Про Олену Пилипенко (до заміжжя — Савицьку) та її дітей «ВО» не раз писала. Олена з тих, чию долю взялася вирішувати держава, та ні до чого доброго це не призвело. Зараз у її сирітській історії з’явилися нові дійові особи, визначається їхня доля, тому повертаємося до надрукованого.
У 60-ті роки в Одесі на вул. Московській жила молода подружня пара. Невдовзі після весілля діти у Людмили та Юрія пішли, як гриби: Зоя — 1961 року народження, Світлана — 1963-го, Тетяна — 1969-го, Олена — 1972-го. Кажуть, була ще Марина, але дівчинка померла в дитячому віці. Загалом, семеро по лавках, а татусь із матусею взялися пити. І дітей у них, позбавивши батьківських прав, відібрали. Як зараз з’ясовується, Зоя та Світлана потрапили до Балтського інтернату
№ 2 для дітей із затримкою психічного розвитку. Тетяну віддали до Піщанського, а Олену удочерили (щоправда, не дуже вдалим виявилося удочеріння, натерпілася дівчинка досхочу). Так розпалася родина Савицьких. На вул. Московській з якихось причин знесли будинок, звільненим від дітей пиякам Людмилі та Юрію Савицьким дали квартиру на вул. Заболотного, потім вони опинилися в Лузанівці, а після слід їх губиться. За чутками, спочатку померла мати, через кілька років — батько.
Олена в 18 років вийшла заміж. На весільних фотографіях молодята красиві та щасливі. А життя не склалося з тієї ж причини: чоловік почав пити. На той час Олена встигла народити Вову, Катю та Колю. Зрештою, вона залишилася сама в селі з трьома малими дітьми на руках. Допомагати їй було нікому. У прийомних батьків невдовзі після того, як вони удочерили Олену, виникли свої складнощі (подружжя розлучилося, мама вдруге вийшла заміж, вітчиму дівчинка не подобалася), тож випала вона з гнізда — і в прийомній родині зітхнули з полегшенням. Коротше кажучи, молода мати Олена Пилипенко збожеволіла від навали труднощів. Дрімаючий у ній недоумкуватість пробудився. Матір’ю її вже важко було назвати. Вона, наприклад, могла цілий день грати з дітьми в пісочниці. Люди сміялися…
Але потім все ж комусь спало на думку, що страждають діти. Рішенням суду Олену позбавили батьківських прав на трьох дітей. А забрали на державне утримання лише двох. Коля, який був тоді немовлям, залишився з матір’ю. І пішли вони блукати світом. Часом жінка намагалася працювати — на полях, на фермі. В одному селі, в іншому. Якось випадково народила ще й Машу.
Жебрачкою зустріла її одеситка Т. В. Макарова біля своєї дачі в селі Маринівка Біляївського району вісім років тому. Молода жінка (не було й 30 років) здалася їй старою. Тетяна Володимирівна стала опікувати родину Пилипенків. Великими трудами, але закріпили за Оленою квартиру і привели її до божеського вигляду, оформили інвалідність, діти пішли до школи.
І тут дізналася Тетяна Володимирівна, що є ще двоє старших — Вова та Катя. Розшукали. Дванадцятирічний на той час Вова перебував у Піщанському спеціальному інтернаті (а до цього був у Білгород-Дністровському та Балтському першому), потім перевели його до одеської інтернату такого ж типу, а після закінчення направили до Тарутинського будівельного ПТУ. Але хлопчик виріс озлобленим, агресивним… Катюшу (вона на рік молодша за Вову і зараз їй років 16) давно удочерили, за запевненнями заступника начальника облуправління освіти В. С. Шупарського, перебуває дівчинка в добрій родині.
Випадок допоміг повернути Олені сестру Тетяну. Монахиня Свято-Архангело-Михайлівського монастиря в трамваї побачила дуже схожу на їхню послушницю жінку, тільки молодшу. І підійшла до неї. Виявилося — сестри. Таня теж була спочатку в Піщанському інтернаті, потім в Одеському, а потім у Барабойському… Дівчина попросила одну з віруючих, які відвідують цей інтернат, відвезти її до жіночого монастиря. Матушка Серафима прийняла, виправила паспорт, виділила крихітну келію, роботу дала на кухні, щоб послушниця була сита.
Задовольнялася Тетяна малим, молилася за небагатьох благодійників своїх. Коли дізналася, що Олена пенсію в 360 гривень отримує від держави, теж стала мріяти про це: «Втомилася я все життя жебрачкою бути, як собака, — говориться в одному з її листів, адресованих Т. В. Макаровій. — Коли в храм заходжу, свічку хочеться купити, а ні на що…» Допомоги просила жінка в оформленні пенсії. Написали прохання до головного управління праці та соціальної політики облдержадміністрації… Наприкінці жовтня 2006 року прийшла відповідь майже «під копірку» послушниці Тетяні та ігумені Серафимі: «Зважаючи на відсутність трудового стажу може бути призначена лише державна соціальна допомога, необхідно через органи охорони здоров’я оформити документи на ВТЕК, а в разі визнання інвалідом слід звернутися до Приморської райадміністрації…» До матушки Серафими ще й прохання: «через органи охорони здоров’я посприяти у вирішенні питання щодо встановлення групи інвалідності». Ось вам і соціальний захист. Тетяна Савицька написала заяви і до інших інстанцій (включаючи Адміністрацію Президента), але справа з мертвої точки не зрушила. Нещодавно ми зустрілися з ігуменею Серафимою на заході. Ледве я вимовила «послушниця Тетяна», як матушка перервала: «Знаю. Тетяна Савицька. Будемо працювати». І чомусь зітхнула.
