міські картинки
Подзвонила читачка Світлана Олександрівна, каже: «Не можу більше носити в собі таку гірку образу». Розповідає:
— Їхала додому в маршрутці № 185. Водій, чоловік середніх років, не відривав від вуха «мобільник», майже всю дорогу базікав зі своїми колегами, що їздили цим же маршрутом, — від аптеки Гаєвського до ринку «Південний». І ніхто з нас, пасажирів, не наважився перервати його, нагадати про небезпеку такої поведінки за кермом. Але те, що я розчула в потоці його «душевних виливів», не тільки покоробило — образило до глибини душі.
«Ти скільки сьогодні небіжчиків перевіз? — весело запитував наш водій. — Я? Жодного. Я їх усіх вже в обличчя знаю», — похвалився він. І я зрозуміла, що такі водії «небіжчиками» називають між собою інвалідів війни, які заслужили пільги на проїзд. А він, тим часом, продовжував: «Я її Олегу залишив, а він її теж не взяв».
— Я оніміла, — згадує той момент Світлана Олександрівна. — Здогадалася: це він так говорить про стареньку, що на зупинці «Арка» махала рукою — намагалася зупинити маршрутку… А скільки разів ми з чоловіком намагалися зупинити маршрутне таксі. Вони пролітають повз нас, навіть не пригальмувавши, бо бачать мого чоловіка з паличкою (чоловік Світлани Олександрівни незрячий — М. Ж.).
Я завжди оплачую проїзд за нас двох, хоча Юра, як інвалід по зору, має право на безкоштовний проїзд. Зустрічалися, правда, й інші водії, як правило, молоді хлопці, — повертали нам гривню, брали плату тільки з мене. У цих хлопців, слава Богу, душа ще не «завапняніла».
— Якось, — продовжувала свою сумну розповідь Світлана Олександрівна, — у напівпорожній маршрутці довелося-таки висловитися на адресу водія-циніка, який своїм хамським поводженням образив дуже літню жінку. Так знаєте, що цей водій сказав? «Їх, таких, по двадцять на день буває. То що мені робити?» «Нічого не робити — просто совість мати, — не витримала я. — Коли ви салон набиваєте так, що не продихнути, настрій у вас, мабуть, кращий — за кілька таких ходок заробляєте, напевно, половину пенсії цієї старенької. А якби з вашою матір’ю так?..» Здається, йому все-таки стало соромно. Може, не все ще в душах цих людей вбито?..
Марія ЖУКОВА.
