На початку березня на вул. Василя Стуса в будівлі відреставрованого дитячого садка джутової фабрики відкрився обласний (є ще два міських) притулок для неповнолітніх — «Світанок», розрахований на 50 місць. Зараз у ньому перебуває близько півтора десятка (кількість змінюється) дітей. Я вирушила подивитися, що за хлопці.
ПОПАДАЮТЬ до притулку різними шляхами: міліція привозить, добрі люди приводять, самі приходять — їх «телеграф» працює чітко. А причина бездоглядності, здебільшого, одна: неблагополуччя в родині. Виявляти б кризові сім’ї раніше, менше було б вуличних дітей. Звісно, можна пройти повз бомжика на вулиці, зробивши вигляд, що ти його не помітив. Але бомжик виростає в бомжа. Їсти йому хочеться ще більше. І вже він-то вас, у шубі та з красивою сумкою, не пропустить. Хоча б про це подумайте, люди. Котиться дев’ятий вал безпритульних, що з’явилися в середині 90-х років (з приходом приватизації житла, тобто афер з квартирами) — тепер уже підрослих…
ПРИТУЛОК виглядає, як іграшка: новенький, чистенький, доглянутий. Актовий зал, спортивний, тренажерний. Майстерні. Завідуюча Т. В. Кириченко багато сил поклала на те, щоб «Світанок» був привабливим для дітлахів. Щоб безпритульні не втікали, потрібно, перш за все, зайняти їх корисною справою, вважає Тетяна Валеріанівна.
У притулку зможе працювати не кожен: складні діти вимагають великої любові, уваги та терпіння. Якраз зараз йде формування педколективу. Притулку «Світанок» потрібні вихователі. Але це до слова.
А вихованці — ось вони. Відмиті, нагодовані, одягнені. Навіть душею розм’яклі. Тому розмовляють охоче. Прибріхують, природно, особливо на свою користь. Але картинки вуличної життя накидають вірно.
Санька і Ленька прийшли до притулку самі. Пам’ятаєте, сніг випав? Погода сльотава, мерзенна. Вирішили, мабуть, «пересидіти» важкий час у теплі. До того ж — нове місце, нові враження. У притулках на вул. Терешкової та Краснова вони побували не по одному разу. Побували в «Світлому домі» та «Дорозі до дому» (це вже громадські благодійні фонди). Добре знають, де і коли «підгодовують» бомжів інші організації.
Їхня історія, як вони розповідають, така. Жили в містечку недалеко від Одеси. У матері з батьком не склалося, розлучилися. Батько житло в місті обміняв на будинок у селі і поїхав туди з синами. Що сталося далі, брати до пуття не зрозуміли, але незабаром вселилися в їхній будинок (не без відома, за їхніми словами, сільради) інші люди. Вони вирушили до матері в місто, але та сама жила на квартирі, прогнала їх. Батько влаштував синів в інтернат, а сам поїхав до Одеси шукати кращої долі. Брати з інтернату втекли, знайшли батька — на залізничному вокзалі він мив вагони, а жив у люку біля Палацу спорту. Там же стали жити Ленька з Саньком.
Ось уже близько десяти років вони бродяжать. Батька років два тому вбили — через гроші. Він був інвалідом, отримав пенсію за два місяці — близько 300 гривень, дехто про це знав. «Я знаю, хто, — темніє обличчям молодший, Ленька, — прийде час, і він мене впізнає».
У братів на безіменному пальці правої руки зроблено татуювання: хрест. Безбатченки, значить. Вони мене довго «просвіщали»: перстень з якоюсь там доріжкою — дорога через малолітню в’язницю, череп — вбивство і т. д. «Хлопці, — кажу, — навіщо ж руки псувати?» Подивилися зверхньо: «Бачите, наші хрести кольором відрізняються — синій і зелений. Це від кольору гелю залежить, яким татуювання наносиш. А є білий гель. Ним можна «забити» малюнок. Або лазером витравлюють. Захочемо — витратимося на косметичну операцію».
Отже, гроші є і на надмірності? Хлопці ображаються: «Та у нас такий підвал був! З ванною. З телевізором. Одягалися в «секонд-хенді». Нам в аптеці ліки без рецепта продавали, як нормальним людям…» Розповіли хлопчаки, що пити почали ще з батьком, років з дев’яти, потім нюхали клей («дихали» — поправили вони мене), кололися «бовтанкою». Цю саму гидоту виготовляють з ліків, оцту і марганцівки.
«Хлопці, але ви бачили, на що перетворився Тарас?» — лякаю я давно ляканих. Тарас мешкає, здебільшого, в житловому масиві Таїрова, клеєм дихає років п’ять-шість і без нього жити вже не може. У свої 18 виглядає на 12-13 років. А вік 17-річного Вадима, який живе зараз у бункері на морвокзалі, давно вже не визначити: колеться і тому синій, як мрець. Цей хлопець з райцентру Одеської області. Будинок згорів. Мати з шістьма дітьми виїхала до Одеси. Незабаром померла. Діти залишилися на вулиці.
Я не випадково заводжу розмову про вік. Хлопці кажуть, що Леньці 16 років, а Санькові 17, але з розмови (та й деякі цифри, названі ними, я співставила — не «б’ють») — їм явно більше. Як пізніше з’ясувалося, по два рочки собі скинули, щоб до притулку пустили як неповнолітніх.
У НАС З ХЛОПЦЯМИ виявилося багато спільних знайомих. Люди, які з обов’язку служби займаються безпритульними (і журналісти, частково, теж), підтвердять, що «по колу» в Одесі ходять здебільшого одні й ті ж бомжики. Згадали напівциганку Ауріку, яка в 15 років народила (зараз їй трохи за 20), але дитину комусь залишила. Рік тому другу народила, в пологовому будинку покинула. Карина, з якою в люку парку Шевченка років три тому вела я довгі душеспасительні бесіди, виявляється, потрапила в аварію. Сильно покалічилася чи ні, хлопці не знають, але довелося повернутися додому. «Так у неї був дім?» — дивуюся я. «На вул. Петрашевського, — дивуються у свою чергу хлопчаки. — Тільки вона жити там не хотіла, хоча могла б». Невже це саме та чорненька, вертлява, жвава на язик Карина, яка знущалася з хлопця з міліцейської школи (тепер інститут внутрішніх справ), що покохав її першим сильним коханням? Хлопець кликав її заміж, а вона реготала: «Бідні ви будете з матір’ю, якщо я у вас поселюся!»… Христина ловить багатих мужиків на Дерибасівській, Руслана зникла…
…А заглядали чи ви коли-небудь у колодязі теплоцентралі, де лежать вповалку розпарені від спеки тіла дівчат і дорослих мужиків? Коли торкнулися цієї теми, хлопчаки посміхнулися: «Найстійкіші дівчата тримаються не більше трьох днів — всім же хочеться…» Всім — мається на увазі чоловіче населення люків і підвалів. На думку міської служби у справах дітей, блукає по Одесі двадцять-тридцять малолітніх безпритульних із сифілісом.
«Ви визначили собі життя довжиною в 25-30 років», — знову лякаю я хлопців. Наводжу приклади: Розу, випускницю четвертого інтернату, вбили. Сестра згаданого Вадима померла. Зрештою, старший брат моїх співрозмовників (25 років йому) сів у в’язницю за те, що вирвав на вулиці сумочку у жінки… «Ви ж теж цим промишляєте!» — впевнено «наїжджаю» на нових знайомих. Не заперечують. «Маленьким подають, — кажуть, — а дорослі вже «штормлять» перехожих, особливо п’яних та в темряві. Нещодавно так мужика на ж/д вокзалі вп’ятьох відлупцювали, що ледве втік. 400 гривень позичили і 10 доларів».
«Може, краще до матері повернутися? — пропоную. — Разом подумаєте, як далі жити». «Ленька ходив, — криво посміхається старший. — Топав потім до Одеси сто кілометрів пішки. Навіть на квиток грошей не дала». Який же вихід? «Ніякого, — знизали плечима хлопці, — ми вже звикли до свободи. Як потепліє, підемо».
Через два дні ввечері вони пішли. Щоправда, Т. В. Кириченко, прийшовши вранці на роботу, одразу вирушила туди, де вони могли бути. Привела назад заспокоєних — встигли зробити кілька «ковтків свободи», тобто подихати клеєм.
ПОГИБАЄ від клею Коля, третьокласник з ангельським обличчям зі школи-інтернату № 4. З інтернату втікає. Кажуть, є родичі, готові взяти його в сім’ю, — не хоче. У притулку йому подобається, але тягне на вулицю. Рази три вже йшов і повертався. Одного разу Тетяна Валеріанівна вискочила слідом за ним. Відразу за воротами стояв він з дорослим хлопцем. Поруч валявся кульок з клеєм.
Ми недооцінюємо, що всі діти вулиці приходять до будинку (якого б то не було) вже хворими, багато — важко хворими. Наприкінці минулого року до Одеси приїжджав начальник департаменту кримінальної міліції у справах неповнолітніх МВС України Михайло Цимбалюк, який сказав, що сьогодні в країні бродяжать близько ста тисяч дітей; після місяця, проведеного на вулиці, потрібен рік, щоб дитина адаптувалася до нормального життя; десяти днів достатньо, щоб заразитися на вулиці двома-трьома інфекційними хворобами.
Як повідомила Т. В. Кириченко, міськ- та облуправління охорони здоров’я видали в березні накази, щоб дитячі лікарні та відділення без заперечень приймали неповнолітніх в алкогольному сп’янінні, при наркотичному або психотропному отруєнні. Однак біда в тому, що до кожного безпритульного міліціонера або вихователя не приставиш. З тих бомжиків, що привезла КМДН у перший день роботи притулку «Світанок», двох відправили до лікарні з підозрою на сифіліс. Вони втекли того ж дня.
Повторюся ще раз: місту потрібен медичний заклад зі строгим режимом утримання, а вже звідти ті, хто впорався з залежністю, підлітки можуть йти до притулків. Самі притулки з цим не впораються. Та й не призначені вони для цього.
Як не дивно, хороші умови, які створюються і в державних, і в громадських центрах, відіграють і негативну роль. Втекла Іринка з дому від батьків до Одеси, потрапила до притулку. Сподобалося. Приїхали за нею батьки, забрали. А вона вдруге втекла. Причину пояснює невиразно: батько, мовляв, її нервує. А може, Одеса манить? У її-то райцентрі розваг куди менше. Або Альошка. Його інтернат теж у райцентрі розташований. Але хіба можна порівняти умови? Альошку відвезли вихователі. Він через два дні з’явився сюди ж. Трьох хлопчаків до іншого обласного інтернату відправили. Двоє незабаром повернулися, прихопивши новенького. В інтернаті, розповідають, ображають їх старші хлопці, особливо з числа «домашніх». У притулку ж дітей мало, а тому уваги кожному — багато, що приємно.
Звісно, незабаром можуть сказати: «Скільки з тобою возитися? Притулок — пристановище тимчасове. Треба вчитися, до нормального життя звикати». Є вихід: піти в інший притулок. Краще в громадський. Там роками живуть, і ніхто нічого не питає (лютнева перевірка «Світлого дому» тому приклад), а влітку і на вулиці непогано. Є «точки», де нагодують і одягнуть.
…«Бункер» морвокзалу розташований на схилі Приморського бульвару. Чудове місце. Вже потепліло, злегка зазеленіла трава. Бомжі вилазять зі свого укриття. Гріються на сонці, «культурно відпочивають» — п’ють, колються, дихають клеєм. Години о четвертій пополудні віруючі привезуть їм обід.
Не вірите, читачі? Спустіться якось до «бункера», вірніше сказати, спустіться на землю…
Тетяна НЕПОМНЯЩА.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











