Пейзаж після ковтка свободи
В Одесі пройшов сьомий показ нового польського кіно, в рамках якого з любителями кіномистецтва зустрівся 5 вересня кінорежисер Кшиштоф ЗАНУССІ.
КІНОМЕТР коротко прокоментував ситуацію в кінематографі Польщі: «Сьогодні від кінохудожника залежить, чи підтягне кінематограф свого глядача вгору, чи буде потурати поганому смаку та поганим нахилам, — залежно від того, чи розуміє сам кінохудожник, що рейтинг — не головне, що є ще безліч цінностей, до яких професіонал має прагнути».
За 16 років свободи, зазначив Кшиштоф Зануссі, у польському кіно з’явилися нові імена: світову кар’єру зробив покійний Кшиштоф Кєсьльовський; цікаво заявив себе актор і режисер Єжи Штур. Є багато «режисерів однієї картини» — ті, хто зняв цікаві роботи, але ще не закріпив свій успіх новими фільмами. Кіно в Польщі не процвітає, але й не вмирає: воно переживає болісну трансформацію, як і все постсоціалістичне суспільство.
«Коли я був молодий, — сказав іменитий маестро, — то думав: доб’юся місця під сонцем — займуся виключно творчістю. А зараз розумію, що стало важче, гірше: все частіше немає грошей і пропадають проєкти; дуже важко дається заробіток. У соціалістичній Польщі я був багатою людиною, тепер зрозумів: те, що немає грошей, — норма. Безробіття — норма, робота — благо. Правда, молоді мені не вірять…
Ми жили у вертикальному суспільстві, — розмірковує режисер, — а тепер звикаємо до масового. Я робив кіно для дорослих, а маси — це інфантильна психологія, рівень розвитку 12-річних хлопців, і я не звертався до них. Я вихований на кіномові Годара, Бунюеля, Бергмана, а сьогодні виражальні засоби кіно значно елементарніші, а деякі з нових культових кінорежисерів у цьому сенсі «відкривають Америку»… І все ж, хоч як важко з віком залишатися ідеалістом, важливо не відступити від ідеалів, зберегти віру. І бути готовим до того, що нагороди на цій землі не отримаєш. Я вірю в Бога, в людей, у життя: варто боротися і не треба здаватися».
ПОЛЬЩА ПРОБИЛА бреш у соцтаборі, коли нам у СРСР лад здавався непорушним, а маразм нашої влади — «відступом від ленінських ідеалів». Сьогодні польське кіно являє нам процес протверезіння. Молоді кінохудожники досліджують типову ситуацію, коли «плодами революції користуються пройдисвіти», а революціонери опинилися в аутсайдерах. Судячи з фільмів, які нам показали (а кінопродукції, що змальовує драми «братків», Польща, здогадуємося з кіноанонсів, теж не бракує), польське кіно стало дуже соціальним. Переважне місце займає в ньому соціально-побутова новела.
Такий фільм «ОДА ДО РАДОСТІ», три сюжетно сплетені новели якого зняли А. Коз’як-Давид, Я. Комас і М. Мігас, і після перегляду якого дехто з одеситок зітхнув: «Страшно пускати на світ дітей!..» — адже йдеться у фільмі про дітей ентузіастів революційної «Солідарності». Юних поляків об’єднав автобус, що везе їх в еміграцію, в нікуди, напропалу — в обіцяну Англію. Де дівчина митиме громадські вбиральні, щоб удома на зароблені гроші купити безробітній матері скромну перукарню, яку мимохідь розгромлять страйкарі, що все ще зберігають ідеали «Солідарності». І дочка робітника-активіста прокляне все на світі революції… Не впишуться в капіталістичну дійсність, що обіцяє «рівні можливості», де панують гламурні бритоголові, ані вільний репер, ані свободолюбний інтелігент, змушений піти в вантажники…
Цікаво, що з шести фільмів, показаних на фестивалі, всіх і вся, навіть метра Зануссі, перекрила стрічка Д. Кендзежавської «Я ІСНУЮ» (точніше було б перекласти — «Єсмь»): зворушливо розказана історія маленького безхатька, втікача з притулку, сина сексуально стурбованої матусі, якій син лише заважає. Розповідь про те, як жив хлопчик на покинутій баржі; як здалеку закохався в красиву дівчину з благополучної родини, але подружився з її молодшою сестрою — «гидким каченям»; і як батько дівчат, боягузливий обиватель, не без допомоги злої доньки-красуні, повернув малолітнього бомжа назад до притулку… Ця повість глибоко зворушила одеситів, і неважко здогадатися, чому. Тим більше, що у фільмі чудово, рідкісно органічно зіграли малолітні діти.
Соціальна новела з ухилом у притчу — чітко заявлений власний почерк режисера Петра Тшаскальського. Правда, притчевий початок у фільмі «МАЙСТЕР», порівняно з його попереднім фільмом «Еді», ослаблено, новий фільм — це, скоріше, балада. Красива і трохи сумна історія, незважаючи на те, що її сюжетні мотиви в чомусь повторюють знамениту французьку «Дівчину на мосту».
У цьому випадку перед нами розповідь про циркача, вільного російського чоловіка, колишнього афганця, який на все життя травмований тією війною і все ж не навчився мріяти. Циркового артиста, що колесить дорогами Польщі в компанії таких самих маргіналів, грає Костянтин Лавроненко, знайомий любителям кіно за фільмом А. Звягінцева «Повернення», що взяв Золотого Лева Св. Марка. Виразний актор з багатою палітрою засобів… Фільм «Майстер» підводить нас до думки, що людські стосунки важливіші за найвищу і безкорисливу мрію і що коханих не можна зраджувати ні з життєвої боягузливості, ні з благих спонукань «не псувати життя». У фіналі це усвідомлює герой-афганець і віддає очищувальному вогню свою мрію про «столицю мистецтв — Париж», підпалюючи єдине своє надбання — цирковий автофургон.
УХИЛ у притчеву мораль взагалі-то не був властивий польській кіношколі, схильній до нещадного аналізу та самоіронії, незважаючи на запалену романтику. Новітня тенденція моралізувати призводить польських режисерів часом до штучних конструкцій і навіть психологічної неправдоподібності, хоча фільми виходять вельми міцно зроблені. Вони адресовані, скоріше, тим глядачам, які в будь-якій інформації шукають рецептів життєвої поведінки.
Так виглядає фільм Ф. Фалька «СУДОВИЙ ВИКОНАВЕЦЬ», що викриває корупцію в судовій системі, корпоративну мафіозність і кругову поруку. Однак герой фільму, якого раптом «пробило» на самовикриття, такий собі Павлик Морозов, ідейний борець за чистоту мундира, поводиться так, ніби потрапив до судової системи тільки вчора, хоча це явно не відповідає його досвіду, та й віку. «Прозріння» невблаганного жерця Феміди якось не дуже обґрунтоване логікою характеру; провина, яку він бере на себе через самогубство клієнта, скоріше, схожа на реакцію невротика, тому що немає жодної провини в викритті дійсно мутної справи.
Проти логіки характерів згрішив навіть такий авторитет, як К. Кєсьльовський, чий варіант фільму з «Декалогу», під назвою «КОРОТКИЙ ФІЛЬМ ПРО ЛЮБОВ», ми подивилися. Тут той випадок, коли у майстра навіть невдача повчальна. Кєсьльовський поставив за мету проілюструвати шосту заповідь — «не перелюбствуй». І показав наочно, що художнє дослідження має передувати моральному висновку, а не навпаки, коли дійсність підганяється під певний заздалегідь заданий постулат.
Справді, навряд чи чистий і романтично налаштований юнак зберіг би в душі образ прекрасної і недоступної, загадкової і нещасної Незнайомки, з піднесено-платонічним до неї ставленням, якби день у день спостерігав у підзорну трубу всі перипетії її сексуальних утіх (вона що ж, і вікна ніколи не затуляла?), як це робить герой фільму Томек. Подібні колізії, без недоречної романтизації, але з добродушно-ностальгічною посмішкою, куди правдивіше змальовував Фелліні… Психологічно достовірно те, що хлопчик діловито усвідомив би, чого бажає: опинитися серед сексуальних партнерів свого «предмета», — і не став би різати собі вени, коли «предмет» повів себе зухвало-цинічно. На додаток героїня, яку, зрозуміло, звуть Марія Магдалена, бурхливо кається, усвідомивши, що кавалерів їй цілком вистачає, але немає любові хорошої у неї (вона казала, що в любов не вірить)…
«Короткий фільм про любов», тим більше, зроблений майстром, але… правди характерів, важкої правди мистецтва ніхто не скасовував.
СОВСІМ на протилежному кінці «притчевої» шкали — фільм К. Зануссі «ПЕРСОНА НОН ГРАТА», в якому соціально-побутова історія, драма характерів проривається на метафізичні висоти. При цьому нам не нав’язують моралі, але спонукають до глибоких роздумів на тему: що ж таке свобода? Коли ми боремося «за свободу» — за що ми, по суті, боремося?
Свобода зрозуміла автором фільму саме як метафізична категорія. Стати вільним — означає вийти, вирватися за межі життя. Тобто — померти. А в житті ніяк неможливо бути вільним. Від ієрархічної системи суспільних відносин, коли давньому другові за звичкою кажеш «ти» — а життя вже розвело по щаблях соціальних сходів і панібратство декого дратує. Від підозр, що кохана жінка могла обманути тебе з твоїм же другом. Від підозр, що твої інтереси зраджують обласкані тобою підлеглі. Від конкуренції всіх з усіма, врешті-решт… «Свободи немає в природі», — як сказав наш поет.
Герой фільму, дипломат, якраз з породи внутрішньо вільних людей. Тому в житті він — вічна «персона нон грата», бо схильний завжди порушувати правила гри. Його поблажливо терплять — за старою дружбою… Однак, щоб стати взагалі вільним, треба збожеволіти! В у всякому разі, так ти виглядатимеш в очах суспільства. Так виглядає наш дипломат, коли, розвіявши за вітром прах усього, що було дороге (конкретно — покійної дружини), шльопає з піснею чужим містом босоніж, подібно скомороху Господньому з Ассізі, Франциску… Так, а Франциск — був вільний?..
«Небажаній людині» пощастило: вона тут же померла. Швидко і безболісно. Вона звільнилася. Дай, Боже, нам довшої смиренної неволі…
Тіна АРСЕНЬЄВА.
театральний фестиваль
«Головне — знайти театр»
Так визначив своє режисерське завдання в одному з опублікованих інтерв’ю київський режисер Дмитро БОГОМАЗОВ, відомий одеському глядачеві за неординарними постановками в нашому українському театрі. І вкотре довів, що «знайти театр» у запропонованому драматичному матеріалі, причому щоразу по-новому, він уміє.
П’єса Олександра Морданя «Черга» пропонує сучасний сатиричний сюжет — з чітко окресленими суспільними функціями дійових осіб, але без особливої розробки індивідуальних характерів, з текстом, що грішить банальностями. (Втім, хіба не банально висловлюються люди в житті?) А режисер, обравши дуже чітке формальне, пластичне рішення вистави, водночас головне слово надав акторам. І вийшли — персонажі, одночасно і шаржовані, підпорядковані ексцентричній формі, і впізнавані, живі. Чудові акторські роботи у виставі, де немає героя у звичному розумінні, зробили виставу захопливим видовищем, що викликає цілу гаму емоцій: у кого — до істеричного сміху, у кого — від сумної посмішки до глибокої задумливості. Про нашу вічну чергу за чимось (а хоч би й за зціленням, як у цьому випадку), в якій люди перетворюються на зомбованих персонажів, що втратили відчуття реальності…
Втім, вистава заслуговує на більш докладний відгук. Як і інші постановки, показані під час фестивалю «Зустрічі в Одесі» в російському театрі.
На фото Олега Володимирського — сцена з вистави «ЧЕРГА».
концерт
Плетньов грає Шопена
159-й філармонічний сезон розпочався блискуче — з сольного виступу Михайла Плетньова.
Це чудовий, надзвичайно різнобічний музикант — і композитор, і диригент, але перш за все — піаніст. Плетньову властива певна жорсткість, мужність виконавської манери, — не випадково серед його безсумнівних успіхів фортепіанні твори С. Прокоф’єва. І все ж ледь до межі зосереджений музикант торкнувся клавіш, нам стало зрозуміло: це зовсім не той Шопен, до якого ми всі звикли. У Пастернака є такі рядки: «Тут могло з успіхом крізь виконання авторство розквітнути». Саме цими рисами і було відзначено виконання Шопена Плетньовим.
Шопен — дуже виграшний для виконання автор. Музиканту-віртуозу є де себе показати, демонструючи і красу звуку, і легкість у виконанні бурхливих і складних фортепіанних пасажів. І що гріха таїти — ми, слухачі, здається, готові милуватися красотами, не надто вникаючи в зміст музики. Багато виконавців йдуть назустріч цим очікуванням. І створюється певний образ музики Шопена — образ надзвичайно ніжної і крихкої краси, витонченої, навіть аристократичної, мрійливо-елегічної… Звісно, є традиція виконання музики Шопена Г. Г. Нейгаузом та його учнями, зокрема, В. Софроніцьким, та й
Я. Флієром, учителем М. Плетньова в Московській консерваторії. Але, схоже, М. Плетньов готовий посперечатися навіть і з цією блискучою традицією.
Плетньов не дозволяє нам «насолоджуватися незвичайними красотами», — він буквально змушує нас уважно слухати кожну ноту, він транслює в зал величезну душевну напругу. Щиро кажучи, і для слухача це нелегко — адже він має відповідати власним душевним напруженням.
Звучать мазурки. Здається, що Плетньов навмисно занижує темп: ось звук — і пауза. І ще раз: звук — і пауза. Самотній — і трагічний у своїй самотності звук. Плетньов «тримає паузу», як це вміли робити великі драматичні артисти. Він не грає мазурки — він говорить, розповідає про душевний стан автора. Звук народжується з темряви. З безодні. Він слабкий і сумний. Але це не той сум, що свідчить про душевний надлом. Тут відчай, який долається самою музикою: ще можна жити, доки звучать ці нотки. Відчуття найглибшої інтимності музичного висловлювання не залишало мене протягом усього концерту…
Чесно кажучи, слухаючи мазурки, я внутрішньо сперечався з виконавцем. Хотілося характерного ритму мазурки, звичної танцювальності. Хотілося легкості, а тут звук навантажений до межі, важкий. Але ось звучить заключна мазурка, оп. 68 № 4, — тихий струмочок звуків, небагатослівна скарга, зітхання змученої душі… І розумієш: краще цю мазурку зіграти не можна! Плетньов переконав, переміг.
А потім звучить Балада № 1, оп. 23. Тут є де «розігратися», тут стрімкі пасажі, які у Плетньова здаються ще стрімкішими, він з фантастичною легкістю долає технічні труднощі, фортепіано звучить як цілий оркестр. Якби Плетньов, не ставлячи перед собою складних завдань, просто продемонструвати свою віртуозність, свою фантастичну техніку, обравши відповідні твори, ми б, що називається, «на вуха стали»… Але виконавець і в Баладi знаходить драматичні моменти, і тут в іншу хвилину акорди звучать як спроба подолання душевної смути, болісне сходження.
Друге відділення відкривалося Полонезом-фантазією № 7. Але й у ритмі полонезу чулися інші ритми, шалено сумні. Чотири Ноктюрни прозвучали з тією ж забарвленістю глибокої задумливості та суму. Чувся слабкий вогник у темряві, і таким же слабким і тихим здавався голос інструмента… Зате вже два вальси повернули нам хрестоматійного Шопена, виконаного з неймовірним блиском.
У музиці Шопена безсумнівно є гармонійність і ясність. Але є й дисгармонія, «больове начало», з якого потім виникають вражаючі мелодії. У Плетньова ці мелодії — саме як «мимолітне видіння». Можливо, хтось вважатиме трактування Плетньова спірним. Ну й слава Богу! Володимир Софроніцький, говорячи саме про виконання музики Шопена, сказав: «Для мене найбільша похвала, коли кажуть, що моє виконання дискусійне».
Михайло Плетньов створює образ Шопена — не зніженого, трохи жіночного, хворого і трохи салонного, а трагічного художника, сильного і мужнього.
Ілля РЕЙДЕРМАН.
Театр ляльок відкрив новий сезон
Одеський театр ляльок відкрив новий сезон 9 вересня.
Новий театральний сезон відкрила музична казка про правила дорожнього руху «Веселий світлофор». У вересневій афіші театру — музична казка Д. Апрілова «А де ж п’ятий?», прем’єра якої відбудеться 10 вересня; веселий жахастик Н. Шувалова «Хлопчик-мізинчик» і вистава Є. Гіммельфарба «Сіра шийка» за мотивами казок В. Гаршина та Д. Маміна-Сибіряка».
