«Вдочерили» Караваджо
Є така акція в європейській меценатській практиці — «вдочеріння» твору мистецтва. Це відбувається, коли «сирота» потребує реставрації, а грошей на це у держави і міста немає. І якщо знайдеться поціновувач, який готовий витратитися, щоб продовжити життя безсмертному творінню (яке, як виявляється, на жаль, смертне), то ім’я цієї людини заноситься на пам’ятну табличку, яка висить поруч із відреставрованим твором, а меценат оголошується «батьком» шедевра — так би мовити, «хрещеним».

Ось і в Одесі українська філія італійської фірми «Ermenegildo Zegna» тепер називатиметься вдочерителем картини Мікеланджело Караваджо «Взяття Христа під варту», що знаходиться в постійній експозиції Музею західного та східного мистецтва. На реставрацію картини фірма виділила еквівалент 2 тисячам доларів.
Реставраційні роботи виконали київські майстри: реставратор вищої категорії Володимир Цитович і реставратор першої категорії кандидат наук Тетяна Тимченко-Цитович. Це одні з провідних художників-реставраторів Європи. Попередня реставрація картини проводилася в Москві в 1955 році.
Нині на картині виправлені деякі місця тонувань (спеціальними італійськими фарбами), відновлено лаковане покриття, що розклалося (спеціальний німецький реставраційний лак), картина законсервована. Усім нюансам живопису геніального Караваджо повернуто свіже звучання. Оборотний бік картини покритий безкислотним картоном.
Цікаво, що керівництво представництва фірми «Ermenegildo Zegna» саме запропонувало свою меценатську допомогу музею, зателефонувавши його дирекції. І ось 20 червня в «італійській» залі ОМЗВІ заступник директора музею з наукової роботи Людмила Сауленко провела «Нову зустріч з картиною Караваджо». Наукові співробітники музею сердечно подякували фірмі-меценату і вручили директору бутіка «Ermenegildo Zegna» Тетяні Чебан букет троянд з клумби внутрішнього дворика музею — такі букети є знаком особливої прихильності. Музей замовить і табличку з ім’ям «прийомного батька».
Картина Караваджо «Взяття Христа під варту» неодноразово експонувалася на найпрестижніших міжнародних виставках: у Німеччині, Іспанії, Італії, — і завжди викликала найжвавіший інтерес: у Мюнхені, наприклад, біля «одеського Караваджо» на прохання публіки проводилися спеціальні екскурсії. Взагалі картини нашого Музею західного та східного мистецтва, які брали участь у європейських виставках, занесені тепер до величезних фоліантів-каталогів, виданих у Європі.
Нині «Взяття Христа під варту» готують до експозиції в Дюссельдорфі, де пройде міжнародна виставка атрибуцій. Будуть зібрані авторські повторення картин Караваджо для зіставлення та дослідження.
Наостанок зауважимо, що, перебуваючи нещодавно в Одесі, міністр культури і туризму України Ігор Ліховий у присутності культурної громадськості міста пообіцяв співробітникам Музею західного та східного мистецтва поставити питання про надання музею статусу національного.
Валентина ЛЕВЧУК.
Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.

у майстерні художника
Портрет — його доля!
ЩЕ КОЛИ Володимир Прохоров навчався у ВДІКу на художньому факультеті, портретний жанр став пріоритетним у творчості художника. Деякий час Володимир працював на Одеській кіностудії. У 1994 р., після розвалу кіностудії, не стало художника кіно Володимира Прохорова, але з’явився художник-портретист. Надалі він ніколи не сумніватиметься у вибраному шляху, заявляючи: «Портрет — моя доля!» І все це відбувається під час загального занепаду портретного мистецтва, коли він (портрет) «обмілів», «опредметився», став більш декоративним.
Він залишається реалістом, який зумів традиції реалістичної школи органічно поєднати з новими живописними прагненнями епохи — декоративною узагальненістю форм і фарб. Багато працює художник над замовними портретами і не боїться «цієї жахливої, вбивчої праці» — як називав цю невдячну роботу І. Рєпін. У літературі романтизму тема замовного портрета виникає як ілюстрація трагізму долі художника. Портрет — прокляття, насильство над творчою волею, якщо в моделі художник не знаходить свій ідеал, «спорідненість душ».
Як із цими складнощами справляється Прохоров? Коло портретованих осіб — не широке. В основному, це близькі, добре знайомі люди. Найважливішим у його творчості є внутрішнє духовне перетворення, яке відбувається з усіма героями його робіт, вихопленими з потоку сучасного складного життя і потрапили в приголомшливу атмосферу творчої майстерні, де панує культ любові, дружби та мистецтва. Володимир не втомлюється виявляти в людях те, що не застаріває: красу людської думки, людської сталості, красу вічно жіночного.
Портрети Прохорова об’єднує колористична стриманість, що межує з сухістю, яка допомагає глядачеві зосередитися на головному — людині та її внутрішньому змісті — скоріше, ніж на кольоровому рішенні.
Портрет заслуженого артиста України Олега Школьника був написаний за п’ять сеансів. Цей портрет також вимагав розширення рамок простого портрета включенням до нього натюрморту, жанрової сценки. Усе композиційне рішення — кивок художника у бік П. П. Кончаловського та його роботи «А. Толстой у гостях у художника». Прохоров скористався ідеєю, але перевершив П. Кончаловського у написанні фігури гостя. А. Толстой Кончаловського виглядає неживим. Фігура О. Школьника з чаркою в руці настільки колоритна, виразна, об’ємна, що ось-ось вийде з картини. У Прохорова вийшов динамічний портрет, портрет-розмова за одеським столом. Вдалою вийшла і рукотворна опукла рама, що передає енергію та чарівність оповідача, що б’ють через край.
У низці портретів Прохоров відходить від світськості, парадності, зовнішньої привабливості до осягнення сутності людини, «головної думки обличчя».
Серед дитячих портретів виділяється «Лерка», що сидить на пагорбі серед зелені трави в зеленуватій сукні, Лерка — довготелесий, худий підліток, ну, просто царівна-жаба. У цій роботі дивовижно передано поезію доброти, дитинства, дівоцтва. Художник дуже точно вловив той перехідний стан, коли вона вже «не жаба», але ще й «не царівна», однак обіцяє нею стати.
Що таке стиль В. Прохорова? Художник мислить композиційно ясно, не допускаючи надмірностей і загравань з площиною полотна. Наявний весь арсенал живописних прийомів: надмірна гладкість, нівельованість живопису, специфічна передача об’єму, його узагальнена пружна ліпка, тонка живописна манера в зображенні обличчя та фігури, що поєднується часом з експресивним фоном. Непідробні щирість і теплота, ліризм його портретів.
ПЕЙЗАЖІ Прохорова — натуралістичні та декоративні — видають у ньому художника кіно. Вірний принципам реалізму, художник вивчає природу в безпосередньому контакті з нею.
Кожній людині необхідна своя галявина з квітами, до якої можна притулитися і відпочити душею. В. Прохоров знайшов таку неподалік від дому, на схилах поруч із пляжем «Дельфін». Так з’явилася «Квітуча галявина». Усе, побачене ним на пленері, з усіма дрібницями, які він міг помітити в блиску сонячного дня, — все ввібрав у себе його полотно.
«Оптина пустинь» — пейзаж-спогад, пейзаж-реквієм. У ВДІКу Володимир навчався на одному курсі з Сергієм Колчєєвим, який на той час уже закінчив факультет журналістики МДУ, знав прекрасно історію та культуру своєї країни. Разом були вони на етюдах в Оптиній пустині. Не так давно Сергій Колчєєв, який став художником-монахом в Оптиній пустині, пішов із життя. Дізнавшись цю сумну звістку, Прохоров за своїми старими етюдами 1986 р. відтворив зимовий пейзаж із монастирем, де колись вони жили і разом працювали. Зламана дерево на першому плані символізує обірване життя.
Порожні зали та байдужість глядачів — це реакція на порожнє комерційне квазімистецтво. У залах, де демонструвалася виставка В. Прохорова, завжди було людно. Книга відгуків сповнена захоплених записів. Суспільство, в якому завжди є чисті та вдумливі люди, охоче визнає талант, майстерність і цінності, що продовжують у новій формі світові традиції мистецтва та культурної свідомості.
Ірина ТИМОХОВА.
Мистецтвознавець.

в арт-галереях
Не ювілей, але свято
Арт-галерея «Біла луна» відзначила своє 11-річчя
Це одна з небагатьох художніх галерей у нашому місті, яка витримала серйозну конкуренцію в складній практиці галерейної роботи і набула високого професійного статусу в Україні та за кордоном. Вважаючи для себе пріоритетним пропаганду творчості одеських майстрів та художників України, вона активно представляє їх на численних художніх виставках та арт-проектах нашої країни та за кордоном. «Біла луна» — це і генеральний представник Асоціації арт-галерей України в південному регіоні нашої країни, один із засновників журналу «Галерея». Сьогодні співпраця з нею для багатьох сучасних художників не тільки почесна, але й продуктивна, враховуючи всі складнощі ринку мистецтва, різноманітність його художньої продукції. Я попросила директора галереї «Біла луна» Наталю ГОРОДЕЦЬКУ відповісти на кілька запитань.
— 11 років — дата зовсім не кругла. Що змушує вас святкувати день народження галереї щороку?
— Хочу відразу зазначити, що це свято — зовсім не моє особисте, а всіх тих, хто працює зі мною поруч, наших численних друзів і художників. Тому позбавляти їх можливості зустрітися ще раз у галереї ми не маємо права, тим більше порушити нашу стару традицію. Ви праві: у суспільному житті зазвичай фігурують круглі дати, а галерея «Біла луна» давно вписалася в культурний простір Одеси та України. І, тим не менш, як добрі батьки, ми відзначаємо народження своєї галереї щороку. По-перше, це привід до підбиття певних підсумків, до нових роздумів. По-друге, зручна нагода подарувати нашому глядачеві ще один, але вже святковий, художній проект.
— Як я зрозуміла, і цього разу галерея приготувала сюрприз для одеситів? Розкажіть про нього докладніше.
— Сюрпризи, звичайно, краще побачити на власні очі. Однак підкоряюся вашому бажанню. Нинішня експозиція під загальною назвою «Маленька таємниця художника» складена з творів 11 відомих майстрів Одеси, про кожного з яких можна говорити багато і на весь голос. Утримуючись від традиційної характеристики виставки в цілому, дозволю собі акцентувати увагу на проектній частині, так би мовити, своєрідній «фішці», яка органічно доповнює її загальний портрет. У ній вперше домінує важливий і дуже колоритний атрибут практики художника. Візуально озвучена і його роль, функціональна незамінність у творчому процесі. І хоча цей процес майже не доступний погляду пересічного глядача і, на жаль, мало хвилює дослідників, тим не менш, століттями служить символом і образним знаком професії. Це палітра — оригінальний предмет дивної форми, барвиста поверхня якого може розповісти не тільки про живописні пристрасті автора, але і про його темперамент, особливості характеру і навіть симпатії. Вона — істинний помічник художника, унікальна матриця всіх його творінь і, якщо вірити словам Пікассо, «лікар його очей і душі». Палітра безвідмовно і терпляче зносить шквал і затишшя настроїв художника, зберігає секрети майстерності і може, про що свідчить наш проект, розглядатися як продукт творчості.
Палітра — не єдиний атрибут нашого проекту. Концептуально ми врахували і дату, знайшовши прекрасний символ цього числа. 11-й ювілей галереї «Біла луна» ми образно пов’язали і з доброю, але, на жаль, забутою народною грою під назвою «лото». У ній число 11 має своє персональне ім’я — «барабанні палички». Гравець, який володіє ними, наділяється правом додаткових ставок, позачергових ходів, пріоритетом у виборі партнерів, що збільшує його шанси виграшу. Сподіваємося, підтекст зрозумілий?
…Отже, 11 художників, які вперше довірили глядачеві свою палітру, під швидкий дріб «барабанних паличок» ведуть сьогодні «Білу луну» в наступний рік, який, будемо сподіватися, принесе нові успіхи і примножить небайдужих до мистецтва шанувальників галереї.
Бесідувала мистецтвознавець
Тетяна БАСАНЕЦЬ.

Одеський російський театр закриває сезон
Закриття театрального сезону Російського драматичного театру імені Іванова відбудеться 15 липня в приміщенні театру.
Урочисте закриття сезону пройде у формі театрального капустника. Трупа театру представить уривки з вистав, театральні жарти, вокальні, танцювальні номери і багато іншого.
У фінальній частині свята — привітання та вручення подарунків від керівництва міста та області, а також від артистів інших одеських театрів.

«У цьому місті я зрозумів, що таке життя»
(До 35-річчя творчої діяльності Валерія Михайловського)
Він народився в Луцьку в липні 1953 року. Освіту здобув у Київському хореографічному училищі (учень знаменитого В. Денисенка, А. Васильєвої, А. Петренчук). Після закінчення навчання приїхав до Одеси, де пройшли перші сім сезонів артистичної діяльності. Шанувальники хореографічного мистецтва напевно запам’ятали його Альберта в «Жизелі», Жана де Брієна в «Раймонді», Еспаду в «Дон Кіхоті», Юнака в «Шопеніані», дві полярні ролі в «Есмеральді» — Феба де Шатопера і Клода Фролло, Штрауса у «Великому вальсі», Кареніна в «Анні Кареніній»…
За зовнішніми даними, здавалося, він був «засуджений» до принців, героїв-коханців, а тут драматичний, повний боротьби, що несе загибель своєю пристрастю Клод. Зізнаюся, що найбільше Михайловський-Цебрій (під таким прізвищем він виступав на одеській сцені) запам’ятався мені в ролі начебто другого плану — Ротбарта, якого силою таланту «вивів» у герої балету Чайковського. Мені здалося, що молодому танцівникові привабливі для початківців артистів принци не були особливо цікаві. Його хвилювали складні, суперечливі характери, в яких він втілював «життя людського духу», користуючись хрестоматійними словами театрального класика.
Вже на другому сезоні Валерія чекало серйозне випробування: «У 1973 році в ЦІТО мені зробили операцію меніска. На третій день я впав, і… рік був викреслений з моєї творчої біографії. З цього моменту біль ні на хвилину не покидає мене. Почалася деформація суглоба. Щодня потрібно робити масу вправ. Постійне відчуття болю зробило мене тоншим, чуйнішим щодо інших і до професії… Коли лікарі бачать знімок мого правого коліна, їх вкрай дивує, що я ще танцюю», — говорив він у 1997 році. З того часу минуло ще дев’ять років, а Валерій Володимирович все танцює. І танцює відмінно, якщо судити з недавніх одеських гастролей колективу, який він очолив, залишаючись у 53 роки (віку він не приховує) його провідним солістом.
А тоді в Одесі на початку сімдесятих років він, відновивши форму, продовжив освоювати репертуар. Тут же відбулася його зустріч із видатним танцівником (тільки «Вічного ідола», виконаного з великою балериною ХХ століття Аллою Шелест, було б достатньо, щоб увійти в історію світового балету) та відомим балетмейстером Ігорем Чернишовим, який кілька сезонів очолював одеський балет. «Завдяки йому в Одесі в мені стався синтез танцівника і артиста, в цьому місті я зрозумів, що таке життя». Для Валерія це не виконання, нехай і високого класу, а СЛУЖІННЯ Його величності мистецтву.
Становленню Михайловського як художника сприяли гастролі в нашому місті Театру сучасного балету Бориса Ейфмана, нині всесвітньо відомого колективу. Валерій усвідомив, що для того, щоб стати справжнім артистом, «треба принести в жертву всі принади життя». Його захоплювала в ті роки солістка Театру Ейфмана Алла Осипенко. «Вона для мене ідеал балерини… У мене щемить серце від того, як склалася її творча доля». У цій долі було багато прекрасного, але «в життєвих бурях», суспільних і особистих їй не вдалося висловити себе з вичерпною повнотою. Чуткий, розумний Валерій засвоїть і цей урок.
Ейфман помітив Валерія, запропонував залишити одеський театр і перейти до його трупи. Михайловський, кар’єра якого складалася загалом досить вдало, наважується на цей ризикований крок. І — виграє! З 1977 по 1990 рік він у колективі Ейфмана. Найцікавіші ролі — Мекі-нож, Альмавіва, Мальволіо, Віктор Хара, дві ролі — Армен і Гіко в «Гаяне», ролі в «Пізнанні», «Художнику», «Комедіантах», «Двоголосії», «Іграх»… Успішні гастролі в різних країнах. Його найвищим досягненням стане князь Мишкін у хореографічній версії роману Достоєвського «Ідіот» (поруч з Аллою Осипенко в ролі Настасії Пилипівни). Цей образ Михайловського відзначить світова критика. Про свій персонаж його творець скаже: «Мишкін своїм щирим і благородним поривом усім зробити добро все зруйнував».
У 1992 році Михайловський здивує всіх, створивши новий колектив — «Санкт-Петербурзький чоловічий балет». Він не хотів повторювати інших, не хотів «трансвестизму», створюючи свій Театр чоловічого балету. Члени його трупи часто в першому відділенні показують найскладніші чоловічі партії в сучасних балетах, а в другому… жіночі, зазвичай у високій класиці. «Я хочу, щоб моя трупа мала своє обличчя, щоб глядач знав: таке можна побачити тільки у нас».
Він ставить сам, відновлює шедеври А. Бурновіля, М. Петіпа, М. Фокіна, А. Доліна, співпрацює з М. Мурдмаа, Е. Смірновим, Б. Ейфманом, К. Боярським. Набирає трупу, займається репетиторською роботою, формує артистів і стикається з неминучою проблемою «плинності кадрів»: відчувши силу, учні прагнуть «вийти з тіні» Майстра. Валерій Володимирович нікого не «бичує», він готує зміну тим, хто йде, і, напевно, тільки один знає, скількох зусиль це коштує — фізичних і моральних.
Чутко сприймає життя, яке «звело підлість в особливий ранг… Ця хвороба заразила багатьох, змиритися з цим неможливо… Тупість, нахабство, підлість — три найближчі подруги. Розштовхнувши всіх і все навколо, вони прочистили собі дорогу на п’єдестал». Як же боротися з цим? Творчістю, яка очищає і самого артиста, і його благородних глядачів. Він подвижник і трудоголік. Він іронічний і мудрий. У нього тонкий смак і чутлива душа.
Михайловський зі своїм колективом пізнав успіх у США, Франції, Японії, Фінляндії, Англії, Ізраїлі та інших країнах. Йому знайомі півгодинні овації після закінчення концертів. Йому надсилав квіти Маріс Лієпа. Його «Лебедя» прийняла Майя Плісецька. Моріс Бежар: «Я прийшов дивитися «Лебедя» і був зворушений до сліз… Сліпуча техніка на пуантах… Це був танець, академічний танець». Йому присвячували захоплені статті Н. Аркін, В. Майнієце, І. Ступников — справжні професіонали.
Йому відоме визнання глядачів. Тільки один приклад. Шанувальниця таланту Михайловського артистка хору Одеської опери, яка віддала театру 35 років вірного служіння, Ольга Михайлова передала мені листок Н. Бегак зі зверненням до Валерія Володимировича: «Ви мені подарували щастя, яке ніхто в мене не зможе відняти. Воно житиме в моєму серці все життя, що залишилося».
Михайловський грав Достоєвського і на драматичній сцені, в ансамблі з видатним партнером О. Басілашвілі (нерозторопність нашої адміністрації зірвала гастролі в Одесі цього унікального дуету). Він знімався у фільмах, що закарбували його хореографічні одкровення — Мишкіна, Альмавіви, Мальволіо. Його не торкнулася «зіркова» хвороба. Він простий у спілкуванні, привітний, але нікого не допускає у своє особисте життя. Михайловський з тих рідкісних щасливців, яких майже не торкнулися, здавалося б, неминучі чутки, пересуди. Перефразовуючи поета, він міг би сказати: «Я художник, цим і цікавий». У своїй творчості він розкриває душу. І нічого на продаж.
На запитання «Сцена — це продовження вашого життя?» Михайловський відповів так: «Продовження сцени — це моє життя». І ще: «Сцена служить для перевірки чистоти душі». Він самокритичний: «Мені в собі дуже мало що подобається». Можливо, в цьому один із «секретів» його творчих успіхів. Він вдячна людина. Згадує не тільки І. А. Чернишова, з яким співпрацював три десятиліття тому і нещодавно разом працював у журі одеського дитячого Міжнародного балетного конкурсу, але — несподівано: «Найприємніші спогади про час, проведений в одеському яхт-клубі». Він часто (якщо не помиляюся, щосезонно) привозить свій колектив до нашого міста, відчуваючи особливе тепло своїх одеських шанувальників. Як шкода, що під час його недавніх гастролей ніхто не здогадався зі сцени привітати Артиста з ювілеєм.
Побажаємо йому, словами одеської шанувальниці, «здоров’я, удачі в творчості, чистого неба над головою».
Валентин МАКСИМЕНКО.
Професор ОНПУ,
академік ІФЕТ.