Увага: конкурс!
«Ліга юних журналістів Artek.ua»
Так називається міжнародний конкурс для юнкорів від 9 до 16 років. Приймаються тільки опубліковані матеріали, в тому числі і фотороботи.
Перший заочний тур закінчується 10 лютого 2007 року. Другий проходить очно в центрі «Артек», переможців першого запрошують на тематичну зміну з середини лютого до середини березня 2007 року, де і відбудеться сам фестиваль. Третій — знову заочний, з 15 березня 2007-го по 1 лютого 2008 року. До участі в ньому допускаються переможці II туру, а також конкурсанти, що мають не менше чотирьох публікацій про «Артек» у виданнях з аудиторією не менше 30 тисяч читачів.
Буде ще й фінал, де переможці отримають право пільгового вступу до профільних ВНЗ та спеціальні призи (серед яких — і путівки до «Артеку»). Варто постаратися. Але треба поспішати з відправкою матеріалів. Всі подробиці на сайті: www.Arter.org.
Телефон для довідок: +38-0654-36-37-33.
E-mail: pressinfo@crimea.ua

Водіям маршруток — подяка
Вихованці інтернату № 5, що розташований на Дачі Ковалевського, нині перебувають у складному становищі: через ремонт спального корпусу 185 дітей ночують не в рідних стінах, а на оздоровчій базі «Вікторія» — щоранку вихователі приводять їх до школи, а ввечері відводять до табору. Дорога невелика — дві автобусні зупинки. Але темніє зараз рано, а до місця хочеться дістатися швидше. І педагоги інтернату вирішили попросити допомоги у добрих людей, точніше, у водіїв автобусів №№ 127-го та 191-го маршрутів. Жовті «Богданчики» зупиняються і підбирають групки з 10-15 дітлахів. Грошей водії з дітей не беруть. «Величезна їм за це подяка, — пише до редакції від імені учнів та вчителів школи-інтернату № 5 вихователь Антоніна Іванівна Маслова, — від душі бажаємо здоров’я та щастя чоловікам, які по-батьківськи ставляться і до чужих дітей».

ювілей
Вчителька малювання
У Надії Олександрівни Гаря цього року зійшлися два ювілеї: їй виповнюється 60 років, і 40 з них вона віддала роботі з дітьми. Починала педагогічну діяльність вожатою в СШ № 60, яку сама закінчила, а потім перейшла до 27-ї, де працює досі.
…Коли на початку 70-х вона, юна, з’явилася в школі № 27, ми, будучи школярами, подумали, що це нова учениця. Виявилося, вчителька малювання. Була вона чарівна, з гарною фігуркою, голос мала чудовий (старшокласники намагалися навіть загравати з нею), але в викладанні — сувора, хоча, правда, справедлива. Втім, виконувати її вимоги нам було в радість — Надія Олександрівна так вела уроки, що не закохатися в її предмет було неможливо. Те відчуття натхнення, яке вона дарувала, зберігається в пам’яті багатьох випускників довгі роки. У мене перед очима стоять її коні — чудово зображені на всю дошку. Але й уроки-лекції подобалися нам: «Філософія одягу», «Психологія кольору» та інші. Н. А. Гаря була і залишається професіоналом високого класу — нині має звання вчителя-методиста та вищу кваліфікаційну категорію.
І понад 30 років Н. А. Гаря веде роботу з патріотичного виховання учнів: зустрічі дітей з ветеранами війни, відвідування їх удома (надання допомоги), догляд за могилами загиблих на Другому Християнському цвинтарі… А головне — робота в музеї «Пам’ять», де вона і художник-оформлювач, і лектор, і директор. Надія Олександрівна створювала музей разом із чоловіком — викладачем «греківки» Валерієм Павловичем. Подружжя йде по життю рука об руку майже сорок років і в усьому допомагає одне одному.
Нинішнім учням Надії Олександрівни ми хочемо сказати: любіть, цінуйте, бережіть такого вчителя — кращого не буває. Бажаємо дорогої для нас людини щастя, благополуччя в родині (подружжя виростило двох прекрасних дочок), творчих успіхів у роботі.
Від імені випускників 80-х років
Любов ГРАМАТИК.

Посміхніться!
З ваших листів
У новорічно-різдвяні свята ми проявляємо душевну активність до близьких.
* * *
З Нового року для мене стала діяти голодна дієта для схуднення.
* * *
Канікули подобаються мені вільним польотом думки і тіла.
* * *
Наш тренер особистим авторитетом показав красиву гру.
* * *
Щодо моєї великої таємниці подруга проявила віроломність.
* * *
Сучасні школярі страждають перевантаженістю знань.
* * *
На контрольній вчителька висіла дамокловим мечем над нашими головами.

Надія одеського льоду
Традиційною новорічною казкою відзначив свята міський каток «Крижинка». Для деяких артистів, як для Надії Солоденко, 29 грудня стало днем особливо хвилюючим: як-не-як, перший справжній виступ на льоду, з глядачами та оплесками.
Втім, у Наді все хвилювання минуло в той момент, коли вона вийшла на лід: адже фігурне катання для дівчинки — рідна стихія. Коли все закінчилося, юна артистка навіть плакала: не хотіла йти. А відпрацювала цілком по-дорослому: 11 виступів за тиждень, неабияка справа. До послужного списку можна вписати ролі східної красуні, снігової красуні, ластівки та пікової дами.
Надя займається фігурним катанням чотири роки. А всього їй вісім, так що можна сміливо сказати — «півжиття на ковзанці». А почалося все з телетрансляції Олімпійських ігор, після якої тулупи та акселі надовго запали в душу дитині.
— З тих пір мріє завоювати всі медалі, але головне — олімпійську, — розповідає мама Надії Оксана. — Каже: «Я ж зірка!» А з нинішніх зірок їй найбільше подобається Євген Плющенко.
Перший час тренери змінювалися, але ось уже два роки з Надею Солоденко працює Олена Олександрівна Онищенко. Ростять з дівчинки одиначку, хоча і не виключено, що в майбутньому вона стане в пару: сама юна спортсменка ще не визначилася і вважає, що часу попереду достатньо. А зараз — час відпочити від прем’єри і зібратися перед наступним випробуванням: цього року Надія візьме участь у перших у своєму житті серйозних змаганнях. Побажаємо їй удачі.
Юлія РОМАНОВСЬКА.

Біла Шийка
Так називала стара псина, що живе в глухому кутку приморського парку, свою дочку — напевно, останню дитину в її житті. Була собака бездомною, життя її склалося несолодко, тому намагалася мати хоча б дітям дати все, що могла. Правду сказати, дати могла не багато. Але вже материнського молока цуценята пили «від пуза», нехай вона на час годування перетворювалася на ходячий скелет, росли товстими і красивими. Їх зазвичай забирали люди, що гуляли в парку. Подальшу долю дітей мати не знала, але свято вірила, що їм буде добре: адже від людських малюків (зазвичай вони наполягали на тому, щоб взяти цуценя) так смачно пахло котлетами або сосисками. А собака біля людини завжди прогодується.
Але минула зима видалася лютою. Морози стояли небачені. Було не тільки холодно, але й страшенно голодно. Перестала приходити бабуся, яка підгодовувала її зазвичай курячими кісточками (нічого смачнішого немає на світі). Не дарма їй розповідали, що люди теж смертні. А хліб, який не щодня вдавалося знайти біля сміттєвого бака, замерзав у камінь, і собака не могла розгризти його вже розхитаними зубами. У цю пору народилося у неї троє цуценят, і двоє померли відразу — чи то від холоду, чи то від голоду. Залишилася одна Біла Шийка — ласкава і слухняна. Але чому могла навчити її стара псина? Раніше вона вміла жебракувати, ласощі у вигляді кісточки перепадали нечасто, але вже шматок булки або пирога (іноді навіть з чимось на кшталт м’яса) приносила майже завжди. А після тієї холодної зими собака зовсім змарніла, злиняла, зуби випали, живіт впав.
Рідкісні на околиці парку перехожі вважали, що собаку гризе кліщ або з’їдає лишай, і це заразно, тому відганяли нещасну палицями. Одного разу чоловік з рушницею хотів застрелити «пропастину», але сп’яну не влучив. Розширеними від страху очима спостерігала за цим Біла Шийка з нори. Після побаченого вона вже не змогла підходити до людей. Хвіст її тепер завжди був підтиснутий.
Літо, однак, пережили безбідно. Дитинство — щаслива пора. Біла Шийка не пам’ятала суворої зими, тому розповідям матері про холоди, які можуть прийти, вірила і не вірила. Вже наближався Новий рік, вже день відібрав у ночі кілька хвилин, а морозів ще не було. І не те що снігу, навіть дощі оминали місто стороною. Так що ночами молода собака оббігала сміттєві контейнери і приносила якусь здобич.
Біда грянула на свято. Саме через теплу погоду компанія молодих людей вирішила зустрічати Новий рік у парку. Оскільки не до них одних прийшла така ідея, народу в околицях виявилося багато. І молодь сховалася в затишному куточку парку — неподалік від того місця, де мешкали собаки. На старому пні люди розклали їжу (запах ковбаси змушував стискатися до кольок собачі шлунки) і виставили спиртне. Одна дівчина помітила нору: «Цікаво, там хтось живе?» Хлопець відповів: «Можна перевірити палицею». Стара собака прошепотіла молодій: «Сиди і не висовуйся, я відведу їх від тебе!» Ледь палиця з’явилася в барлозі, мати кинулася бігти стрімголов, нібито рятуючись. Насправді вона залягла в сусідній лощині, спостерігаючи за тим, що відбувається.
Нічого небезпечного довгий час не відбувалося. Люди їли, пили (втім, скоріше, навпаки). Стара псина навіть подрімала трохи, солодко сподіваючись уві сні, що від непроханих гостей залишиться щось смачненьке…
І раптом пролунали постріли! Мати згадала: це петарди. Жахливий винахід людства, що не приносить жодної користі. Звук б’є по вухах, світло ріже очі, сморід кидається в ніс. Колись їй, маленькій, старші пси пояснювали, що людям все це подобається, так вони відзначають свята. І коштує це задоволення стільки… Вожак із сивою гривою довго не міг тоді знайти потрібне порівняння (еквівалент), але підібрав, нарешті: одна навіть найменша петарда коштує стільки ж, скільки обід для найбільшої собаки.
Втім, зараз віддаватися роздумам було неможливо: собака хоч і розуміла, що це людські іграшки, тваринний страх все одно піднявся в ній хвилею і погнав невідомо куди. У безпечному місці стара псина перечекала небезпеку. Феєрверк тривав близько години, але цей час здався їй вічністю: як там Біла Шийка?
А Білої Шийки вже не існувало. Мати не встигла розповісти їй про петарди. Коли вони почали стріляти над вухом, у собаки від жаху розірвалося серце. Адже подібні звуки (і то не в такій кількості) вона чула лише тоді, коли злий дядько хотів убити її матір.
Мати вила всю ніч, закопуючи барліг підмерзлою землею. А вранці вона лягла на пагорбок. Не було в неї сил жити. А день видався теплим. І хлопець з дівчиною з тієї компанії повернулися на місце бенкету — воно їм просто сподобалося. «О, вчорашня собака! — здивувалася дівчина. — Яка вона худа. Треба було погодувати її». «Та їй вже ніщо не допоможе…» — махнув рукою хлопець. І він мав рацію.
Олена МАКСИМОВА.

Пройшов «Різдвяний зорепад»
10 січня в Золотому залі Літературного музею підбили підсумки восьмого щорічного конкурсу юних поетів і прозаїків «Різдвяний зорепад». Цього разу в ньому взяли участь понад 70 школярів та студентів (втім, був і шестирічний автор, який представив казку власного твору).
Члени журі, а його очолюють професійні літератори А. С. Резніченко, Д. Р. Шупта, В. Л. Мороз, разом із представниками обласної Ради миру прийшли на місце зустрічі раніше, щоб підготуватися до приходу учасників.
А з учасників одними з перших з’явилися в залі дев’ятикласниця Анна Чайка та десятикласниця Вікторія Астахова з Біляївської СШ № 1. Аня пише вірші та пісні, а Віка — фантастичні оповідання. Але ще на конкурс надіслали свої роботи одинадцятикласники з їхньої школи — Ольга Пігида та Ростислав Гапонов. Про «Різдвяний зорепад» хлопці дізналися від вчительки української мови та літератури Л. А. Неплій. А тут і сама вчителька з’явилася. «Хвилюємося, — сказала Любов Андріївна, — результатів ще не знаємо, а хотілося б, щоб хтось із наших взяв призове місце — ще більше бажання творити з’явилося б у дітей…»
«25 грудня ми закінчили прийом робіт (так буде і наступного року), а потім члени журі уважно читали оповідання та казки, вірші та пісні, — пояснив Д. Р. Шупта. — Багато талановитих дітей, кожного хочеться відзначити. Але нагородою їм стане вже те, що твори учасників конкурсу будуть видані окремим збірничком, на що раніше не вдавалося знайти коштів». Поки ж на хлопців чекали дипломи, грамоти та чудово видані книги як призи та солодкі подарунки.
У номінації 9-12 років перше місце довелося присудити (взагалі-то належить дати одне) Юлії Коваль та Олені Яценко, друге взяв Мирослав Снігур (йому шість років), третє — Леся Садова. У групі 13-17-річних перше місце поділили Кость Пажинський та Марина Малюкіна, друге — Анна Кукуріка та Марина Андрущенко, а третє — Марина Мартюшева та Ростислав Гапонов (от то пораділи біляївці!). У старших найкращими названі Діана Попкова, Неллі Невзорова та Марія Склярук. Всі названі хлопці отримали дипломи, а багато хто нагороджений грамотами.
Тетяна НІКОЛАЄВА.

Мій дідусь
Селянський син старенький мій дідусь.
Всі пращури його прості селяни,
І я сільської праці не боюся,
Теж на долонях лікувала рани.
В дитинстві він не доїдав і пух
В голодомор.
Щоб горе пережити,
Солдатські вдови запрягались в плуг.
Орали землю, засiвали житом.
У лихоліття мій зберігся рід,
Хоч вщент була зруйнована садиба.
Віками проливались кров і піт,
Тому мені солоний присмак хліба.
Марина АНДРУЩЕНКО.

А було свято…
На землю спускалася ніч. Втомлене сонце зайшло за обрій. З’явилися зорі, а за ними виплив і серпанок місяця.
Люди невеликого степового села, що розкинулося неподалік річки, чекали цього вечора. Адже сьогодні Святвечір! У цей час тут, здавалося, не було того трагічного подиху війни, що відчувався всюди…
У Васильчиній хатинці у віконці жевріло світло. Матуся поралася біля печі. Готувала вечерю, адже свято, повинні прийти хрещеники. Семирічний Василько допомагав, чим міг, у хаті і на подвір’ї. Та ще менших братика та сестричку треба доглянути, нагодувати, адже малі ще…
Харитина, мати Василька, проста селянка. Здавалося, немає нічого важчого у світі, як доля цієї худорлявої жінки, на яку лягла ця тяжка ноша. Дивлячись на цю жінку, на її руки і обличчя, розумієш, що не найкраще живеться їй. Праця в полі напівзігнула її ще змолоду, в запалих очах бачиш то сум, то відчай від злиденного життя. Руки тремтіти почали. З-під хустки виглядає посивіле волосся. «Мабуть, це бабуся», — подумав би хтось, але ж це жінка років сорока.
Бралося вже за північ.
Від материних шарудінь по хаті прокинувся й Василько. Йому хотілося ще трохи поспати, та де вже там — сон утік геть. Злізши з печі, він сів на лаву, потираючи свої оченята. В його голові робилося щось незрозуміле, думки одна за одною то приходили, то відходили. Раптом мати перервала їх.
— Василю, ходи-но сюди! — промовила вона. Схопившись на ноги, він підбіг до матері, яка стояла біля дверей. Обоє застигли…
Край села дві чи три хати палали вогнем. Василько подумав, що це йому здається, але через кілька хвилин Сидорова хата, яка стояла неподалік, спалахнула. Зчинився галас, люди повибігали з будівель… Все було зрозуміло.
Озброєні люди на мотоциклах щось гелготали між собою і тицяли пальцем на Василькову хату та хату Куліша. На іншій вулиці почулося кілька пострілів, а потім і кулеметна черга. Василькові стало моторошно. Закривши двері, він побіг і заліз на піч. Через деякий час у голові промайнула думка: «Де ж мати?» Метнувшись із печі, він вбіг до комори. Немає. Вбіг до клуні. І там її не було… Василька пронизало з ніг до голови холодом. Його серце відчувало щось зловісне. Він почав кликати матір, раптом хтось схопив його за вухо і вдарив по обличчю. Від цього він розплакався і хотів було втекти до хати, але той «хтось» схопив його за сорочку і промовив:
— Мати твоя там? — і тицьнув на палаючу хату.
По всьому селу пішов дим від палаючих хат. Гавкали собаки, тріскотіли кулемети, і раз у раз вулицями проскакували ті скажені мотоцикли. Василькові було наказано йти край села до тієї хащі, що стояла на пагорбі (туди було зігнано всіх таких, як Василь). Там він зустрів Сидорового сина Мефодія, який лежав нерухомо з великою раною на нозі.
«Прострелили», — подумав Василько.
На пагорбі стояла машина, і всім, хто приходив з села, німець наказував сідати до неї. І Василько сів. Зачинилися двері будки машини, в якій молоді односельчани сиділи, не розуміючи, що їх чекає. Скільки ще буде вивезено, а може вже вивезено з рідного краю хлопців та дівчат?
Їх везли.
Куди? Невідомо. А було свято…
Ростислав ГАПОНОВ.