пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Міський конкурс «Учитель року»
Не тільки учні змагаються на предметних олімпіадах у знаннях та вміннях, вчителі — теж. Цього року за такими номінаціями: українська мова та література, математика, правознавство, образотворче мистецтво, трудове навчання — обслуговуюча праця (у дівчат) і технічна праця (у хлопчиків). Всього в конкурсі беруть участь 39 педагогів, це переможці, які зайняли перші та другі місця на районних змаганнях.
Урочисте відкриття конкурсу «Учитель року» відбулося 8 листопада в гімназії № 8, воно було коротке, але дуже яскраве — театралізоване. У цій же гімназії пройшло тестування учасників, а потім вчителі давали тут відкриті уроки української мови та літератури. Уроки математики проводилися в Приморському ліцеї, де поглиблено вивчається цей предмет. Викладачів образотворчого мистецтва доручили прийняти школі художньо-естетичного напрямку — 76-й. Уроки праці відбудуться в НВК «Гармонія» та в СШ № 63, де є добрі технічні умови для навчання.
А ось вчителів-правознавців у минулі четвер і п’ятницю приймали в базовій СШ № 4. Напередодні ми поговорили про це з директором 4-ї школи Н. А. Аббас. «Не хочемо вдарити в бруд обличчям, — сказала Наталія Олександрівна, — готуємося зустріти гостей якнайкраще. Звичайно, особливо багато роботи у методичного об’єднання вчителів правознавства та історії. Незнайомий вчитель увійде в незнайомий клас — це дуже відповідально для обох сторін. Будуть задіяні дев’яти-, десяти-, одинадцятикласники. У нас грамотні діти. Крім того, що правознавство вони вивчають поглиблено, юристи з молодіжної організації «Живе право» проводять у нас уроки (укладено договір про співпрацю). До речі, і районна олімпіада школярів з правознавства пройде 22 листопада у нас же…»
Підбиття підсумків конкурсу «Учитель року» відбудеться 24 листопада. «Головне — подякувати кожному вчителю, який взяв участь у змаганнях, — сказала завідуюча міським інформаційно-методичним центром (а центр — головний організатор заходу) І. Є. Столбова, — тому що кожен з них проявив творчу сміливість, а отже, опинився серед переможців». Вчителі, які набрали найбільшу кількість балів, візьмуть участь в обласному турі, а потім, можливо, і у всеукраїнському. Успіхів!

«РОЗПОВІМ ПРО СВОЮ ШКОЛУ»
Дорогі діти, цього тижня в редакційній пошті зібралося багато матеріалів про школи, що не дивує: більшу частину дня ви проводите саме там. Тож давайте запровадимо нову рубрику. Багато чого відбувається в школі — корисного і не дуже, приємного
і не дуже, смішного і сумного. Просимо вас писати про це, щоб сторінка «БП» була «строкатою», цікавою.

Подарунок директору школи
Школа у нас елітна, одна з найкращих у місті. Нам дійсно дають чудові знання. Але стосунки в колективі, мікроклімат, як це прийнято називати, — жахливий. Що серед вчителів, що серед учнів. Я не просто учениця цієї школи (відмінниця, до речі), я ще й вчительська донька, тож багато знаю такого, чого не знають інші мої однокласники, і можу робити висновки.
А висновки мої виражені старовинною приказкою — «риба гниє з голови». Наша директорка дуже любить гроші. Патологічно. Батьки в елітному закладі не з найбідніших, зрозуміло. Крім того, вони розуміють, що в освіту дитини вигідно вкладати гроші, за добрі знання треба добре платити. Тож у нас і кабінети чудово оснащені, і на подарунки вчителям гроші залишаються. Але директору треба, щоб їй особисто перепадало більше і частіше.
Ось про подарунки директору і розповім. У неї в пошані чотири свята: День вчителя, Новий рік, 8 Березня і власний день народження.
На свята наша Марія Іванівна (назвемо її так) вимагає подарунки в конверті. В інших школах, чую, є традиційний подарунковий набір для вчителів під кодовою шифровкою «три К» — коньяк, кава, цукерки. У нас не треба себе обтяжувати ходінням по магазинах. Марія Іванівна «борзими цуценятами не бере», тільки грошима.
Обставляється вручення подарунків єзуїтськи благородно. Після закінчення уроків (відбувається все зазвичай напередодні свята) обрані від класів учні, як правило, це хлопчик і дівчинка в парі, приймають від класного керівника розкішний букет квітів і красиву листівку, всередину якої не рекомендується заглядати — вона досить пухка, але не блокнотик, повірте, туди вкладено. Вчитель напучує учнів: посмішка має бути від вуха до вуха, а слова подяки наймудрішій і найдобрішій з керівників — найщиріші.
Найбільше мене дістає ця «щирість». Не завжди мене посилають до директора з подарунком, але досить часто — все ж таки вчительська донька, повинна розуміти становище класного керівника. Приходиш до кабінету Марії Іванівни, там вже стоїть черга на привітання. Всі знають, звичайно, особливо старшокласники, посміхаються. Але підходить черга, і ми надягаємо маски розчулення на свої їдкі пики.
А після свята на найближчій нараді, мама мені розповідає, директорка докоряє тим класним керівникам, чиї діти не прийшли до неї з «подарунком». Тим, хто прийшов, Марія Іванівна відзначає галочкою.
Матеріальна сторона питання мене не чіпає, тато добре заробляє. Морально важко. Зі шкільної лави нас вчать лицемірства, блюзнірства, подвійних стандартів. І ми не можемо протистояти цьому. Кожному вдома кажуть: «Життя таке, і не бийся чолом, щоб його переробити».
Я навела тільки один приклад зі шкільного життя, а їх багато. Особливо яскраві можуть згадати старшокласники: одні вчителі самі рвуться у випускний клас, щоб за гроші батьків ставити дітям потрібні оцінки; на інших викладачів тиснуть директор і завучі, щоб робили те саме; подарунки школі, класу, педагогам…
Мрію якнайшвидше закінчити школу і вступити до вишу. Знаю, що і там беруть хабарі, але мої старші друзі переконують, що без них можна обійтися — якщо впевнений у своїх знаннях. А я вступатиму на такий факультет (технічний), де безмозким робити нічого. Вступити-то за гроші, напевно, можна, але ж вилетиш…
Алла.

«Рідна школа, як бджілками вулик, гуде…»
Незвичайну листівку-запрошення надіслала «Вечірній Одесі» Іванівська середня школа: зображені на ній три шкільні будівлі: церковно-парафіяльна Янівська — одноповерхова з сімома вікнами на фасад (майже хата), двоповерхова старої Іванівської і триповерхова нової, нинішньої, з барельєфом першого редактора нашої газети Б. Ф. Дерев’янка (Борис Федорович навчався в Іванівці). І слова в заголовку — з цього запрошення. Школа дійсно гуде, як вулик, тому що справляє відразу два ювілеї — старій школі 100 років, а сучасній — 25.
Скільки всього учнів випустила Янівська-Іванівська школа, не підкажуть вам навіть матеріали шкільного музею (а там багато цікавих експонатів), але вчителі срібної ювілярки підрахували: близько півтори тисячі. Всіх своїх випускників Янівка — Іванівка через газету запросила в гості, хоча не всі приїхали, звичайно.
Зараз в Іванівській середній школі навчаються 558 дітей, раніше хлопців на півсотні більше було, але в даний момент позначаються наслідки «демографічної ями», а через шість-сім років, як вчителі підрахували, ситуація вирівняється. Цього року випускається три одинадцятих класи, близько 50 осіб, з них троє йдуть на срібну медаль. Втім, не будемо говорити наперед, тим більше, що в школі багато дітей з міцними знаннями, нехай і не замахуються на нагороду. Як і раніше, в пошані тут спорт і художня самодіяльність (згадайте літературну сюїту Б. Ф. Дерев’янка «… Але є спокій і воля», присвячену Іванівській школі). До ювілею провели кілька конкурсів: на кращий ескіз шкільного герба (а гімн вже склали минулого року), на кращу стінну газету під назвою «Тобі в любові зізнаюся, школо!» і так далі. Але головне — підготували велику концертну програму.
Однак п’ятниця, коли відзначали свято, — робочий день. Він залишився робочим, але пройшов незвичайно. Перший урок у всіх класах присвятили історії розвитку освіти в Іванівському районі, велику його частину зайняла, звичайно, розповідь про рідну школу. А потім заняття вели вже вчителі, які пішли на відпочинок, як, наприклад, І. Я. Поляк (до речі, Ілля Якович відзначив нещодавно своє 70-річчя, з чим його і вітаємо), який викладав урок живопису, або, навпаки, молоді з числа випускників школи, які вступили до педагогічних вишів, Роман Кір’як, наприклад, провів урок історії. Але зрозуміло, що гостей на всі класи не вистачило б. Тож тямущі одинадцятикласники стали за вчительський стіл у сьомих і восьмих класах. Але навіть у тих класах, де залишилися «рідні» вчителі, уроки пройшли нестандартно.
Подарунків було багато, нинішні учні найбільше зраділи тому, що колишні випускники вгадали їхнє палке бажання і купили спільно (він коштує кілька тисяч гривень) апарат для посилення звуку. Тепер дискотеки і на вулиці проводити можна! Я ж запитала директора школи
І. М. Димову, про що мріє вона. «Про комп’ютерний клас, де на кожну дитину була б машина. У нас адже всього десять комп’ютерів, а клас, через фінансові проблеми, на дві групи не ділиться. Тож один учень працює з комп’ютером, а інший тільки дивиться…»
Але якщо пройти по школі, то видно, що меблі тут давно пора оновити. Років п’ять тому отримали один комплект — на клас, але ж стаціонарних класів — 28. Правда, районний відділ освіти обіцяє ось-ось дати і другий комплект новеньких парт. А адже було років три тому кілька добрих прикладів, коли гімназії та ліцеї Одеси (школи нового типу намагаються тримати марку і меблі, як правило, змінюють своєчасно) передавали ще цілком пристойні комплекти сільським школам. Ось би Іванівській школі мати міського друга!
У їдальні дітей добре годують: готують самі, все тут свіженьке. Учні з першого по четвертий клас і «пільговики» зі старших класів (набирається чи не половина школи) отримують безкоштовно триразове харчування. Але холодильника в їдальні немає! А адже це предмет першої необхідності. Тістомішалка ж — якщо вже не першої необхідності, то явно і не другої. Працівники їдальні дуже хочуть годувати діточок теплими булочками власного виготовлення…
Втім, що це ми перейшли на прозу? Сьогодні — свято! Вітаємо від душі!
Тетяна НИКОЛАЄВА.

