Останні кілька років свого довгого життя я самовпевнено вважав, що мене неможливо здивувати чимось, що стосується української судової системи. Майже за 40 років роботи суддею чого я тільки не надивився, з якими тільки «технологіями» свавілля не стикався! Але зараз мушу чесно визнати, що моїй самовпевненості в цьому відношенні було завдано нищівного удару. І завдала його дехто Наталія Гандзій — заступник голови Приморського районного суду міста Одеси, та її спільниця Ольга Ільченко — особа без певних занять.
Історію про суддівське свавілля з їхньою участю мені в усіх деталях розповіли мої одеські друзі. Ця історія так мене зацікавила, що я, не роздумуючи, вирішив донести її до відома громадськості. Бо історія того справді варта. До того ж, у мене є обґрунтовані підозри, що без широкого розголосу кримінальну справу, порушену щодо Гандзій та Ільченко, ось-ось «поховають».
Спосіб, яким вони діяли, сам по собі не є чимось новим — «судове кидалово вульгарис», як кажуть між собою юристи. Таких, як Ільченко, при кожному українському суді «пасеться» хоч греблю гати — не маючи ані юридичної освіти, ані адвокатських посвідчень, такі посередники-«вирішувачі», тим не менш, входять до «вузьких суддівських кіл» і досить успішно «посередничають» у самі розумієте яких питаннях.
Суддів, подібних до Гандзій, — теж більш ніж достатньо. А враховуючи тотальну безкарність українських суддів, за умови, що вони не забувають «ділитися» з ким потрібно, — розгнуздані апетити членів таких «тандемів» іноді повністю «забивають» навіть інстинкт самозбереження.
Отже, ще в березні 2004 року пані Ільченко увійшла в довіру до громадянки К., якій допомогла в судовому порядку набути право власності на будинок та офіс в Одесі. Ця справа — окрема тема, гідна більш талановитого пера, ніж моє, але — тим не менш. Питання власності громадяни повинні вирішувати встановленим законом шляхом — у справедливому та неупередженому суді. Наскільки це реально в нашій країні?..
Після того, як громадянка К. стала власницею зазначених будівель, пані Ільченко разом із суддею Гандзій вирішили у неї цю нерухомість відібрати. Для цього в січні 2005 року Ольга Ільченко склала фіктивні так звані «домашні угоди». Згідно з ними. К. нібито продала Ільченко 16 серпня 2004 року офіс за 795 000 гривень, а 10 вересня 2004 року — житловий будинок за 253 976 гривень та земельну ділянку площею 0,1442 га вартістю 724 600 гривень. Причому гроші нібито отримала в повному обсязі.
При цьому Ільченко навіть полінувалася знайти різні зразки підписів громадянки К. і сканувала на обидва договори від різних дат один і той самий зразок прізвища К. та підпис від її імені.
Ці «липові» договори були «посвідчені» парою свідків, відксерокопійовані та долучені до позовної заяви до Приморського районного суду Одеси, в якій Ільченко вимагала визнати за нею право власності на нібито придбані у К. об’єкти нерухомості.
У свою чергу, суддя Гандзій завірила своїм підписом відзначені ксерокопії підроблених Ільченко двох фіктивних «домашніх угод». Після цього чоловік Ільченко — Паркаєв — звернувся до міліції із заявою про те, що… нібито оригінали цих договорів у нього вкрали з багажника автомобіля.
Зрозуміло, що двом спільницям відповідачка К. у суді «живою» була абсолютно не потрібна, і вони вирішили обійтися без неї способом, яким споконвіку користуються корумповані українські судді, — шляхом підробки поштових повідомлень та фальсифікації протоколів судових засідань.
Сфальсифікувавши від початку до кінця матеріали цивільних справ № 2-9224/04 та № 2-9225/04, суддя Гандзій визнала сфальсифіковані Ільченко договори купівлі-продажу дійсними, і остання стала власницею будинку, офісу та земельної ділянки.
Негайно зареєструвавши судові рішення в БТІ та переоформивши на себе права власності на нерухомість К., Ільченко провела відчуження будівель. Зокрема, шляхом укладення договору дарування на свого чоловіка Паркаєва.
Дізнавшись про те, як нахабно її обманули, громадянка К. домоглася порушення кримінальної справи щодо Ольги Ільченко. Згодом ця справа була передана до Генеральної прокуратури України, яка порушила кримінальну справу ще й проти Наталії Гандзій.
Одесити, які випадково опинилися поблизу квартири Ільченко під час проведення у неї обшуку, безумовно, отримали масу задоволення. Слідчому генпрокуратури Олегу Гарнику довелося особисто демонтувати ґрати на вікнах, оскільки місцева міліція, проінструктована невідомо ким, відмовилася виконувати свої обов’язки. Але результат був вартий деяких фізичних вправ слідчого, оскільки під час обшуку було знайдено та вилучено купу цікавих речей. Наприклад, ті самі два договори купівлі-продажу з однаковими сканованими підписами громадянки К. та «мокрими підписами» «свідків», а також принтер-факс-сканер-копір «HP Photosmart 2613», на якому, власне кажучи, і було сфальсифіковано справу. Але найцікавіше з вилученого — це заготовки сфальсифікованих протоколів судових засідань та рішень разом з рукописними записками, які містили цінні вказівки Ільченко, яким саме чином ці протоколи та рішення підробляти!
Очевидно, спільниці не відчували жодної небезпеки, анітрохи не зважаючи на можливість викриття.
І слід зазначити, що мали і мають для такого оптимізму всі підстави.
Оскільки Ільченко не є надто «цінним кадром» для суддівської «корпорації монстрів», її, хоч і не без проблем, вдалося запроторити за ґрати, де вона в даний час і перебуває. Були, правда, спроби змінити їй запобіжний захід на підписку про невиїзд, але навіть Печерський суд Києва на це не пішов. Так само, як і апеляційний суд Києва.
На відміну від Ольги Ільченко, Наталія Гандзій, незважаючи на те, що у Вищій раді юстиції вже півроку покривається пилом подання щодо звільнення її з посади судді за порушення присяги, почувається чудово: на роботу не ходить, на допити — тим більше, ховаючись у друзів та покровителів. Робити ж подання до Верховної Ради України щодо Гандзій Генпрокуратура не поспішає…
Бо покровителів у пані Гандзій вистачає. Мої одеські, і не тільки одеські знайомі повідомили мені, що доти, доки міцні позиції голови апеляційного суду Одеської області Анатолія Луняченка, Гандзій нема чого боятися. І вони мають рацію — 18 травня 2006 року колегія суддів апеляційного суду Одеської області у складі суддів Бабія, Бітова та Ступакова… залишила без змін рішення судді Гандзій — незважаючи на повну обізнаність з боку Генеральної прокуратури про результати експертиз та інші тонкощі розслідуваної кримінальної справи! А 19 травня апеляційний суд Одеської області скасував також рішення, на підставі якого громадянка К. набула право на ці злощасні будівлі.
Для того, щоб ніхто особливо не дивувався цьому, повідомляю, що представником пані Ільченко є мій знаменитий колега — колишній голова Печерського суду міста Києва Микола Замковенко, нині — один з «Білих Воїнів Світла», тобто депутат Верховної Ради від БЮТ.
Залишається лише чекати, яке рішення у цій справі прийме Верховний суд України. Але, враховуючи його завантаженість, чекати можна кілька років, протягом яких рішення пані Гандзій залишатиметься — від імені України — чинним, і слугуватиме аргументом для закриття кримінальної справи щодо Ільченко та Гандзій…
Більше того, мої знайомі з Генеральної прокуратури повідомили мені, що між її керівництвом та високими покровителями судді Гандзій вже досягнуто домовленості про «захоронення» справи, і її ось-ось заберуть із провадження слідчого Олега Гарника.
Ви запитаєте: навіщо ж було заводити цю справу і настільки ретельно, можна сказати бездоганно, її розслідувати? Мій досвід свідчить, що чим більше неспростовних доказів у справі, чим краще вона розслідувана — тим більше «борзих цуценят» можна вимагати з зацікавлених осіб за її закриття. За всіма ознаками справа дійсно впевнено крокує саме в цьому напрямку. Нещодавно призначений голова Приморського районного суду Сергій Кічмаренко, наприклад, не посоромився під відеозапис послати подалі слідчого Генпрокуратури, який приїхав для вилучення з цього суду необхідних для слідства документів (правда, невдовзі після цього Кічмаренко все ж вирішив з Генпрокуратурою не сваритися і всі витребувані слідством документи видав).
Шановні журналісти! Поцікавтеся кримінальною справою № 052200500030! За «доброю» українською традицією, лише ваша небайдужість може завадити людям, які дискредитують правосуддя і вбивають у співгромадянах залишки надій на справедливість, уникнути якщо й не покарання, то хоча б розголосу.
Юрій ВАСИЛЕНКО.
Член Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

* * *
ВІД РЕДАКЦІЇ. Щодо звернення автора статті до журналістів, слід зауважити, що у «Вечірній Одесі» від 4 березня цього року під рубрикою «За листом до редакції» була опублікована стаття П. Шевцова «Неправдивий донос?». Герої журналістського розслідування, результатом якого стала стаття, — та сама
О. Ільченко та її чоловік С. Паркаєв. Там була описана інша афера, в яку також були залучені правоохоронні та судові органи, і яку, зрештою, слідчим вдалося викрити. Наприкінці тієї публікації наводилася витяг зі статті в «Дзеркалі тижня» «Суддю чекає суд», де йшлося саме про кримінальну справу, яка послужила приводом для листа до редакції Юрія Василенка. Оскільки в цій справі просування не спостерігається, ми вирішили опублікувати цей лист судді, який є членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а також членом Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, створеної Президентом України.