тирмос вважала п’єсою, могло привабити постановника: там немає характерів, немає драматургії, і багато однотонного говоріння. Однак текст цей цікавий як документ, як свідчення часу, вірніше, часів: і того, в якому відбувається дія п’єси, і того, в який Тася цей текст пише. У неї ж там все реально: імена героїв, адреси, дати. Будь ласка: «Майстерня художника Буковецького на вулиці Князівській №27. Рік 1925». Отже, студентці Наташі 20 років. І вона щойно вийшла заміж за людину, з якою знайома була з дитинства, з якою пов’язане її перше захоплення…
Князівська, 27 — ця адреса історикам та краєзнавцям Одеси добре знайома. Там збиралися на свої «мальчишники» відомі представники одеської богеми. Так, тільки чоловіки, жінок на свої веселі вечірки вони зазвичай не запрошували, хіба що якась немісцева знаменитість з’явиться з дружиною. А особливо цікавий дослідникам будинок Буковецького тим, що в ньому бував, і навіть знайшов притулок перед еміграцією Іван Олексійович Бунін, близький друг господаря. Це тут у 1918 році він писав свої «Окаянні дні», довгий час заборонені в Союзі: «…день і ніч живемо в оргії смерті. І все це в ім’я «світлого майбутнього», яке нібито має народитися з цього диявольського мороку…».
Валентин Катаєв в одному з пізніх (і найкращих) своїх творів — «Траві забуття» згадує, як приносив сюди на суд метра свої перші оповідання: «Весь цей бурхливий, ні на що не схожий, неповторний час Бунін прожив в Одесі на Князівській вулиці в особняку свого приятеля, художника Буковецького, який надав письменнику весь нижній поверх — три кімнати, куди я приходив щоразу, відчуваючи неймовірне хвилювання, перш ніж подзвонити з чорного ходу.
Зазвичай мені відчиняла ошатна покоївка на французьких підборах, у накрохмаленій косинці та маленькому батистовому фартушку з ляльковими кишеньками.
Вона була надана в розпорядження Буніна разом з кімнатами і разюче не відповідала тій обстановці, яка панувала в місті, в Росії, у світі…».
Там же, у спеціально облаштованій для нього на горищі студії жив ще один близький друг господаря — Петро Олександрович Нілус, онук генерала війни 12-го року, один із засновників Товариства південноросійських художників. Його називали «поетом у живописі», і це про студію Нілуса писав у «Снах Чанга» Бунін:
«Темніє, камін повний розпечених, похмуро-багряних куп жару, новий господар Чанга сидить у кріслі. Він, повернувшись додому, навіть не зняв пальта і циліндра, сів з сигарою в глибоке крісло і курить, дивиться в сутінок своєї майстерні. А Чанг лежить на килимі біля каміна, закривши очі, поклавши морду на лапи…».
У мене давно, з молодих років застрягли в пам’яті ці два рядки:
Що ж! Камін затоплю,
     буду пити…
Добре б собаку купити»,
але ось звідки вони, чиї — ніяк було не згадати. Дякую, зараз підказала донька Тасі, Валентина, з якою ми познайомилися і подружили в Ізраїлі: це з вірша Буніна «Самотність», написаного тоді ж в Одесі та присвяченого Петру Нілусу. Їх, письменника і художника, дружба тривала багато років. Відомо, що навесні 1902-го Нілус і Бунін (з того ж будинку Буковецького, до речі) разом вирушили кораблем до Ялти, де Нілус мав намір написати портрет Чехова. Сеанси відбулися, проте портрет залишився недописаним (ще один незакінчений портрет?!).
Особняк на Князівській ще якийсь час зберігався острівцем світу, що йде в минуле. На своїх місцях залишалися картини французьких і російських майстрів, панно, гравюри, грецькі вази, кераміка XVII століття. Широкі сходи, що вели на другий поверх, до майстерні художника, були все так само доглянуті. Однак господареві тепер не до «мальчишників», та й друзі далеко. Нілус і Бунін давно в Парижі, і у кожного своє, далеко не легке життя. Буковецький, як і раніше, пише портрети городян і музикує, іноді — разом з Олександрою Митрофанівною, дружиною. Але сумує за минулим життям, за друзями, з якими розвела доля:
«Ми ж пов’язані дуже довгим ланцюгом, і можемо далеко віддалятися один від одного, але його ніколи не розірвати…» — пояснює він у п’єсі «Незакінчений портрет» своїй юній моделі. Адже саме сюди, у величезну майстерню Євгена Буковецького, увійшла одного зимового ранку 1925 року студентка Наташа. В руках у неї свіжі хризантеми, з ними і стане писати її художник. Правда, білі квіти на портреті можна визнати хризантемами хіба що умовно…
Євген Осипович і Наташа розмовляють про Нілуса, про Буніна: як їм на чужині серед бідуючих російських емігрантів. У Парижі Бунін багато разів бував раніше і «дуже любив це місто великих революційних традицій», зазначає Буковецький. — «Але зараз враження про Париж його жахнуло — Париж, одягнений у чорне, Париж у глибокій жалобі». На запитання Наташі, чому в жалобі, пояснює, що це «сліди імперіалістичної війни». Миготять імена Шаляпіна, Плевицької, Вертинського, Мілюкова, Родзевича та інших співвітчизників, з якими зустрічався за кордоном Іван Олексійович. Папка з начерками Нілуса та листи з Парижа від Буніна — «всього 4 за 5 років», нарікає художник, — лежать на журнальному столику поруч з диваном, де влаштувалася модель.
«Бунін приїхав до мене в 1918 році, поїхав через рік, у 1919 році, — розповідає Буковецький у п’єсі. — Я поступився йому своїми нижніми кімнатами, а коли поїхав Нілус, Іван Олексійович перебрався до його студії. Я тоді писав його. Я дуже ніжно і міцно любив його, незважаючи на наші розбіжності ідеологічного порядку. Але, тим не менш, я не піддався його прагненням змусити мене виїхати. Я — художник, російський художник, і я прийняв революцію без страху. Я б ніколи не зміг жити на чужині».
«Ви зробили правильно, що не поїхали, Євгене Осиповичу», — слідує репліка «студентки Наташі».
Такий ось монолог двох «патріотів вітчизни», вже міцно і надовго радянської, нібито звучить у дні, що набирають окаянності!
Нагадаю, що написана п’єса через півстоліття після того, як був написаний портрет. І вже не юною студенткою, а професійним адвокатом у відставці. До того часу вдовою, жінкою, життям битою і зламаною, яка пройшла сталінську в’язницю і заслання як «японська шпигунка», дивом вижила в окупованій Одесі, де загинули її мати і сестра… Так що в прорадянську орієнтацію героїв п’єси «Незакінчений портрет», ох, не віриться — це явна мімікрія, вона від пізньої Тасі, постарілої і навченої гірким життєвим досвідом!
Белла КЕРДМАН.
Реховот (Ізраїль).
(Продовження слідує).