вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

футбол: Кубок УЄФА
“Хапоель” — “Чорноморець”: НАВКОЛО ТА НАВКОЛО
До Одеси ми повернулися з Ізраїлю рано вранці 29 вересня. А вже об 11.00 необхідно було здати матеріал до газети. Крім того, субота — не найзручніший для великих публікацій день: надто багато реклами. А тому ціла низка цікавих, на мій погляд, подробиць залишилася “за кадром”. У другій частині “ізраїльського щоденника” я спробую заповнити цю прогалину.
ПЕРШІ три години на Землі обітованій ми провели в аеропорту “Бен-Гуріон”. Двоє членів одеської делегації привернули увагу місцевих спецслужб. І якщо Сергія Симоненка, який кілька років тому побував у Лівії у складі збірної України, перевіряли якихось півгодини, то одного з телевізійників, який мав нещастя відвідати Сирію, допитували за повною програмою. Команда благополучно відбула до готелю, а журналісти залишилися чекати товариша. Очікування, як уже говорилося вище, розтягнулося на три години. Але найзагадковішим було те, що “підозрюваного” звільнили набагато раніше, допомогли купити квиток до Тель-Авіва, звідки він самостійно на таксі дістався до Бат-Яма, де розташований готель “Меркурі” — тимчасова резиденція “Чорноморця”. Нам же весь цей час представники “Хапоеля” терпляче пояснювали, що ситуація вирішиться за п’ять-десять хвилин, а потім без будь-яких пояснень повідомили, що наш колега давно перебуває в готелі. В чому тут справа, зізнатися, ми так і не зрозуміли: на настрій футболістів це непорозуміння вплинути ніяк не могло.
“Чорноморець” став першою спортивною командою, яка відвідала Ізраїль після більш ніж двомісячної заборони у зв’язку з черговим близькосхідним конфліктом. Звісно, візит одеситів викликав підвищений інтерес. Вже в аеропорту делегацію атакували десятки газетярів і телевізійників. “Облога” тривала і під час тренування на стадіоні “Блюмфільд”. І якщо футболістів уберегли від настирливості преси і ТБ, то нам відмовити колегам було незручно. Інтерв’ю довелося давати практично всім, а допомагали спілкуванню колишні одесити — легендарний коментатор Одеського телебачення Роман Світланов і колишній керівник комплексної наукової групи “Чорноморця” Герман Маневич. Думаю, нам вдалося задовольнити цікавість ізраїльських репортерів. Деяке замішання викликало лише запитання: хто з наших футболістів говорить англійською?
Відповідним був і прийом, за що виконувач обов’язків головного тренера команди Віктор Догадайло на передматчевій прес-конференції щиро подякував господарів.
Загалом наше перебування в передмісті Тель-Авіва було цілком комфортним: затишні номери, за вікном — Середземне море, чим ми не преминули скористатися, доброзичливість господарів.
Частина журналістів вільний час присвятила знайомству зі столицею країни, кілька людей здійснили поїздку до Єрусалиму. Чи варто говорити, що ми написали в записках, залишених біля Стіни Плачу? Після поразки “Чорноморця” щодо цього були висунуті дві версії. За першою, ми були недостатньо щирі у своєму проханні допомогти перемогти. За другою, Бог прислухався до наших “молитов” і подарував футболістам “Чорноморця” низку чудових можливостей забити не один гол, але час від часу і Йому потрібно допомагати (прямо за анекдотом про лотерейний квиток). Я особисто більше схиляюся до останнього варіанту.
Цього дня відзначалося релігійне свято, і людей біля Стіни Плачу зібралося безліч. Але всі — місцеві, туристів майже не спостерігалося, що підтвердилося в християнському Храмі Гробу Господнього — відвідувачів виявилося зовсім небагато. Війна з “Хезболлою” зробила свою справу: туристична галузь зазнає збитків. У цьому ми могли переконатися, проїжджаючи повз розкішні готельні комплекси, — вони порожні і в буквальному сенсі заростають бур’янами.
ГОЛОВНИМ засмученням для нас став програш улюбленої команди. Причому за кількістю створених моментів ми явно були попереду господарів, але перемогу у футболі приносять не моменти, а голи. Що ж відбувається? І “Шахтар”, і “Динамо”, і “Чорноморець” у своїх поєдинках при завершенні атак поруч з опонентами виглядають боязкими новачками. Забиваючи час від часу шедевральні м’ячі, вони губляться перед самотнім голкіпером.
У зв’язку з цим згадується гол, забитий у якомусь міжнародному матчі Ребровим ще до його англійського відрядження. Сергій, прийнявши м’яч, перебував спиною до воріт. Одним дотиком він перекинув його собі за спину, розвернувся на 180 градусів і зльоту невідпорно пробив у “дев’ятку”. Журналіст, який брав після гри інтерв’ю, поцікавився: чи багато часу приділяється відпрацюванню подібних ударів? Форвард здивовано знизав плечима: хіба ЦЕ можна відпрацювати? Це — осяяння, щасливий збіг обставин, посмішка Фортуни (при обов’язковій наявності певного рівня майстерності, звісно).
Але в сучасному футболі результат робить все ж таки не фортуна. І м’ячі здебільшого забиваються не такі вже й красиві. Ті ж Шевченко, Анрі, Роналдіньо, Ето’О пушечним “пострілам” все частіше віддають перевагу тонкій підсічці, “тихим” ударам під опорну ногу голкіпера, елегантним закидам, коли м’яч летить по траєкторії, недоступній воротарю. Як досягається подібна досконалість? Нудними щоденними тренуваннями — не тільки виконання ударів, але й футбольного інтелекту загалом. Менталітет вітчизняних виконавців у цьому плані разюче відрізняється: отримавши м’яч у вигідній позиції, футболісти панічно поспішають якнайшвидше позбутися його, вкладаючи в удар всю силу, абсолютно не враховуючи, де в цей момент перебувають захисники. Ось і стають після таких матчів героями воротарі суперників: тільки, якщо розібратися, не вони знаходять м’яч, а м’яч — їх.
До речі, згадалося мені зараз, що кілька років тому, захищаючи кольори “Дніпра”, таким “європейським” форвардом здавався Олег Венглинський, який умів зробити гол з нічого. На жаль, сьогодні, після “стажування” в грецькому АЕКу, він, як це не парадоксально, став класичним “пострадянським” нападником.
ПІСЛЯ ГРИ головний тренер “Хапоеля” Іцхак Шум заявив місцевим журналістам: “Якщо ви думаєте, що “Чорноморець” — слабка команда, то глибоко помиляєтеся. Мені довелося сьогодні пережити чимало важких хвилин. Після матчу на виїзді не очікував від одеситів такої метаморфози. У цієї команди є майбутнє”. Нам залишалося лише втішатися такою втішною характеристикою.
Сама ж прес-конференція проходила, скажімо прямо, в незвичному форматі. Перекладача не було. Уродженець Чернівців І. Шум перекладав для місцевих журналістів відповіді Догадайла, сам відповідав на івриті, а потім себе ж перекладав на російську. Було кумедно. До речі, і диктор стадіону передавав інформацію лише однією мовою — не російською і не українською, природно. І програмки до матчу не випускалися. Регламент УЄФА цього не вимагає, тож навіщо напружуватися?
І наостанок про атмосферу на стадіоні. Місяць тому я писав у “Вечірці” про несамовитий “спів” польських фанатів. Він, зізнатися, вразив, але не захопив. Не до душі мені відрепетировані заздалегідь речівки, які весь матч скандуються за вказівкою якогось режисера. На “Блюмфільді” все було інакше. Море радості — так можна назвати те, що відбувалося на трибунах. Ми стали свідками справжньої півторагодинної фієсти. Ні, не півторагодинної, а набагато довшої: народ співав і веселився набагато довше. У всякому разі, футболісти “Хапоеля” не покидали поля, щонайменше, півгодини після закінчення поєдинку.
І жодних конфліктів, жодного п’яного, обійшлися, уявіть собі, і без несамовитого виття дудок (ніяк не можу зрозуміти, як можна стежити за грою, коли протягом усього матчу, пихкаючи від напруги, намагаєшся видобувати з безглуздого музичного інструменту якісь дикі звуки?).