творчість молодих
Кримські гастролі
10 вересня з кримських гастролей повернувся театр «Дев’ять муз», що працює при «Будинку казки» (вул. Олеші, 10). На суд ялтинської та гурзуфської публіки одесити представили виставу «Спокуса святого Антонія» — романтичну, кумедну і трохи сумну історію, засновану на подіях, які справді відбулися в нашому місті в липні 1889 року. Тоді в Одесі одночасно опинилися актори московського Малого театру і знаменитий літератор Антон Павлович Чехов.
Сцена з вистави на дачі Чехових у Гурзуфі.
А ця сцена — в Будинку-музеї А. П. Чехова в Ялті.
П’єса, написана художнім керівником театру «Дев’ять муз» Наталією Романовською, сповнена чеховського гумору та безпосередності, і водночас — в ній багато ліричності, серйозності, глибини. Використано найрізноманітніші історичні матеріали: від листів Чехова та спогадів його сучасників до одеських газет кінця XIX століття. Можливо, саме тому в історію спокуси святого Антонія акторам легко вжитися, а глядачам — повірити. А грають у театрі «Дев’ять муз» і професійні актори, і творчі люди, захоплені театром, і восьмирічний Владик Ігнатенко — учень літературно-артистичної школи.
Перший виступ — на дачі Чехових у Гурзуфі: відкритий майданчик над морем, крики чайок і диспетчера рятувальної станції, повз час від часу дефілюють напіводягнені пляжники. Режисеру Сергію Короткову вистачає години, щоб адаптувати виставу до «сцени». В результаті парочки кінця дев’ятнадцятого століття спокійно прогулюються повз відпочивальників століття двадцять першого, розмовляючи про щось своє: «масовка», чекаючи свого виходу, грає на повну.
«Спокуса» проходить на одному диханні: Чехов (Станіслав Михайленко) прогулюється Одесою зі своїм другом Петром Сергієнком (Павло Малихін), знайомиться з московською трупою, що приїхала на гастролі (Марія Кулішева, Олександра Лосєва, Євгенія Позигун, Наталія Кондратьєва, Сергій Коротков), захоплюється «Гамлетом» у виконанні акторів Малого театру, захоплюється Офелією — висхідною зіркою Глашею Пановою (Євгенія Позигун), бере участь у бурхливому святкуванні дня народження, розмірковує про мистецтво та сімейне життя, танцює, грає у фанти… А потім — прощання, гудок пароплава і жіночі сльози. Панночки з віялами та парасольками і галантні кавалери кінця дев’ятнадцятого століття зникають з Гурзуфської бухти так само несподівано для відпочивальників, як і з’явилися.
Наступного дня на білій дачі Чехова в Ялті святкують новосілля: Антон Павлович переїхав сюди в 1899 році, 27 серпня за старим стилем. Одеські актори обживають музейний простір: грати доведеться серед вітрин та експонатів, обстановка разюче відрізняється від гурзуфської. Тому друга вистава виходить камерною, більш академічною, з акцентами на ліричні сцени. Після закінчення «Спокуси святого Антонія» глядачів чекає ще один сюрприз: невеликий концерт відомого в Одесі піаніста (а також поета, композитора і барда) Сергія Школьника. Звучать п’єси улюблених композиторів Чехова — Чайковського та Шопена.
Ну, а актори під керівництвом заступника директора музею Алли Головачової (їй, а також директору Геннадію Шалюгіну театр висловлює величезну подяку за теплий прийом та організацію гастролей) вирушають до святая святих — кабінету Чехова на другому поверсі білої дачі, обстановка в якому повністю збереглася. Тут — картини пензля Левітана та Миколи Чехова, стіл Антона Павловича з олівцями, ручками та чорнильницями, безліч фотографій… А праворуч від дверей — пейзаж роботи Петра Сергієнка — журналіста «Новоросійського телеграфа». Того самого, якого ялтинська публіка щойно бачила «наживо» у виконанні одесита Павла Малихін. Можливо, дивлячись на цю невелику картину в химерній рамці, Антон Павлович згадував одеські вулиці, вечори в товаристві артистів Малого театру, сміх Глаші Панової… Усе те, що через сто з гаком років стане виставою «Спокуса святого Антонія».
Юлія ГАУСОВА.
Одеса — Гурзуф — Ялта — Одеса.
«Джаз-карнавал»
Що почуємо цього разу
В 6-й раз з 15 по 17 вересня в Одесі проходитиме Міжнародний фестиваль джазової музики «Джаз-карнавал в Одесі». Головною відмінністю його, як розповіли на прес-конференції його організатори, стане те, що більшість його учасників вперше виступлять в Україні.
Спільний проєкт французького саксофоніста Франсуа Жанно та німецького піаніста Улі Ленца; Федеральний молодіжний оркестр «BuJazzO» з Німеччини; грузинсько-німецьке тріо The Shin; квартет «Open Quartet» італійця Джованні Фальцоне з відомим російським контрабасистом Юрієм Голубєвим; «Балканський Бенд» Ненада Василича; мультикультурний проєкт з Голландії mWWm; виключно дамський духовий квартет з Німеччини Venusbass — справжній карнавал джазових барв і відтінків!
Буде на фестивалі й вишукана страва для гурманів: сольний проєкт норвезької вокалістки Ельдбйорг Ракнес, частої гості фестивалів авангардного джазу, яка поєднує у своїй творчості живу вільну вокальну імпровізацію з усіма можливими електронними звуковими спецефектами та семплами. Незважаючи на віртуозне володіння джазовим вокалом, Ельдбйорг охочіше вдається до особливої техніки йойк (jojk) — різновиду горлового співу, авторське право на який належить саамам, аборигенам півночі Швеції та Фінляндії.
Злиття поколінь і музичних смаків дідів, батьків, синів і онуків трапиться 16 вересня в рамках молодіжної акції «DJ-Band», — музичного марафону ді-джеїв, що «чаклують» над джазовими стандартами зі спеціальною програмою Jazzomania.
Вже стали візитною карткою карнавалу, вуличні концерти в історичному центрі міста та масштабний вуличний парад оркестрів, що стартує на Дерибасівській 16 вересня, — все це «Джаз-карнавал в Одесі».
І, нарешті, вершина фестивалю, його апофеоз — чотиригодинний гала-концерт просто неба на Театральній площі перед знаменитою архітектурною пам’яткою світового значення — Одеським оперним театром увечері 17 вересня…
Крім того, 17 вересня о 12.00 в Одеській обласній філармонії благодійна організація «Один мільйон посмішок» (США/Росія) та її президент Боб Ван Ронкель спільно з громадською організацією «Джаз-карнавальний продюсерський центр» (Україна) та її президентом, генеральним продюсером Міжнародного фестивалю джазової музики «Джаз-карнавал в Одесі-2006» Михайлом Фрейдліним проведуть благодійну дитячу музичну акцію «Один день на фестивалі».
У цьому спеціальному концерті візьмуть участь клоуни з «Корпорації «Настрій», ансамбль «Акцент» (м. Южне), ди от дитячого та юнацького палацу
(м. Херсон), народний цирк «Арлекіно» (м. Іллічівськ), лауреати та дипломанти дитячих джазових конкурсів і фестивалів.
Всі ці роки фестиваль проходить завдяки тандему двох його «батьків-засновників» — автора ідеї «Джаз-карнавалу», його генерального продюсера Михайла Фрейдліна та незмінного арт-директора фестивалю, одеського музиканта зі світовим ім’ям Юрія Кузнєцова.
Третій рік поспіль з «Джаз-карнавалом» активно співпрацює, ставши продюсером фестивалю, президент компанії «Двері в Голлівуд» Боб Ван Ронкель (США).
З нинішнього року до команди «Джаз-карнавалу» додалися нові імена: співпродюсером фестивалю став Олександр Ломінський, голова продюсерського центру LAPLABEL, лідера event-ринку Росії. Партнером фестивалю виступить всесвітньо відомий бренд Samsung Electronics, що здійснює технічну підтримку.
Генеральним же спонсором фестивалю, вже традиційно, виступить — TM Nescafe Gold та продюсерський центр LAPLABEL.
Олег ВЛАДИМИРСЬКИЙ.
На фото автора — традиційні в дні карнавалу вуличні концерти біг-бендів перед філармонією.
