Вулиця рідна
Я живу в Одесі від народження. Мої батьки досить часто змінювали адреси місця проживання. Ми жили на вулицях: Щепкіна, Хуторській, Катерининській, Мечникова. Вулиця Гагаріна — наша сьогоднішня адреса.
Але рідною я вважаю вулицю Щепкіна і будинок номер три. Тихий дворик-колодязь із палісадником посередині. Усі мешканці знають один одного, діти гуляють у дворі до пізнього вечора.
Щепкіна — вулиця, що колись належала до так званого тихого центру. Зараз уздовж неї стоїть низка машин. Тепер вона вулиця-стоянка. Як шкода. А коли я був маленьким, ця вулиця здавалася мені широкою і довгою. Я пам’ятаю запах акації та воркотіння голубів. Двірники мели і без того чистий асфальт і поливали тротуари зі шланга.
На моїй рідній вулиці стоїть стара школа — Рішельєвський ліцей. Цю школу закінчувала моя мама. А якраз на середині шляху від мого колишнього будинку до моєї гімназії знаходиться головний корпус старого університету ім. І. І. Мечникова. До речі, це моя перша школа — адже там я з чотирирічного віку вчив англійську мову на курсах.
Андрій СОЛОМАНЧУК.
Учень гімназії № 2.

Здрастуй, школо!
Головне — не стояти на місці!
До початку навчального року все частіше стали зустрічатися в редакційній пошті листи з думкою: «Не хочу до школи!» Ось один з них:
«Усі в моїй родині — і мама, і тато, і бабуся — розповідають, як цікаво пройшли їхні шкільні роки. Піонерські табори, багаття, печена в золі картопля… Але це влітку. Влітку завжди добре. Так само й у навчальний час були у них великі походи на природу, поїздки в інші міста, спортивна гра «Зарниця» на всю величезну країну, КВК. У нас КВК, правда, теж влаштовують, але вони нудні. Як і дискотеки, на яких постійно чуєш одні й ті ж пісні, бачиш одні й ті ж фізіономії. А у класної керівниці на всі прохання дві відповіді: «У мене немає часу» і «Мені за це не платять». Тож до школи я йду без радості і без надій.
ДАША».
І даремно! Якщо гора не йде до Магомета, Магомет мусить піти до гори. Сісти б Даші й подумати, як шкільне життя зробити цікавішим. А потім ідеї своїм друзям викласти. І спробувати хоч щось зробити!
У Рішельєвському ліцеї нудьги немає (500 учнів). Часу на неї не знайти, кожна хвилина зайнята. Подивіться, як почнеться у них цього навчального року. Беремо вересень. Ну, День знань — зрозуміло. Потім день першокурсника. Велика інтелектуально-спортивна гра «Лабіринт» (не можна пропустити вересневі погожі дні!) Туристичний зліт «Козацький гарт». Це загальні ліцейські свята. А адже ще по класах (курсах) багато чого вигадують.
Вигадують самі! Заступник директора з виховної роботи Н. Д. Ремез розповідає: «У Рішельєвському ліцеї ідея створення учнівського самоврядування зародилася буквально з його відновлення у 1989 році. І був створений рада ліцеїстів, яка почала добре працювати, але поступово активність впала, і учнівське самоврядування самоліквідувалося — років через три…»
Здавалося б, невдача. Але Наталія Дмитрівна говорить про неї спокійно. Невдача спонукає до аналізу: чому так сталося? Це стало темою обговорення в газеті «Ліцейський вісник». Анкетування показало, що ліцеїсти хочуть запровадити шкільне самоврядування, але не знають, у якому вигляді воно має бути (структура), які функції виконувати, які завдання ставити.