проба пера
Я не поїду до кінцевої…
Я не поїду до кінцевої,
Не подзвоню, роблячись,
Тепер я ніби стала міцнішою.
А, можливо, слабшою?
Я не поїду, не поїду!
Мені вистачить приниження!
І це нібито перемога.
А може, поразка?
Тепер не буду так безглуздо
Кричати, що без нього сумую.
Можливо, мщу за те, що зрадив.
А може, прощаю?
Не помолюся про нашу зустріч
Ні ввечері, ні вранці.
Я не поїду до кінцевої
Не свого маршруту…
Людмила СЕМЕНЬКО.
Десятикласниця Приморського ліцею.

тусовка
Шурик
Минулого літа я відпочивала на Дачі Ковалевського, в таборі «Антарктика». Там у мене з’явилося багато добрих знайомих. І ДРУГ!
Сашка не можна було не виділити із загальної маси відпочиваючих у таборі підлітків! Бешкетні карі очі та щира посмішка розташовували до спілкування. До нього тягнулися всі. І мені з ним було легко. Це на всі 100% позитивна людина.
Ми з Сашком стали майже нерозлучні: на дискотеках танцювали в одному колі, вночі завжди сиділи поруч, розмовляли до світанку… І чого тільки не було в таборі! Пам’ятаю, як втішала його, коли він пізнав гіркоту образи; пам’ятаю, як Сашко намагався мені підняти настрій, коли мені було погано; пам’ятаю, як ми з ним «хворіли» за футбольну команду табору так, що зірвали голоси; пам’ятаю, як разом співали в караоке, пам’ятаю, як всю дискотеку стояла біля вікна ізолятора, куди поклали Сашу, коли він захворів… І ще багато чого пам’ятаю і ніколи не забуду!
З кожним днем я все більше прив’язувалася до цієї людини, з труднощами уявляючи день від’їзду. Але він все ж настав. Так я ще ніколи не ридала! Жахливе почуття туги розривало моє серце, адже я знала, що це літо йде назавжди. Я плакала нестримно, ніхто не міг мене заспокоїти. Я знала, що ми ще побачимося, адже Сашко теж з Одеси. Але, Боже мій, як боляче було дивитися, як він їде! Вже вийшовши за ворота, обернувся, крізь прути руки просунув, стиснув мої руки: «Анько, мені теж нелегко їхати. Ну, будь ласка, не плач!»
З того часу Шурик (а він просить, щоб я називала його саме так) — мій найкращий друг. Є у мене, звичайно, подруги, але жодна з них не замінить Шурика. Ми схожі з ним: любимо і ненавидимо одні й ті ж речі. У нас майже завжди збігаються думки. У нас навіть думки часом одні на двох: я тільки подумаю, а він вже висловив цю думку. Він один розуміє мене. Йому одному я можу довірити абсолютно все!
Нашій дружбі трохи більше року, але я сподіваюся пронести її через усе життя.
Шурик! Я тебе дуже поважаю і ціную. Я щаслива, що ти — мій друг. Дякую, що ти в мене є.
Аня БАРТОЛОМЕЄВА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса