«116 — це не номер, а ім’я!»
Ці слова були написані на футболках учасників другого міжнародного зльоту випускників 116-ї, присвяченого 45-річчю школи, якої давно вже немає.
Ця школа випустила понад вісім тисяч чоловік. На зліт приїхали 250 — з України, Росії, Білорусі, Ізраїлю, США та інших країн. Серед них Борис Бурда, Борис Херсонський, Фелікс Спокійний, Валерій Кнодель, Інна Харченко… Дуже тепло згадували свою школу, особливо директора Алевтину Іванівну Кудінову, світла їй пам’ять. Олена Волкова провела відкритий урок «Чесна розмова про сокровенне», на якому випускники розповідали про себе. На завершення прозвучав гімн 116-ї. А потім учасники зльоту вирушили на відпочинок на мис Е (Борис Бурда взяв із собою гітару). Свято проходило 15 та 16 липня.
Лариса ВАЛЕВСЬКА.

Не забудеться «Трамвайчик» ніколи!
Наш театр «Балаганчик» брав участь у нещодавно минулому третьому міжнародному фестивалі «Одеський трамвайчик».
Фестивальні дні були насиченими: ми покаталися на старому одеському трамваї, вийшли на катері в море, побували в дельфінарії, відсвяткували день Нептуна, пройшлися карнавалом по Дерибасівській, брали участь у «історичному» футбольному матчі між командою дорослих і дітей… Наші Регіна Тодоренко та Дмитро Івлєв отримали звання віце-міс і віце-містер «Трамвайчика». Нам сподобалися майстер-класи відомих артистів (нам давав уроки Георгій Делієв). Керівник «Балаганчика» Надія Хохлова вчила нових друзів — хлопців із Воронежа та Рибінська — української мови (і побажання на прощання вони таки змогли написати!). Передати враження від фестивального багаття в центрі «Молода гвардія» просто неможливо — хоровод із 400 чоловік! А на урочистому нагородженні в «Метрономі» нам подарували красивий настільний годинник із логотипом фестивалю і… рулон тканини (метрів сто), щоб шити театральні костюми. Дипломи нам вручав Олег Філімонов, а з Борисом Барським ми сфотографувалися на пам’ять. Але найголовніше — нас запросили в гості до Чехії. Запросили ще хлопців із Риги та Калуги. Ось буде здорово, якщо ми там зустрінемося! Величезне спасибі за фестиваль його організаторам. Свято не забудеться ніколи.
Надія ІВАНОВА.

Посміхніться!
З ваших листів.
Літо тішить розпусністю фарб.

* * *
Школа, здавши іспити, затихла.

* * *
Біліла на піску забута панамка.

* * *
До нашої дачі я ставлюся прихильно, і вона відповідає мені тим же.

* * *
Натовпи комарів нагадали мені татаро-монгольське іго, яке ми проходили з історії.

«Фортуна» — дітям
Вихованців школи юнг не потрібно в ці літні дні довго будити вранці. Вони самі піднімаються дуже рано в усіх куточках Одеси і спішать до Чорноморського яхт-клубу.
Дитячий вітрильний спорт відроджується в нашому місті завдяки Асоціації яхтсменів «Одеса-200», заснованій знаменитим яхтсменом Анатолієм Вербою, який двічі здійснив кругосвітню подорож під вітрилом, прославляючи нашу країну, рідне місто, а також компанії «Трансбункер», яку очолює майстер вітрильного спорту Сергій Пугачов. «Трансбункер» закупив для хлопців нові тренувальні судна, зміцнює матеріальну базу яхт-клубу, який відзначив нещодавно своє 130-річчя.
На яхті «Фортуна» першим навичкам ходіння під вітрилом хлопців навчають голова Асоціації яхтсменів Володимир Спектор, штурман Євген Явдощин.
Владик Лук’янов, Павло Франкевич, Фелікс Рейнгартен у школі юнг всього кілька місяців, але завдяки великим старанням і слухняності вже можуть самостійно підняти вітрила, піти в море «з чистим вітром».
Велика честь для юних яхтсменів — участь разом із дорослими майстрами в регаті «Кубок портів Чорного моря». В рамках цих змагань вони долали дистанцію «петля» в Одеській затоці. Переможець цих перегонів — 14-річна Вікторія Осташова. Напередодні «Кубка портів» вона стала призером чемпіонату України серед дівчат на яхті класу «Оптиміст». На другому місці — Паша Донцов, на третьому — Єгор Єршов.
На яхті — переможці змагань серед дорослих «Шериф» поруч із капітаном екіпажу, своїм тренером Юрієм Гончаровим, юнгами були брати Єгор і Саша Ніколаєви.
— Коли прийшла в яхт-клуб і заявила про своє бажання, то дуже здивувалася, що заняття для дітей тут проводяться безкоштовно, — розповідає учениця 117-ї школи Даша Сомова. — Вітрилами я захопила і свою подругу Алісу Кузнєцову. З нами займаються досвідчені тренери Валентин Бойчук та Олександр Бондаренко. Разом із ними ми запрошуємо до Чорноморського яхт-клубу своїх однолітків, які мріють про перегони під вітрилом.
Валентина ЧЕРЕВИЧЕНКО.

дорослим про дитячі проблеми
«Тиха година» у таборі «Вікторія»
Є в мене знайомий у школі-інтернаті № 4 (для дітей-сиріт) — Славік Коваль. Цей хлопчик першим з інтернатських проклав доріжку до ліцею. Цього року Славік його закінчив. Хотілося дізнатися, що далі буде робити. Вирушила я в понеділок на оздоровчу базу «Вікторія» на Дачі Ковалевського, де з кінця червня—початку липня відпочивають хлопці з четвертого та п’ятого (напівсирітського) інтернатів.
Ворота були на замку, але охорона в особі доброзичливого дідуся мене пропустила. Славіка, а також деяких інших одинадцятикласників на місці не виявилося — у вузах йдуть іспити, а це справа серйозна.
Вирішила я походити по табору, оскільки дивне він справляв враження. Раніше вихованці четвертого інтернату проводили літо в різних місцях: на базі «Кінап», у таборі ім. Гагаріна, у санаторії «Здоров’я», у «Бузковому гаю»… А тепер міська влада відремонтувала «Вікторію» і віддала їм. Своє постійне місце відпочинку мають. І ось… свіжий ремонт, відносна чистота в кімнатах, зелена територія, а віє запустінням. Чому б це?
Тому що діти блукали неприкаяні. З молодшими не розмовляла, не знаю, як ними займаються. Старші були надані самі собі. Прийшли вони з обіду. «Чим будете займатися?» — питаю. «Тиха година у нас, — відповідають, — до полудня, який о 16.00 починається».
В інтернаті хлопці бувають на рік-два старші, ніж «за класом» належить. Так що серед старших є і 18—19-річні. Це вони-то в «тиху годину» спати будуть? «Дехто буде, — сміються, — хто в таборі не ночував. Або пізно з дискотеки прийшов». Взагалі-то дискотеки і в таборі проводяться. Але, як зізнаються хлопці, невесело їм тут: свої обличчя в інтернаті примелькалися за навчальний рік, і літо ніякого розмаїття не принесло. Ось і шукають його на стороні. «А чи дорогі нині дискотеки?» — питаю я. «Простенька — гривень 20—25, з концертиком — від 30 до 60, зі знаменитостями — до сотні доходить…»
«Де ще були? — цікавлюся. — Що бачили?» Ніде не були. Їх мало не щодня строєм на 411-ту батарею водять. Прийдуть туди і сидять. Чекають. «Чого?» — не розумію я. «Обіду», — відповідають. Старшокласників ображає ще й те, що їх по п’ять разів на день перераховують. Правда, після візиту минулого тижня начальника міського управління освіти стали перераховувати один раз на день. І в п’ятницю вже в монастир (тут неподалік) зводили. Всім сподобалося.
Але візит начальства мав і негативні наслідки. Образившись, що завуч інтернату звернулася до міськуправління з претензією: у дітей нудно проходить літо, — начальник табору не дав виховательці помічників для ремонту. У четвертому інтернаті є добра традиція: вихованці при підготовці рідного дому до нового навчального року багато чого роблять своїми руками. Цього разу вимагалося п’ять міцних хлопців, які б винесли меблі з ігрової, де збираються ремонтувати підлогу. Заздалегідь директор інтернату написала офіційного листа начальнику табору, в якому просила відпускати дітей із вихователями. Проте виникли ось такі непорозуміння у дорослих. Які активно обговорювалися дітьми. Директор інтернату знову зателефонувала до міськуправління. І питання вже на наступний день мирно вирішилося: помічників дали без заперечень. При цьому вихователька не знайшла серед своїх двох хлопчаків. І немає їх у таборі вже давно. Але ніби все гаразд.
Дівчата скаржилися на те, що помитися нормально не можна: гаряча вода буває, але душ то окропом обдасть, то прохолодною водою окатить, відрегулювати неможливо. Так що митися доводиться в основному, з міркувань безпеки, холодною водою.
Поки ми розмови розмовляли, час полудня підійшов. Що на полудень? «А-а-а, — зморщилися, — знову, напевно, какао та вафлі. А в таборі Гагаріна вчора піцу давали…» Стала розпитувати, як годують. Інтернатські діти — скриті в більшості своїй. Життя навчило. Комісії приходять і йдуть, а ти залишаєшся з місцевим начальством один на один. Тому відповідають невизначено: «Ну, годують. Взагалі-то нормально. Їсти можна». Переходжу до конкретних питань. І з’ясовується, що багато дітей не наїдаються, черга вишиковується за добавкою, але її всім не вистачає. Овочі (огірки, помідори) щодня на столі, а з фруктами напруження. Абрикосів-персиків не бачили, яблук не було, один раз давали полуницю. В основному ж поставляють банани. Або половинку апельсина дадуть… Господи, та чому ж половинку? Дивляться на мене мовчки деякий час, потім поблажливо пояснюють: «Літо, спекотно, фрукти швидко псуються».
Як по краплі можна зробити висновок про існування Ніагарського водоспаду, так по деяких моментах із життя дітей можна визначити ставлення до них дорослих…
Хлопці скупчилися біля їдальні. Запускають тоді, коли загін, хоча б більша його частина, збереться. Давали какао і дві маленькі вафельки. Не найздоровіша їжа для зростаючого організму. Але щодо «годування» мене втішили: «Минулого року ще гірше було».
Славік Коваль і на полудень спізнився. Я зустріла його у воріт. «Не дуже у вас нині полудень…» — зауважила на втіху. Славік філософськи підняв вказівний палець вгору: «І за це треба бути вдячним». Згодна. Тільки не слід тоді дорослим з високих трибун полоскати старий лозунг «Все краще — дітям!» в різних варіаціях. Особливо якщо це стосується сиріт.
Тетяна НЕПОМНЯЩА.