ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Приблудилася дитина…

…Дівчинка, приблизно трьох років; брови густі, очі карі, волосся темне до плеч; на обох сідницях — по шраму, схожі на слід від припалювання цигаркою, на голові — сліди побоїв. Називає себе Аміною.
Почнемо історію здалеку, щоб усе зрозуміло було. Є в мене знайома Валентина — багатодітна мати. Дуже турботлива. Щоб діти її свіжим повітрям дихали, купила в селі задешево будиночок з городом. На цьому городі влітку в неї бомж працював — з пристойних. Непитущий, старанний. Правда, дві чавунні сковорідки потім пропали, але це дрібниці. Бомж знав, де Валентина живе в місті. Бачив і її ставлення до дітей. Тому, напевно, коли потрапила до його рук малятко, приніс її до Валі. «Підлітки знайшли, — сказав. — Вночі, в мороз, на Куликовому полі сиділа».
Дівчинка худенька, забита, розповідає Валя, але за тиждень перетворилася на здорову життєрадісну дитину. Тільки дорослих дуже боїться, особливо незнайомих. Навіть на запитання «Як тебе звати?» — одна в неї відповідь: «Не знаю». Валя ж розговорила дівчинку. Але що може розповісти трирічна дитина? Є мама Світлана і тато Діма, є старша сестра Саша і молодша Сабіна. Живуть вони у великому будинку, де ввечері дивляться телевізор. А вдень вона «просить копієчки». Ось і вся інформація.
«Що ж ти «свого» бомжа докладніше не розпитала про дівчинку?» — дорікаю я Валентині. «Та звалився на голову несподівано», — відповідає. І раптом пропонує: «Ходімо пошукаємо його, я приблизно знаю, де він мешкає в парку Шевченка. Може, і діти-безпритульники біля нього тримаються. Раптом що розкажуть?»
І ми йдемо в парк. Але в тій халабуді, куди привела Валя, «нашого» бомжа вже немає. Новий сміється: «Він давно «з’їхав». Але десь тут живе, шукайте». Тут я згадала, що в цьому парку є люк, який взимку порожнім не буває — тепло там… Вирушили ми туди.
Тимчасове житло є тимчасове. Не підтримують бомжі порядок. Колишні «мешканці» так загадили люк, що сморід не вивітрюється, хоч нові господарі поверх сміття дощок наклали. Столик у люку стоїть, на ньому посуд пристойний. Хлопець років 17 наголо поголений, розмовляє з нами. П’ятеро чоловіків, розповідає, тут проживають. Він — наймолодший. Років сім тому приїхав із Донецької області. Батько «колеться», мати п’є. Нікому не потрібен. «А ти «колешся?» — питаю. «Ні», — відповідає. І випереджає наступне запитання: «А випиваю тільки в хорошій компанії». «З дівчатами?» — уточнюю. «З дівчатами», — сміється. «А де ж їх взяти, дівчат?» «Та тут, у парку, дядько Коля живе, — пояснює. — Біля нього завжди п’ять-шість дівчат крутяться». «Дорослі?» — «Років 15-16, в основному…»
Але нам-то потрібен «наш» бомж. Уявіть собі, хлопець за описом вгадав, кого ми шукаємо, і «адресу» дав правильну.
Однак нічого нового про знайдену ним дитину чоловік не повідомив. Йшов, каже, вночі, біля пам’ятника Невідомому матросу побачив підлітків, що грілися біля Вічного Вогню. А з ними — малятко. Безпритульні розповіли, що кілька днів блукали з Аміною після того, як знайшли дівчинку, біля Куликового поля в надії, що хто-небудь її спохватиться. Ніхто не з’явився. Жебракували з дівчинкою на залізничному вокзалі, на «Привозі». Теж місця відомі серед сумнівного люду. З Аміною милостиню жалісливий народ добре подає, але ж і клопітно з нею: то й діло в штани «наробить», а запасних немає.
Мокра на морозі — загубить здоров’я дівчина. Ось і забрав бомж її до своєї теплої халупи. «Дав поїсти, — каже, — так аж оченята заблищали від жадібності». Щось Аміна не так зробила, сказав їй: «В куток!». І дівчинка, затравлено озираючись, побрела в куток, стала на коліна і чомусь підняла рученята вгору. У досвідченого бомжа серце защеміло.
«Спочатку думав у притулок її віддати, — продовжує чоловік, — але в притулку не дуже-то дітей люблять. Маленьких, правда, беруть. А старших пробував здати — з трудом. В міліцію, мовляв, веди. Та й здаси, а він знову через тиждень на вулиці. Чому? Вигнали. Управлятися-то в притулку з малечею легше. Але дівчинці мати потрібна». В особі Валентини, отже, він побачив матір.
Однак що ж робити? Дитина — не кошеня. Може, дівчинка з вкрадених, десь батьки плачуть. А якщо не плачуть, якщо самі кинули, їх шукати треба і позбавляти батьківських прав, щоб дитина свідоцтво про народження отримала і право на нормальне життя. Валя не проти удочерити її.
«Мента треба знайомого шукати, — радить наш бувалий бомж. — Нехай по комп’ютеру проб’є: чи не значиться три-чотирирічна дівчинка з таким ім’ям у розшуку. Ім’я-то рідкісне…»
Обласну кримінальну міліцію у  справах неповнолітніх очолює
Т. Є. Семикоп — людина небайдужа. Коли восени до Одеси приїжджав начальник департаменту КМДН МВС України М. М. Цимбалюк, сказав, що робота Одеської кримінальної міліції у  справах неповнолітніх є прикладом для інших областей, а її начальнику Т. Є. Семикоп — достроково і заслужено! — присвоєно звання полковника. Через газету просимо Тетяну Євгенівну переглянути банк даних про зниклих дітей. А раптом… І, звичайно, прохання до читачів: відгукніться, якщо зустрічалися з  цією дівчинкою або з  її родиною, дайте можливість хоч якусь ниточку вчепити.
Телефони для зв’язку:
66-22-40 і 65-30-27 (редакція «ВО»).
Тетяна НЕПОМНЯЩА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса