Кожен наш читач може стати юнкором!
«Білий парус» (сторінка для школярів) радий вітати своїх читачів, старих і нових.
Усім ми пропонуємо стати юнкорами — юними кореспондентами. Для цього всього-то й потрібно, що написати в газету щось цікаве зі свого життя. Можна надіслати фотографії. Або малюнки.
За опубліковані в газеті матеріали покладається гонорар. Рекомендацію газети враховують при вступі на факультет (відділення) журналістики у вишах. Тож пробуйте свої сили в різних жанрах.
Зараз же просимо відповісти на такі запитання: які рубрики хотіли б ви бачити на шкільній сторінці? Підказуємо: з нині існуючих це «Розкажу про свою школу», «Про заповітне», «Тусовка», «Проба пера»…
Листи шліть швидше, новий рік уже розпочався! Адреса — на останній сторінці газети.
Рік минулий згадуємо з вдячністю!
Так говорять в інтернаті № 7, що знаходиться в Одесі на вул. Авдєєва-Чорноморського, 23. Повна назва навчального закладу читається так: Одеська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат № 7 І-ІІ ступенів для дітей з наслідками поліомієліту та церебральними паралічами. Це страшний діагноз. Діти скрючені хворобою. А вона майже не лікується.
117 дітей виховуються зараз в інтернаті (з них 11 надомників). Багато сиріт і напівсиріт (як правило, тих, що залишилися з матір’ю або бабусею). У сім’ях, де є хворі діти, зайвих грошей ніколи не буває, вони йдуть на ліки. Тому допомогти інтернату, який скудно фінансується з бюджету, родичі не в змозі. Водночас витрати такого закладу великі. Ось і був інтернат, не на образу будь сказано його співробітникам, одним із найгірших в області. Він і розташувався, за розповідями старожилів, у колишніх стайнях, німцями збудованих. Опалювався вугіллям, якого вічно бракувало. Пам’ятається, писала про нього років десять тому матеріал під назвою «…І баня на гумових покришках» — збирали працівники гуму по місту, щоб воду нагріти та помити дітлахів. А ще біда була — старий паркан, що дозволяв будь-кому проникнути на територію. І не стільки крадіжок тут боялися, скільки того, що завдадуть злі люди психічну травму дітям, — багатьом смішним здавалося, як хворі дітлахи грають на спортмайданчику у футбол чи волейбол, їх дражнили…
А нещодавно проходила я випадково повз, бачу — стоїть новий міцний паркан з добрими вхідними та пожежними воротами, від старого й сліду не залишилося. «Ну, вірна прикмета, що ви розбагатіли, — кажу директору Ю. Є. Семенюку, — коли на хліб не вистачає, парканами не займаються». А Юрій Євгенович у відповідь: «На хліб нам цілком вистачає: 18 гривень на день на харчування дитини зараз виділяється, п’ять разів на день годуємо дітей. Та й на все необхідне облдержадміністрація кошти виділяє. Дякую, начальник облуправління освіти Дмитро Михайлович Демченко на наші прохання відгукується (до речі, про «баню на гумових покришках»: переводять інтернат на газ, теплотрасу змонтовано, котельню збудовано, залишився дозвіл на врізку у «Одесагазу», оновлено також зовнішню систему водопостачання). Але найголовніше, є в інтернату друзі…» І тут директор (а на посаді він лише півроку) став перераховувати, хто допоміг їм останнім часом. Список вийшов довгий. «Але ви вже скажіть їм добре слово від нашого імені, — попросив директор. — Коли ж це зробити, якщо не до Різдва Христового?»