До речі, інвалідність дають на рік-два, потім знову комісію проходити треба. І в Олени підходить термін «переатестації». Хто по лікарнях водитиме її? А покладуть, як за правилами вимагається, на 40 днів на обстеження, куди дітей дівати? Навіть нещасні «дитячі» гроші (по 95 гривень на дитину) Олена чотири місяці не отримує. Раніше відповідали: «Грошей немає», тепер: «Довідки не всі зібрані». Довідки ці здобувати і нормальній людині важко, а інваліду тим більше. Наприклад, у Олени є на папері пільга: ліки вона може отримувати з 50-відсотковою знижкою. Але для цього потрібно прикріпити її до певної аптеки через облдержадміністрацію…
Між тим, хворіють і Коля, і Маша. У хлопчика зі шлунком не все гаразд, у дівчинки — з серцем. Особливо шкода Машу — бліда, синці під очима, часто мучить аритмія. А лікаря в селі немає. «Колі вже 13 років, якось дотягну його до училища, — каже Т. В. Макарова, — а Машу, дев’ять років їй, доведеться віддати в інтернат». І все відкладає Тетяна Володимирівна цю справу, боїться «казенних» будинків.
Зіткнувшись із труднощами сиріт-інвалідів, вже дорослих, але не здатних вписатися в реальне життя, Т. В. Макарова зважилася вийти з їхніми проблемами на центральне телебачення. Рік тому (у березні 2006-го) разом з Оленою та її дітьми вона брала участь у передачі «Без табу». Цю передачу побачили працівники загальноосвітньої Балтської школи-інтернату № 1, де навчається в дев’ятому класі Альоша Савицький: «А не твоя це тітка?» Хлопчик, залишений матір’ю в пологовому будинку, давно хотів знайти родичів. Конкретних адрес у передачі не назвали, але прозвучало слово «монастир». І незабаром Тані Савицькій сказали, що її розшукує племінник Олексій. Знайшлася до того ж вихователька з Балтського спецінтернату № 2, яка пам’ятає, що тут виховувалися сестри Савицькі, Зоя та Світлана. Світлана — це мама Альоші. Пізніше з’ясується, що один час двоюрідні брати Вова Пилипенко, син Олени, та Альоша Савицький, син Світлани, перебували в одному інтернаті, не здогадуючись про своє споріднення.
Дякуємо працівникам інтернату (директор Л. А. Безкоровайна), вони намагалися допомогти у відновленні родинних зв’язків: у середині листопада минулого року Олені подзвонили, що племінник приїде до неї в Маринівку. Підійшов автобус, люди почали виходити. Альоші все не було. Тетяна Володимирівна, не витримавши очікування, крикнула: «Савицький є?» «Є!» — почувся хлопчачий голос. І з-за букета квітів (а в інтернаті Альоші наказали ще й коробку цукерок взяти для зустрічі) показалося рідне, абсолютно знайоме обличчя — племінник схожий на тітку, як дві краплі води.
Обійнялися, розцілувалися, дорогою зайшли до школи до Колі. Школа в Маринівці красива. У самій будівлі ідеальна чистота. Завіси білосніжні. І живих квітів — море. Коля з радістю показував свою школу несподівано з’явившомуся двоюрідному братові.
Його відпустили з уроків додому, а дорогою нашій компанії зустрілися продавці дублянок. Олексій був добре одягнений, але вловив Т. В. Макарова, що кинув хлопчина погляд на дублянку, хочеться, значить, мати обновку. Зупинилася жінка біля молодого продавця: «А слабо буде нам із тобою, чужим людям, навпіл дублянку купити хлопчині без батьків?» Хлопець отетерів від такої пропозиції. І погодився!
Добрих людей на шляху Олени Пилипенко та її дітей зустрілося вже чимало. Коля з гордістю ввів Альошу до свого дому. І обставлена квартира непогано, а головне — комп’ютер стоїть, Ігор Мисака подарував, коли собі сучасніший купив. А Сергій Морозовський новенький принтер приніс. Марина Глушко для Колі дорогий чемодан з інструментами придбала (електродрель там, паяльник та інші необхідні чоловікам речі). А ще, завдяки Т. В. Макаровій, бібліотека у Колі підібралася непогана, література, в основному, довідкового характеру, із задоволенням хлопчаки цього дня, наприклад, гортали книгу «Зроби сам». Миколу в школі поважають за його обширні знання в найрізноманітніших науках.
Але й Олексій справив враження розвиненого і вихованого молодого чоловіка. На життя хлопець дивиться без рожевих окулярів: після дев’ятого класу збирається вчитися на водія, а що далі — час покаже. Був цього дня в Олениному домі свято. Племінник потім ще кілька разів приїжджав. І щоразу просив: «Допоможіть знайти маму».
В архіві Балтського другого інтернату відомостей про Зою та Світлану не збереглося. Віддали Олені лише деякі фотографії. Однак хтось десь чув, що в Красносілці Комінтернівського району проживає Зоя з дітьми. Подзвонили туди. Отримали відповідь, що в будинковій книзі прописана Савицька Зоя Юріївна з дочкою Вірою, 1985 року народження, та синами Володимиром, 1981-го, та Олександром, 1994-го, але в квартирі їх ніхто не живе. А дванадцятирічний Сашко начебто перебуває в Ананьївському інтернаті…
Олена вірить: дасть Бог, знайде вона і інших своїх родичів. Невідомо, як складуться їхні стосунки, але нехай хоча б зустрінуться. Бути безрідним — страшно. Жахливо і те, що колишні вихованці інтернату, які згадують сирітське життя з тремтінням, власних дітей віддають туди ж. Гірко це відгукнеться всьому суспільству, тобто всім нам.
Тетяна НЕПОМНЯЩА.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











