«Великоднє сяйво»
Від цієї виставки справді йде сяйво. Хто б про неї не говорив, неодмінно вживе слово «світла». Ввосьме в будинку милосердя Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря (вул. Успенська, 4-а) виставлені дитячі роботи з міжнародного конкурсу під такою назвою. Конкурс проводить Одеське відділення Національної спілки художників України та обласна Рада миру. Цього року було 150 учасників з України, Росії, Польщі, Туреччини. Третина дітей опинилася серед переможців.
Входжу до зали і одразу дивлюся на центральну стіну. А там — чудовий малюнок 13-річної Каті Хованської «До церкви». Молода жінка в хустці несе крашанки в кошику. Робота виконана в жовто-оранжево-коричневих тонах і наповнює душу святковим спокоєм. У Каті друга премія у своїй віковій номінації. Поруч висить картина 13-річної Ані Бусаревої «Христос Воскрес». Розписні яйця та ангел з гілкою верби над ними. Тут фарби… ніжні. Ані дали другу премію. Оля Курдюкова намалювала кошик з трояндами та бантом поруч із крашанками на святковій скатертині. Оля взяла друге місце в середній номінації. А на протилежній стіні розташувалася колективна робота-колаж «Птах щастя» четверокласників приватної школи «Гармонія» (викладач О. Є. Французова) — мішковина метра два на півтора, тонкі шовкові клаптики, очко-зірочка. І навколо — великодні яйця з бісеру. Гран-прі у «Птаха щастя». Втім, і ті роботи, що не отримали премій, чудові. Не можна, наприклад, відірватися від «Великодніх квіточок» дітей з ДШМ м. Іллічівська. Це панно. Тонка колажна робота. Біло-рожеві квіточки на блакитному тлі. Великодні яйця. Проглядають літери «ХВ». Цікава робота з пластиліну 15-річної Олени Веснухіної — сім’я за святковим столом. Але ж дівчинка зі школи-інтернату № 93 — для сліпих дітей! А за композицією робота виконана ідеально, так сказали члени журі (очолює його незмінна Г. В. Лекарева-Никітіна). Лені присудили заохочувальну премію.
Назвемо імена переможців. У художників у групі 6—9 років найкращими стали Маша Лисюк, Христина Малкіна (Москва), Микита Бусарев. У середній групі (10—12 років), крім згаданої Олі Курдюкової, на другому місці Єва Зубер, а на третьому Настя Валюк. У старших Аню та Катю ми вже назвали, на третьому місці Ліна Панова.
У прикладній творчості відзначилися Оля Абакуменко, Діана Залевська, Аня Новицька та Лера Холицька.
У номінації «найменші» відзначені Соня Бусарева, Віка Килівник, Майя Якухіна.
Дипломи отримали понад 30 юних художників, назвати всіх немає можливості, але всіх вітаємо, за всіх радіємо.
Ця виставка працюватиме ще місяць. «А потім піде в нікуди?» — ставлю запитання Г. В. Лекаревій-Никітіній. Галина Вікторівна зітхає: з першої ж виставки мріє вона видавати каталоги з конкурсу, але все бракує коштів. Однак наближається ювілей, і до нього голова Ради миру В. С. Филипчук обіцяв втілити мрію в життя.
Так сталося, що з виставки ми йшли разом з художницею Н. А. Козуль (у неї нещодавно проходила виставка в Літературному музеї — 55 робіт під назвою «Дівчинка із золотим волоссям»). «Приголомшливо! — сказала Наталія Олександрівна. — Тематика добра, малюнки світлі. У роботах дітей відчувається повна свобода. Їхні уми не забиті. Тема їм запропонована, але не нав’язана, а подана красиво. Дай, Боже, здоров’я викладачам, які дохідливо пояснюють такі складні теми…» Художниця висловила ідею: виставку потрібно зробити пересувною. І «рухати» її слід там, де з дітьми займаються творчістю.
Тетяна НІКОЛАЄВА.

До ювілею Івана Франка
У травні цього року відзначається 150-річчя від дня народження письменника Івана Франка. Цієї дати був присвячений конкурс творів серед школярів Малиновського району, що відбувся минулої п’ятниці на базі СШ № 46.
Дев’ятикласник 46-ї школи Олег Козлов зайняв друге місце. І вирішив принести свій твір до редакції. При цьому Олег попросив висловити подяку за допомогу при підготовці до конкурсу своїм учителям української мови та літератури — Ірині Борисівні Сайнчиній та Тетяні Миколаївні Савенко. Ще Олег додав: «У нас взагалі школа хороша».
А твір Олега і нам сподобався. Нехай надсилають свої роботи й інші діти.
До речі, у День журналіста «БП» підбиватиме підсумки на найкращу шкільну газету. Потрібно надіслати два-три номери. Гарні матеріали з «маленьких» газет будуть передруковані в «БП», а переможці отримають призи.

У нашiм серцi буде вiчно жити iм`я безсмертне рiдного Франка!
Моє особисте знайомство з Іваном Франком та його творчістю почалося ще тоді, коли я був маленьким. Моя мама навчалася в Одеській спеціальній музичній школі імені професора П. С. Столярського. Вона любить музику, тому любов до цього виду мистецтва прищепила і мені. Якось ми були на концерті в маминій рідній школі і слухали виступ ансамблю скрипалів. Прекрасний колектив музикантів виконував чудовий твір. Я був зачарований проникливою мелодією, що нагадувала народну пісню. Після закінчення концерту я спитав у мами: «Що то була за мелодія?» Мама відповіла: «Це перекладення для ансамблю скрипалів пісні на слова Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» Тоді ж я дізнався, що вірш цей входить до Франкової збірки «Зів’яле листя» (другий жмуток). Після концерту ми пішли гуляти на Приморський бульвар. Була тепла золота одеська осінь. Потьомкінськими сходами ми спустилися в парк. Мама пояснювала мені, що таке жмуток. Потім читала напам’ять із Франка. У нас був ліричний настрій. Під впливом творчості Івана Яковича у мене народився вірш:
Спитаєте: «Що на бульварі двірники в мішки збирають,
змітають, відносять?»
У мішки вони збирають осінь.
Ночами зітхаю і думаю:
«Хто зарадить думкам моїм?»
З роками тече і тане в мішок
захована пам’ять.
Спитаєте: «Чом же люди хворіють, старіють, вмирають?
І що з життям потім буде?».
Є такі, що життя теж
у мішок замітають.
Якось мама нагадала мені про епізод відвідування нами концерту і сказала: «А хочеш, я дістану ноти пісні на слова Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…»? Розучимо і будемо співати удвох». Так ми і зробили. Це було справжнє задоволення.
Ім’я Франка для мене — не порожній звук. Адже наше місто теж пов’язане з ним. По-перше, я дізнався, що у 1913 році письменник відвідав Одесу, ходив вулицями, якими зараз ходимо і ми. Одесити високо цінують творчість Каменяра і відтворили це навіть у топонімії. Іменем відомого письменника названа вулиця, розташована на славнозвісному Великому Фонтані. По-друге, є в нашому місті бібліотека, яка носить ім’я Івана Франка. Саме у філіалі цієї бібліотеки з 1998 по 2003 рік працювала бібліотекарем моя мама. Вона досить часто брала мене, малого, з собою. Це теж сприяло розширенню моїх знань про письменника. Пам’ятаю, як співробітники філіалу готували вечір пам’яті великого сина українського народу. Які гарні вірші звучали тоді у нашому домі, присвячені цій геніальній людині! Гідом по творчості Франка була для мене не тільки мама, а й старша сестра.
Одного разу вона, вивчаючи за програмою казку Франка «Фарбований лис», намалювала ілюстрацію до цього твору. Я не міг второпати, чому лис не рудий, як інші, а синій. Сестра терпляче пояснювала мені, а потім сказала: «А давай, я тобі цю казку прочитаю. Тобі сподобається. Вона дуже цікава і повчальна». Який я був радий, коли сестра це запропонувала.
Кілька років тому мені вдалося побувати на краєзнавчій конференції в бібліотеці імені Франка. Там мова зайшла про те, щоб перейменувати бібліотеку імені Франка на бібліотеку імені Маразлі. Адже меценат Маразлі стільки зробив для нашого міста і для самої бібліотеки! На що директор бібліотечної системи для дорослих Кликова Н. Д. відповіла: «Це пропонувалося вже давно, але пропозицію було відхилено, оскільки за кордоном бібліотеку знають саме як бібліотеку імені Франка».
Твори Франка завжди своєчасні. Вони написані геніально, тому цікаві сучасному читачеві. Нещодавно було здійснено екранізацію франкового «Украденого щастя». Фільм мене зацікавив. Його зроблено талановито. Дійові особи п’єси перенесені в наш час, деякі сюжетні лінії розширені. Але основне — людські почуття, взаємини, основні риси характеру героїв, напруження пристрастей — один в один, як у Франка.
Пам’ятники Франку прикрашають не тільки міста України (Київ, Львів, Івано-Франківськ), але й заокеанський Вінніпег. На канадській землі поставлено пам’ятник — подарунок трудящих України, а на зібрані кошти українців Канади збудовано музей Івана Франка.
Меморіальну дошку Іванові Франку встановлено на будинку в Празі, де український поет виголосив полум’яну промову на першому з’їзді прогресивної молоді в 1891 році.
Так твердою ходою крокує по світу провісник волі і братерства народів Іван Франко.
Олег КОЗЛОВ.

Ви нам писали…
А вас не надрукували. Це буває з різних причин. Наприклад, Анна з Тарутинського району надіслала вірші з проханням: «Бажаю, щоб мої вірші потрапили до «Білого вітрила», але не бажаю, щоб було вказано прізвище». Але при публікації прийнято вказувати автора! Тільки іноді, коли автору може нашкодити ця обставина (як правило, це відомості з особистого життя), називається ім’я без прізвища — наприклад, у «Тусовці».
Тепер другий момент. Анині вірші все одно не були б надруковані. «Любов прийшла, але не назавжди. Проміняти її не можна, як завжди. Але може, вона пішла від тебе назавжди…» Хіба це вірші? Діти, перед тим, як виставляти свої твори на суд великої громадськості, прочитайте творіння хоча б учителю-філологу, однокласникам із числа захоплених поезією.
Альона з Роздільнянського району просить: «Надрукуйте, будь ласка, вірші мого брата. Він не знає, що я послала їх до редакції, для нього це буде сюрпризом». А якщо не буде? Може, брат не хоче, щоб його вірші друкували? Згода автора вимагається обов’язково.
Анна з Біляївського району надіслала першу главу свого роману «Разом і назавжди». Просить надрукувати. Після цього обіцяє надіслати й інші глави. Хай роман буде навіть геніальним твором, у газети немає можливості його опублікувати. Та й як оцінити роман, не читаючи його цілком? Чесно сказати, в першій Аниній главі немає дії — нічого не відбувається. Йде опис зовнішності головних героїв. Нудно…
«Я послав вам вірші, а ви їх не надрукували, — ображається Андрій з Іванівського району. — Повинні ж у газеті працювати літературні критики, які б розбирали твори молодих авторів». Андрійку, літературних критиків у газеті немає, розбирати твори молодих авторів не є завданням газети, тому нічого ми тобі не винні.
«Друкуйте більше гумористичних оповідань, тоді вас читатимуть з більшим задоволенням», — радить Денис з Ізмаїла. Але сам веселу історію з життя не надіслав. Радити-то легко…
Олена МИХАЙЛОВА.

тусовка
З надією — Надія
Здрастуй, «Білий вітрило»!
Чомусь так трапляється, що моє життя часто перетинається з твоїм. Ось і зараз я пишу тобі в надії, що ця розповідь змінить його знову.
Ця історія сталася минулої осені. Ось сторінка в щоденнику, яка допоможе мені повернути події того дня.
«Сьогодні 5 жовтня 2005 року. Запізнюючись до академії, я ледве встигла на 11-й тролейбус. У салоні я спіймала на собі погляд молодої людини. На вигляд йому було років 17. Його м’які очі та скромна усмішка і змусили мене зараз звернутися до тебе, Щоденнику. Пару разів і я дивилася на нього, але на своїй зупинці я вийшла.
На зворотному ж шляху… Може, це доля жартує над нами? Дорогою додому (а я їхала з моєю подругою) він знову був у моєму тролейбусі. Ми впізнали один одного (видно було по погляду), кілька разів переглянулися, він мені навіть пару разів посміхнувся. І, що дивно, він вийшов слідом за мною, хоча це була не його зупинка. Я вибігла з тролейбуса і помчала через дорогу. Перебігши її, озирнулася. Він дивився на мене, але дорогу не переходив. Залишаючись на зупинці (що свідчило про те, що йому потрібно було їхати далі), він не зводив з мене очей. Я ж думала: «Захоче — наздожене!» Кілька разів зупиняючись, постійно озиралася і бачила його, що дивиться мені вслід. Я добре його бачила, навіть перебуваючи від нього на великій відстані. А він все не йшов…
Так чорно-білий светр і зник з поля зору. Я сама винна, адже першою пішла я, а він чекав. У мене була думка повернути назад і піти нібито в магазин, але я пішла додому. Десь через годину я спохопилася, побігла на ту зупинку, але незнайомця там, звичайно, не виявилося».
З тих пір я його не бачила. Минуло вже багато часу, але чорно-білі речі досі кидаються мені в очі. Досі я вранці озираюся в тролейбусах в надії його побачити.
Я написала тобі, «БП», з двох причин. По-перше, я дуже хочу знайти цього хлопця. Я сподіваюся, що хтось у цій історії впізнає себе і відповість мені. Хочу уточнити, що наша зустріч і розставання відбулися на пл. Толбухіна.
По-друге, я хочу порадити дівчатам ніколи не відступати і не робити таких дурниць, які зробила я. Залишилися у мене від зустрічі лише спогади про карі очі незнайомця…
З деяких обставин я не можу дати домашню адресу. Але залишаю в редакції свій номер телефону. З надією — Надія.