Цей самий паркан, з якого розмова почалася, звела фірма «Будтехпостач» з ініціативи генерального директора Юрія Дмитровича Гондери та його дружини Тетяни Яківни. Прийшла бригада близько десятка людей, за два тижні все зробила. А обсяг робіт, мабуть, тисяч на 80 потягне… Серйозно допомагають «закріплені» облдержадміністрацією шефи — обласна податкова інспекція та Малиновський ринок будматеріалів. Про новорічні подарунки для дітлахів і говорити не доводиться, а придбали нещодавно перші вісім масляних радіаторів, другі — 80 листів шиферу та 30 листів оцинкованої жерсті. Своїм транспортом, до речі, і привезли. Транспортом виручила на початку навчального року податкова інспекція Київського району — вивезли з двору 15 великих машин різного сміття, яке самі вручну і навантажили. Концерн «Веселка» (Едвард Георгійович Хачатрян) дав людей та обладнання, щоб санвузли до блиску довести. Санвузли для господарників — болюча тема. Директор інтернату пишається тим, що три з шести існуючих вже майже приведені до ладу («Євроремонт!») І допомагають адже люди не з обов’язку, а з доброти душевної. Як Леся Андріївна Мироненко. Або ось редактор газети «Одеські вісті» І. Г. Ненов надіслав в інтернат людину на ім’я Віталій Юрійович: там, мовляв, допомога завжди потрібна. Увійшов Віталій у туалет, похитав головою: страшніше не буває. Завіз плитку, цемент, унітази, умивальники, два пластикові вікна поставив… Дякую! Дехто Володимир Володимирович теж прізвища не назвав, сказав тільки, що хоче для дітей щось вартісне (дороговартісне!) зробити. Його люди в спортзалі підлогу перекрили, килимове покриття постелили, стіни в порядок привели, світильники встановили. Ще й зі спортінвентарю дещо закупили. Фірма «Київстар» велотренажер придбала. Молодіжна організація «Регіони» тенісний стіл подарувала, ракетки та м’ячі. Анатолій Миколайович Черепинський з євангельського християнського центру «Філадельфія» та дружина губернатора Світлана Григорівна Плачкова допомагають у створенні комп’ютерного класу. В інтернаті 18 пластикових вікон цього року поставили (північну сторону закінчено) завдяки зусиллям різних людей. Наприклад, внесок родини Анни Данилівни Огородньої — три вікна. Коли ж жінка дізналася, що інтернату потрібен електрозварювальний апарат, наступного дня привезла — у подарунок. Громадська організація «Єдність» сім вікон поставила і вхідні двері. І дах ще вони відремонтували. Місія «Добрий самарянин» на три тижні влітку безкоштовно 17 сиріт до свого табору в Маяках взяла…
Загалом, набагато легше живеться дітям і працюється дорослим у цьому навчальному році в школі-інтернаті № 7. А більшість його співробітників віддали рідному закладу не один десяток років — С. Д. Стеценко, Н. В. Калиновська, Т. Є. Плєчкіна, П. Т. Свіргун та інші. «У нас працівники або відразу йдуть, або залишаються надовго, прикипаючи до дітей», — говорить Ю. Є. Семенюк. Трьох молодих спеціалістів прийняв днями інтернат — вчителів української мови, історії та спеціаліста з лікувальної фізкультури.
На 2007 рік у сьомого інтернату плани ще грандіозніші: розпочати реконструкцію навчального та спального корпусів, капітальний ремонт харчоблоку, будівництво басейну. Розраховує директор на державне фінансування, але дуже сподівається і на допомогу людську. «А що б ви хотіли отримати як різдвяний подарунок?» — питаю Юрія Євгеновича під кінець розмови. «Занадто багато хочу, — посміхнувся. — Дуже потрібна машина. Не автобус навіть (багато бензину «їсть»), а щось на кшталт «Жигулів» четвертої-п’ятої моделі. Дівчинку вчора з лікарні зі Слобідки виписали, привезти нічим…» Чи так вже багато хоче директор? Жодного транспорту в інтернату немає. А не можна забувати, що живуть у ньому діти з ДЦП.
Тетяна НІКОЛАЄВА.
Вінні-Пух вас запрошує знову!
Наприкінці грудня минулого року в муніципальному музеї особистих колекцій ім.
А. В. Блєщунова відзначили день народження відомого героя книги А. А. Мілна Вінні-Пуха. До події довго готувалися. Як розповідає директор музею С. І. Остапова, усі співробітники стали розмовляти цитатами з книги. Ну, наприклад, «експедиція — це ось що означає: всі йдуть один за одним гуськом». Присутніх дітей зустріли «кричалками» Вінні-Пух (десятикласниця СЗШ № 107 Настя Чепелюк) і П’ятачок (семикласниця гімназії № 2 Настя Мамонтенко): «День народження Вінні-Пуха! Так-так-так! Що за свято без подарунків? Дурниця!» А потім заступник директора музею з наукової роботи Валентина Миколаївна Лись «гуськом» (музею тіснувато в його приміщеннях) провела екскурсію «вінні-пухівськими» місцями, під час якої юні відвідувачі могли поставити будь-які запитання. Найбільше запитань виявилося у найменшого відвідувача Славіка Мороза. Славіку шість років, до школи він ще не ходить, але читати вміє, і улюблена книга у нього… Ну, ви здогадалися. До речі, бабуся Славіка Ірина Володимирівна Костроміна розповіла, що взагалі-то тварин у домі у хлопчика не було, але тиждень тому мама Наташа відчинила вхідні двері і раптом побачила кішку. Та сиділа спокійно, ніби саме сюди запросили її в гості. Довелося впустити. У музеї теж вже років зо три живе кіт Мурчик — дуже вгодований, бо його всі тут люблять і постійно годують.
А мова про тварин іде недарма. Свято задумане для того, щоб їм допомогти. На день народження Вінні-Пуха дітлахів просили приносити подарунки: малюнки, аплікації, вироби з будь-якого матеріалу — але власного виготовлення. Деякі зразки вже були представлені на святі того разу, постаралися діти з освітнього музейного центру — Емілія Карпюк, Саша Смирнов та інші. Поки подарунків мало. Однак ще три місяці можна приносити їх сюди. А потім організатори заходу влаштують аукціон-продаж для дорослих солідних людей. Усі виручені кошти підуть до притулку для бездомних тварин, де перебуває (не постійно, а проходять курс лікування, хоча є й група інвалідів, які проживають тут) близько 300 собак. Представник притулку Ірина Іванівна Наумова прийшла на свято і виступила перед дітлахами: «Кожна кішка і собака чекає свого господаря…» У подарунок діти отримали календар на новий 2007 рік, де зображені тварини. Можливо, дивлячись на них, згадають вони ще не раз про притулок і вговорять батьків забрати когось звідти.