Тоді вирішили провести ділову гру «Модель учнівського самоврядування в Рішельєвському ліцеї». Стало цікаво. У кожному класі з’явилися лідери зі своїми пропозиціями. Створили експертну групу, яка оцінювала ці пропозиції. Потім був захист проєктів і дискусія щодо них. А коли визначилися, що діятиме ліцейський парламент, звернулися за порадою до вчителів і стали разом допрацьовувати проєкт.
Президента в ліцеї обирають на один рік. До виборів ставляться серйозно. Це і захист президентських програм, і таємне голосування, і спостерігачі… Минулого навчального року була обрана Алла Капельницька. Вона виправдала очікування друзів. Її звіт про роботу виявився найкращим за останні роки. Зараз Алла вступила до Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (Р. Л. є базовим навчальним закладом ОНУ, тому більшість рішельєвців продовжують навчання саме в цьому виші). Але вона вже прибігала до «альма-матер», щоб допомогти нинішньому президенту — Денису Нозі. Віра Кошкіна теж вступила до інституту математики, економіки, механіки ОНУ, теж приходить. Віра була редактором газети «Ліцейський вісник», тепер обрали Оксану Бурбу. Михайло Казимирський вже на другий курс університету перейшов, а театр «Лицедеи» не залишає…
Так ми про те, як шкільне життя зробити цікавішим. Така деталь: до дня першокурсника всі новачки проходять через анкетування — які враження? Яке ставлення? Які очікування? І пропозиції! Користь обом сторонам: новачки відчувають до себе увагу (а перейти з одного навчального закладу в інший взагалі-то непросто), «старічки» отримують якісь ідеї.
Крім парламенту, діє в ліцеї рада клубів і творчих об’єднань (у «народі» називають простіше: рада клубів за інтересами), яку очолює Анна Ткач. Парламент і рада клубів спільно ведуть такі цільові програми: «Мій край — моя історія жива», «Вільний громадянин у вільному суспільстві», «Ти і твої проблеми», «Творча майстерня», «Лабораторія ігрових технологій», «Учнівський видавничий центр». Десь знайти себе можна!
Тепер про стосунки з учителями. У ліцеї проводиться спартакіада з багатьох видів спорту. Хто тут головний? Викладачі фізкультури. Але їх тільки двоє. А організаційної роботи — по горло. Н. Д. Ремез не випадково підкреслила: «Спартакіада — дитя парламенту». І суддівство, і графік ігор, і оголошення результатів, і нагородження переможців — усе це роблять члени парламенту. Звісно, за такої підтримки вчитель не може відповісти: «У мене немає часу!»
У вчителів прийнято ділитися досвідом. Вони часто відвідують інші школи, щоб «підглянути» щось цікаве. Можливо, і учням варто це практикувати? Даша з друзями могла б, наприклад, просто побувати, домовившись, на святах у Рішельєвському ліцеї. У них день ліцею проводиться в жовтні. А є ще фестиваль наук (декада) «Віват, ліцей, віват!» День самоврядування, коли на місце вчителів стають учні… Коротше, головне — не стояти на місці!
Тетяна НІКОЛАЄВА.
Посміхніться!
З ваших листів
Літня спека діє на мене розплавленими мізками.
* * *
Я дивлюся на Одесу закоханими очима, вона відповідає мені тим же.
* * *
Мені подобається, коли на свято випускають у повітря феєрверками.
* * *
Вірші, народжені в моїй голові, не викликали сумніву у вчительки.
* * *
На роль старости ми обрали найсвітлішу кандидатуру нашого класу.
* * *
Не у всякого відмінника шлях до золотої медалі усіяний трояндами.
* * *
Проспівало літо пісню солов’їну, і каркає зима сивим крилом.

Тусовка
Бісер перед свинями
Вчителька англійської мови вже пішла з нашої школи, тож можна без побоювання розповісти про цей випадок. Людмила Миколаївна у нас вирушила одного разу до Америки. Не пам’ятаю, чи приватна це була поїздка, чи направили вчителя попрактикуватися, але повернулася вона окрилена: побачила багато нового і цікавого. Ми слухали її розповіді із задоволенням.
Повідала Людмила Миколаївна і про те, що в американських школах (коледжах) панує повна демократія. Ось, наприклад, захотілося учневі водички попити на уроці — дістає кока-колу і п’є. Вчитель його розуміє.
На другий день комусь із нас у голову прийшла думка впровадити демократію і в українській школі — за допомогою Людмили Миколаївни. Купили ми пару пляшечок коли і дали двом хлопцям завдання провести експеримент. Тільки хлопці дістали пляшки, вчителька вмить почервоніла від люті. «Бидло! — Кричала вона. — Я їм знання даю, а вони… Перед ким я бісер метаю?»
Зрозуміло: перед свинями. Тільки от як бути з демократією?
Еля.

Брехня
Я поміняю в цій історії деякі деталі, не хочеться, щоб нас із подругою впізнали. Але суть ось у чому. Ми дружили з першого класу, сиділи за однією партою всі шкільні роки. Довіряли одна одній будь-які секрети. Маринка була мені як сестра.
Місяці два тому Марина, як завжди, прийшла до мене. Я навіть не кажу «в гості». Мій дім — це і її дім. Мені треба було вимити посуд, я вигнала Маринку з кухні, щоб не товктися удвох у тісному приміщенні. Подружка увімкнула в залі телевізор. І раптом серед механічних телевізійних звуків я почула «живий» — ніби щось упало і розбилося. Я насторожилася. Але Маринка мовчала. Значить, здалося.
Цього дня ми і до моря сходили, і на дискотеку встигли. Перебували в гарному настрої. А вранці наступного дня я стала пилососити килим і виявила на ньому два осколки — залишки від вази, яка стояла на журнальному столику. Я зрозуміла, що сталося: Маринці ліньки було встати з дивана, вона потягнула за край журнали зі столика і впустила вазу.
Та не шкода мені було цієї вази! Речі на те й існують, щоб ламатися і псуватися. Якесь відчай охопив через те, що Маринка нічого мені не сказала. Видно, зібрала осколки в сумку і десь тайкома викинула.
Усвідомлення того, що подруга може так чинити, стало отруювати мені життя. Вже не в радість були нам обом спільні розваги. Потім я поїхала на місяць відпочивати до бабусі з дідусем у село, а коли повернулася, Маринка знайшла собі нову подругу, для мене у неї залишилося лише холодне «Привіт!». Нехай. Мені так навіть легше. Тільки з ким я тепер сидітиму за партою?
ЮЛІЯ.

Добре попрацювали і відпочили
Хлопці з села Приморське Татарбунарського району все необхідне для нового навчального року придбали на зароблені на літніх канікулах гроші. Ще й на подарунки молодшим братикам і сестричкам, улюбленим бабусям їх вистачило.
За роботу на пляжі курорту «Росейка» кожен отримав понад тисячу гривень. Плюс подяка Приморської сільради. Вони піднімалися разом зі сходом сонця і з’являлися на березі моря, коли тут чулися лише звуки прибою, а на піску виднілися мережива від слідів чайок-чорноморочок. Картину псував сміття, що залишали нечупари (найчастіше після нічних розваг). Щоб швидше очистити від сміття золотий пісок пляжу, винахідливі та кмітливі хлопці Приморського самостійно змайстрували знаряддя праці — спеціальні палиці-коп’я з металевими наконечниками. Ними вони вправно нанизували папір, поліетиленові кульки, посуд. Набиті сміттям мішки відвозив на звалище вантажівка. А хлопці, смачно поснідавши, могли досипати, разом з відпочивальниками вдосталь купатися в морі, ніжитися на сонечку. Курорт «Росейка» від їхнього села Приморське розташований за кілька кілометрів, тому сільрада подбала, щоб хлопці мали зручне житло, добре харчувалися.
— Нинішнього літа ми не тільки займалися корисною справою, але й багато чому навчилися, — зазначив Сергій Яценко. — Впевнений, що ніхто з нас тепер не кине сміття на землю. Відтепер ми — завзяті екологи. Влітку ми подружилися з прикордонниками, які несуть службу на вишці, що розташована на березі моря, де ми працювали. Прикордонники нам, як і багатьом одноліткам, що відпочивали в «Росейці», показали прилади, за допомогою яких ведеться спостереження за всім, що відбувається на морі. Здорово було! Приємно, що більшість відпочивальників у нашому мальовничому краї теж стають переконаними екологами. Багато хто, спостерігаючи за нашою роботою, перестали кидати сміття в море, на пісок, вчили своїх дітей дбайливо ставитися до природи. Разом з нами нинішнього літа хлопці з інших сіл теж працювали в численних кафе, магазинах, на базах відпочинку «Росейки».
Валентина ЧЕРЕВИЧЕНКО.

Я — пташ-ч-ч-ка!
Я — пташка Шурик, член сім’ї, пернатий екзот, тфу, чорт забирай, знову мене заклинило. Загалом, будемо вважати, що я вже представився. Я живу в домашньому зоопарку: крім мене, є ще кішка і хом’як.
Я таких жадібних, як цей буржуй Хома, ще не зустрічав. Усе, що знайде їстівне, запхає за щоки, а потім у його будиночок не влазить.
А кішка зазіхає на мою територію! Все засовує лапи мені в клітку, норовить кігтем мене зачепити. Коли кішка була маленька, я любив над нею посміятися. При всьому своєму авантюризмі я не схильний ризикувати власним здоров’ям. Я люблю безпечніші заняття. Наприклад, я дражнив її, пускаючи сонячного зайчика від мого дзеркальця, а вона, дурна, стрибала по стінах, намагаючись його зловити, чим завдавала величезне задоволення господарям — особливо коли своїми гострими кігтями зривала шпалери. Але тепер я боюся цього звіра.
Зізнатися, не можу зрозуміти цих дивних людей. Скажу вам по секрету, вони ще й собаку хочуть завести. Це ж буде дур-р-рдом. А я — пташ-ч-чка ніжна.
Анна КУЛИБАБІНА.