2. Озеро на ім’я Міша
ЩО Ж, ЗАПИТАЄТЕ, я все ще не назвала імені Бініного чоловіка? Вирушаючи на зустріч з нею, поняття не мала, що добре мені знайома по Одесі людина була її чоловіком. А під час знайомства запитала, чи завжди вона носила дівоче прізвище. Так, відповіла Біна, до репатріації. В Ізраїлі ж взяла собі й друге, чоловікове: стала Хейфец-Краковською. «А Міша Краковський не з вашої рідні?» — цікавлюся про всяк випадок, і бачу повне здивування на обличчі жінки. «Це мій чоловік, він помер півтора року тому. Ви його знали?!»…
Після приїзду до Ізраїлю в 94-му я про нього довідалася. Дізналася, що він блискуче тут реалізувався, його професійні заслуги перед країною визнані й відзначені. І навіть зателефонувала йому з наміром зустрітися. У відповідь почула незвично відсторонений голос, явне бажання скоріше покласти слухавку — він, мовляв, давно відійшов від справ і нічим журналісту не може бути корисний… Виявляється, Міша тоді був після важкої операції, потім одужав; як шкода, що я не передзвонила! — прояснила ту ситуацію Біна.
Щоб уточнити час знайомства з Михайлом Краковським, одеським ґрунтознавцем і меліоратором, мені довелося зараз зазирнути до своєї трудової книжки. Так, літо 1970-го. З молодіжної газети мене перевели тоді до обласної партійної, до сільгоспвідділу, який я сама, до речі, обрала. Запис там такий: «Зарахована на посаду літпрацівника. Підстава: направлення відділу пропаганди обкому КП України». І згадалося, як редактор «дорослої» газети — ні, не антисеміт, а тільки боягуз і вмів писати хіба що передовиці — випросив у партійного начальства (для мене — Радіка Іванова, з яким ми були з комсомольських часів на «ти», а для нього — Радомира Васильовича) письмового розпорядження щодо співробітниці з «п’ятої графи». Радик, простягаючи мені те направлення на бланку, сказав з неприхованою огидою: «Не загуби, віддаси своєму редактору!».
Отже, сільгоспвідділ. А область у нас — більша за Ізраїль у його нинішніх межах, не кажучи вже про жаданих двоюрідними сусідами. І перш за все вона — сільськогосподарська, попри все своє точне машинобудування та Чорноморське пароплавство. Чим би таким серйозним, важливим заявити про себе на новому місці? Хтось із колег по «молодіжці» порекомендував свого приятеля Мішу, випускника географічного факультету Одеського університету, який знає про нашу область усе, і його в колгоспах-радгоспах знають усі. Так окреслилася тема: «Бережіть, зберігайте, як зіницю ока, землю». Ці слова Леніна у факсимільному написанні стали заголовком статті розміром на смугу.
Ми з Краковським об’їздили тоді багато господарств — я більше місяця готувала свій дебют. Він показував мені, на що перетворюється земля, коли людина ставиться до неї з недбалістю — вона ж колгоспна, тобто, фактично нічия! І, навпаки, як віддячує вона хорошому, грамотному господарю. Пояснював, чому в практиці наших господарств зрошення аж ніяк не завжди обертається благом. Знайомив з цікавими фахівцями, і я бачила, яку повагу й авторитет має у них ця міська людина. Постачав статистикою, яку самій мені було не здобути. Словом, я пройшла у цього класного фахівця хорошу школу «молодого бійця». І сільську проблематику з його легкої руки освоїла потім на пристойному, смію стверджувати, рівні. Тоді ж, у роз’їздах по області, я почула від Міші красиву байку про те, як циган воду шукає: кидає на землю кожух шерстю догори і кладе на нього яйце. Якщо за ніч яйце в шерсть вгрузне, копають у цьому місці колодязь. І з задоволенням її переказувала, забувши з часом про «першоджерело». А зараз, у розмові з Біною, згадала!
— Так, у Міші було особливе чуття на воду, інтуїція рідко його підводила, — каже вона. — Тут давно чекали фахівця такого рівня і роботою його забезпечили одразу: доручили лабораторію ґрунтознавства Мінсільгоспу. З’ясувалося, що він уміє не тільки знаходити джерела для штучних водойм, що дуже актуально для Ізраїлю, але й підбирати ґрунти під авокадо, під бавовну, хоча раніше з цими культурами знайомий не був… До речі, у мене теж одразу була робота — встигла 20 років прослужити сімейним лікарем лікарняної каси «Клаліт». І татові, який приїхав у 76-річному віці, дісталося ще кілька років щасливого життя в єврейській країні: він знайомився з родичами, ходив по книгарнях, вишукуючи раритет, затіяв дослідження — «Івритські корені в їдиші», він заносив ці корені до своєї картотеки. Навіть виготовив вручну кілька примірників цієї праці, дочка віддала їх потім до університетів…
На стінах квартири, де живе моя землячка Біна Хейфец-Краковська, багато картин. Здебільшого це роботи художників з її великої рідні. Наприклад, прекрасний портрет Хаїма Хейфеца написаний в Ізраїлі Тамарою, онукою відомого єврейського поета Самуїла Галкіна — так, вони родичі. А ось цікавий документ — грамота, виконана «під пергамент»: її вручило своєму співробітнику Міністерство сільського господарства Ізраїлю за особливі заслуги.
Знаєте, скільки нових штучних водойм з’явилося в Ізраїлі завдяки розвідкам Михайла Краковського? 214! А одна з них — велике рукотворне озеро в околицях Ашкелона — носить ім’я розвідника. Кажуть, це озеро Міша є на карті…
Тут би крапку поставити. Але ось несподівана інформація: «Міша Краковський не тільки область нашу знав, а й місто Одесу. Досконало, причому, кожен закуток, будинок, багатьох старих одеситів!» — це говорить наш земляк Гена Дорін, художник, який живе понад 30 років в Ізраїлі. І на підтвердження починає шукати касету, на якій двадцять років тому вони з дружиною записували розповідь Михайла, що прийшов у гості, про Молдаванку, про будинок, де і сам Гена, і його батько народилися, де дід тримав у дворі корів… Касета знайшлася. Але яка прикрість! Поверх потрібного нам запису був уже інший: зазвучав інший Михайло — Задорнов: «тільки наша, російська людина… тільки тупий американець…». І лише на зворотному боці, в самому кінці зберігся знайомий голос Міші Краковського. Уривок його розповіді про Шабтая — так звали тата Гени, і слова: «…вона зовсім молоденька була, дівчинка» — чи то про бабусю художника йшлося, чи про маму — визначити вже неможливо…
Белла КЕРДМАН.
Реховот (Ізраїль).
Продовження. Початок у номері від 11 січня.