Співробітники музею сподіваються, що за канікули їхня подарункова скарбничка значно поповниться. Але ось оголошення для тих, хто не дуже впевнений у своїх творчих силах: 13 січня о 14.00 Людмила Олександрівна Сімаченко відкриває майстер-клас — вона велика майстриня з виробів, особливо з паперу. Бажаючі можуть повчитися. Заодно, можливо, вийде і подарунок для Вінні-Пуха. Довідки за телефоном: 22-10-81.
Тетяна МИХАЙЛЕНКО.
Посміхніться!
З ваших листів
У нас у родині піст дотримується тільки бабуся, але всі інші люблять розговітися на Різдво.
* * *
Перемігши в конкурсі «Міс гімназія», моя подруга павиним хвостом розпушилася від гордості.
* * *
Канікули тануть на очах, і нічим не можна зупинити цей незворотний процес.
* * *
У мене іскри хлинули з очей сонячним потоком.
* * *
Вчителька літератури задала нам скласти якусь простеньку історію на кшталт казок Андерсена.
Безголова ялина
Мій дідусь любить садити дерева. Скільки його знаю, все з землею возиться. Пам’ятаю, віддали мене до дитячого садка, який нещодавно відкрився, двір був недоглянутий. Дід першим відгукнувся на заклик завідуючої озеленити його. Кудись дзвонив, домовлявся. Зрештою саджанці привезли, і дід організував батьків (не тільки моїх, але й інших дітей) на суботник.
Потім у школі ми висаджували разом з ним кущі бузку. А вже про те, який порядок навів дід на дачі, яку ми купили років десять тому, говорити не доводиться. Коротше кажучи, до 55 років мій дід зробив усе, що наказує народна мудрість: побудував дім (купив квартиру), виростив сина (і не одного), посадив дерево (цілий гай, напевно).
А нещодавно розповів він мені таку історію. Ми з дідом усе життя ходимо однією дорогою — він на роботу, я до школи. Дорогою проходимо… скверик не скверик, але зелений куточок. Їх усе менше залишається в місті. Досить доглянутим виглядає це місце. Там уживаються і ялини, і верби, і жасмин, і троянди (правда, простенькі). Видно, що дерева вже старі, але стоять бадьоро. Тільки в однієї ялини верхівку спиляно, і виглядає вона калікою. А цього року до свята навезли для продажу в місто величезну кількість ялин і сосен. Я візьми та й скажи, що ось, мовляв, жорстокі люди обезголовили ялину, яка місто прикрашала, замість того, щоб просто купити ту, що зрубали в лісі, не завдавши шкоди.
Вперше, здається, я побачив, що дід почервонів. «Знаєш, — сказав, — а це ж я зробив». Я навіть зупинився від несподіванки. І дідусь зупинився, закурив. Багато років тому молоді дідусь і бабуся приїхали з різних сіл до міста на навчання. Вступили до різних училищ, але познайомилися на танцях у парку. Сподобалися один одному і стали зустрічатися. Одного разу на святкування Нового року дівчина запросила хлопця до свого гуртожитку. Кімната була прикрашена, стіл накритий шикарний, за студентськими поняттями. А ялинку не купили. Загалом-то і тісно з нею стало б, і грошей зайвих не водилося. Але бабуся висловила легкий жаль з цього приводу. А дідусь настільки вже був закоханий, що тут же взяв ніж і вирушив до цієї самої ялини, повз яку щодня ходив на завод на практику.
Голову бідної ялини дід зрубав швидко — сільському хлопцю така робота не в дивину. Вийшла маленька гарненька ялиночка, яка всіх дівчат привела в захват, зокрема й бабусю. Але в неї і думки не виникло, що дід її вкрав, власне кажучи. «Навіщо ти витратився? — сказала дівчина. — Це ж на три дні». Три не три, а до старого Нового року ялиночка простояла в гуртожитку, радуючи всіх. Тільки не діда. Він усе боявся, що бабуся, проходячи тим сквериком, раптом здогадається, хто скоїв злий вчинок.
І досі боїться. Дід так і не зізнався бабусі у скоєному. «Начебто дрібниця, щоб затівати серйозну розмову, — пояснив мені. — Тож я вирішив загладити провину, посадивши вдесятеро більше дерев. Але все одно коли йду повз цю безголову ялину, розумію, яким безголовим я був у юності. І почуття сорому ніяк не минає». Мені стало шкода діда. Я почав його втішати — справді, дрібниця, повно в місті ялин з відпиляними верхівками, не він один такий був. І є, напевно. Дід сумно посміхнувся: «Я розповів тобі історію, щоб ти подібних «подвигів» у житті не скоював». Я все зрозумів: перш ніж робити, треба думати.
ОЛЕКСІЙ.