Роман Йосипович Світланов, який віддав служінню одеському футболу півстоліття життя і регулярно відвідує наше місто, сумно посміхаючись, промовив:
— Це і є справжнє футбольне свято. Колись так було в Одесі.
Анатолій МАЗУРЕНКО.
Тель-Авів — Одеса.

баскетбол
Кубок їде до Москви
У Южному відбувся турнір, присвячений великому тренеру Олександру Гомельському, який пішов з життя в серпні 2005 року. Найвідоміший баскетбольний наставник Радянського Союзу вигравав усе — і чемпіонати країни, і європейські Кубки, і світові та континентальні першості, і Олімпійські ігри. Примітно, що Кубок його пам’яті був організований не в Москві чи Ризі, де пройшла блискуча кар’єра Олександра Яковича, а в Южному, куди він планував приїхати, але не встиг.
Проведення турніру такого рангу, а в гості до южненців приїхали переможець останнього розіграшу Кубка УЛЕБ московське “Динамо”, один із найсильніших клубів Росії казанський УНІКС і віце-чемпіон України БК “Київ”, вкотре засвідчило серйозність претензій БК “Хімік” на роль законодавця мод — поки що в країні.
Гості приїхали в найсильніших складах. Штомбергас, брати Лавриновичі, Мілосердов, Самойленко, Клівз, Чикалкін, Стівенсон в УНІКСі, Моня, Пападопулос, Четмен, Хансен, Попович, Биков, Трошкін, Фоціс в “Динамо”, Дроздов, Печеров, Річардс, Лукас, Дозет, Яйло в “Києві” — ці імена в баскетбольному світі говорять про багато що.
У перший день УНІКС після двох овертаймів(!) переграв “Динамо” — 115:107, а “Хімік” виграв у БК “Київ” — 89:83. Потім “Динамо” розгромило київських “вовків” — 87:69, а господарі майданчика з п’ятиочковою перевагою перемогли УНІКС — 81:76. У заключний день змагань УНІКС довів свою перевагу над “Києвом” — 93:71. Тепер усе залежало від протистояння “Хіміка” і “Динамо”. Москвичі виявилися сильнішими — 99:72.
Таким чином, по п’ять очок набрали три клуби. Завдяки кращій різниці очок у зустрічах між собою перше місце дісталося “Динамо”, на другому — УНІКС, на третьому — “Хімік”.
Турнір для господарів став чудовою репетицією перед чемпіонатом України. Адже, незважаючи на підсумкове 3-е місце, южненці виглядали вельми і вельми гідно.

фігурне катання
Свято школи фігуристів
Відбулося урочисте відкриття нового навчального року в дитячо-юнацькій спортивній школі “Крижинка”. Воно збіглося з ювілеєм — 30-річчям ДЮСШ, яка виховала не одне покоління чудових фігуристів.
Заслужені майстри спорту Віктор Петренко, Оксана Баюл, Євген Платов, Оксана Грищук, Олена Грушина, Руслан Гончаров, В’ячеслав Загороднюк — усі вони починали в Одесі. Тут працювали видатні тренери — Галина Змієвська, Валентин Ніколаєв, Борис Рубльов, Володимир Капров. Програми, поставлені хореографами Елеонорою Немировською, Людмилою Кардаш, Тетяною Гвоздинською, змушували завмирати льодові манежі десятків країн світу. У школі виховано 17 майстрів спорту міжнародного класу, близько ста майстрів. А починалося все 30 років тому під керівництвом першого директора Юрія Циммермана.
Сьогодні в школі, яку вже двадцять років очолює Володимир Мельниченко, під опікою десяти тренерів і семи хореографів фігурним катанням займається понад 250 осіб. Близько ста з них поповнили лави учнів цього року.
Льодове свято вийшло красивим і зворушливим. Начальник обласного спортуправління Юрій Поволоцький вручив юній Аріні Чайці посвідчення майстра спорту, а голова ДСТ “Спартак” Анатолій Яблуновський підніс подарунок. Хочеться вірити, що одеська школа фігурного катання ще не раз нагадає про себе гучними перемогами.
Інформації підготовлені відділом спорту “Вечірньої Одеси”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса