27 лютого виповнюється рік від дня смерті протоієрея Олександра Кравченка — священика, письменника, філософа, педагога. І багаторічного автора «Вечірньої Одеси», лауреата нашого редакційного конкурсу «Люди справи» пам’яті Б. Ф. Дерев’янка — цього звання він був удостоєний за подвижницьку працю з відродження в суспільстві духовності. І віри…
Олександр Миколайович не просто писав для нашої газети, але й багато років був вірним другом усього редакційного колективу, нашим порадником і помічником, нашою підтримкою. Мудре його слово було особливо значущим для нас у серпні 1997 року, коли колектив «Вечірки» втратив свого першого Редактора Б. Ф. Дерев’янка. Отець Олександр і відспівував убитого…
27 лютого, як повідомили нам з єпархії, православні священики о 9.00 розпочнуть поминальну службу на могилі батюшки у Свято-Успенському чоловічому монастирі, що на 16-й станції Великого Фонтану. А напередодні, в неділю, 26 лютого, у Свято-Троїцькому храмі, де останні роки свого життя служив отець Олександр, після літургії пройде панахида за приснопам’ятним протоієреєм Олександром Миколайовичем Кравченком.
Напередодні сумної дати ми пропонуємо читачам «Вечірки» одну з проповідей отця Олександра, який за життя завжди стверджував, що найкращий йому подарунок, а отже — і найкраща про нього пам’ять, — публікація його творів.
Вільний вибір
До чого багатоликої є людина. Якщо скажуть про когось однобоко — не вірте. Можуть переважати, домінувати (з грец. архео, слов. — мати здатність, силу) в ній ті чи інші властивості характеру. Вони або спустошать її остаточно (негативні властивості), або піднімуть до Небесного (позитивні). Доторкнемося думкою до антиподів (з грец. antipodes — букв. розташовані ногами до ніг, люди з протилежними смаками, рисами характеру) — понять заздрості та любові до людей. Заздрість і любов (хоча б недосконала) можуть уживатися в одній і тій самій людині.
Якщо заздрість — печаль про благополуччя іншого, то любов — повага образу Божого в людині та надія, що під зовнішньою непривабливою оболонкою та поганими звичками ховається найблагородніша душа. Людина сьогодні встала з похмурим настроєм. З нею сталося щось погане або іншому пощастило в житті, і він про це дізнався. Гризе заздрість! Можна не вважати чуже горе своїм щастям — це занадто низько навіть для занепалого, але засмутитися благополуччям іншого — це також сатанинська зараза, яка вражає серце.
Прокинеться в тій самій людині добре почуття, зазвучить струна співчуття, і навіть потворний вигляд грубості, пороку не відкине внутрішнє око і в безформній брилі дозволить відшукати крупиці золота.
Знову вибухає людина заздрістю, оформлюється вона у ворожнечу. Навіть добро, надане йому більш благополучним за його розумінням людиною, дратує. Не відчуває підданий заздрості сили благодіяння і… ображається. Надай у той час ближньому чи дальньому послугу — відповість той справжньою лютістю. Куди собаці «наздогнати» заздрісника! Погодуй, обласкай її, запевни у своїй доброті — будь-який лютий пес стає відданим. Не треба відчувати тому, хто робить добро, себе певним Олімпійським благодійником, покровителем, приручачем бездомних, бідних і голодних — роби добро заради примноження добра. Але й тому, хто приймає добро, не можна перетворювати чесноту іншого на пороки, бачити в них лише корисливі спонукання. Заздрість абсолютно марна, якщо не сказати — шкідлива для заздрісника. Пожалій себе, заздріснику. Будь у цьому егоїстичний, полюби себе, не муч, не бентеж свій спокій, та й не висушуй джерело творення добра в інших. Ти ж зашкодиш собі, з’їси своє серце, пожереш душу, занурену у всепоглинаюче полум’я заздрості.
А якщо людина подивиться на іншого як на нужденного в її допомозі хоча б словом, уявить себе на його місці, терпляче переноситиме чужі недоліки та слабкості, не зробить іншому того, чого собі не бажає, розділить горе, навчиться бути справедливою до тих, хто несправедливий до неї, нарешті, любитиме людей, заперечуючи їхню злість, але не саму людину, спрямує сили, щоб не робити нікому зла, не шукатиме користі у шкоді іншому, навчиться мудрості не завдавати образи чи шкоди — дивишся, і втече людина від найнебезпечнішого ворога — самолюбства, і не зв’яже першої ланки — егоїзму — у важкому й довгому ланцюзі всіляких пороків.
Заздрість не принесе навіть невеликої радості. Скорбота — її похідне. Страждання і скорботи накликає на себе заздрісник. На початок постійних мук прирекає себе людина, якою оволодів порок заздрості. На землі вона входить у кола пекла. Виривай заздрість, людина, з нею вирвеш корінь убивства. Можна навести багато висловлювань про заздрість людей, які досягли святості та чистоти життя. Але до чого? Невже ми не бачимо, що багатство минає, слава в’яне, як трава, здоров’я виснажується — все тлінне. Доброї людини розділить свій печаль у чужих горістях і співрадіє радощами оточуючих, і буде цим багата, славна, здорова духовно, а там, дивишся, тілесна хвороба відступить, тим більше, що вічне під сонцем, крім Бога?
Той, хто бачить потопаючого і не простягає йому руку допомоги, хіба не вбиває його? Не можеш надати допомогу нещасному — вияви співчуття. Часто воно стає рятівним бальзамом для душі і серця. Борг любові не можна виплатити: він зростає і приносить радість як тому, хто потребує участі, так і тому, хто співчуває.
Виберемо з двох своїх «я» ту частину, що зробить нас справжніми людьми, образом і подобою Божою.
Олександр КРАВЧЕНКО.
Протоієрей.











