«Віват, наука!»
«Віват! Віват! Віват!» — дружним скандуванням закінчилася конференція старшокласників СШ № 101 на тему: «Освіта — необхідність чи формальність?». Уже кілька років працює в цій школі дискусійний клуб «Точка зору». Минулого року хлопці вже обговорювали окреслену тему. До речі, минулорічні випускники довели, що вчилися вони не заради форми: всі з двох класів, за винятком трьох-чотирьох осіб, вступили до вишів. А нині обговорення продовжилося, але в іншому варіанті.
Учні СШ № 101 захищали нещодавно свої роботи на конкурсі Малої академії наук. Цього разу виступили Дарина Зеркалова з твором «Йосип Дерибас — засновник Одеси», Артем Захаревич — з дослідженням «Небезпека зникнення флори і фауни в Одеському регіоні», Рамі Мавед — «Роль мідій в очищенні моря», Сергій Чечіков — «Заправні станції в космосі». Робота Рамі отримала на районному конкурсі МАН третє місце, а Сергія — перше.
Зрозуміло, що готувати наукову роботу краще з керівником. Вели хлопців за покликом душі відомі одеські вчені (а всі вони — випускники 101-ї) — А. О. Добролюбський з педуніверситету, Ю. С. Романов з університету ім. І. І. Мечникова, О. Ю. Нетудихатка з юридичної академії. Сергійкові Чечікову допомагав його батько Олександр Миколайович.
Після захисту на МАН виступили наші герої (два призових місця — це велике досягнення для звичайної середньої школи, а крім того, Дар’я та Артем запрошені на обласну конференцію з екології «Краса і біль України») разом з керівниками перед іншими одинадцятикласниками. Хлопцям цікаво було послухати спогади про школу далеких років, дізнатися шлях вчених у науку. Крім наукових трактатів, О. Ю. Нетудихатка пише ще й гумористичні оповідання, одне з яких прочитав присутній аудиторії, чим довів: професори і доктори — люди зовсім не нудні. При відході почесних гостей одинадцятикласники довго аплодували стоячи, дякуючи за увагу до них.
Олена МИХАЙЛОВА.

хлопці — про звірят
Повернення кота Абрикоса
Не так давно в «БП» я прочитала про гірку долю кота Персика — ніхто не хоче взяти його додому. А я вам розповім про свого Абрикоса. Можливо, ці нещасні створіння доводяться навіть братами один одному. У мого така ж ніжна шерсть (звідки й ім’я), виразні очі. Велика розумниця.
Кота вперше я побачила біля школи десь у жовтні. Напевно, ув’язався за дітьми. Може, загубився, а може, викинули. Але що діти? Погладили, шматочок пиріжка дали і втекли. А кіт все заглядав людям в очі, ніби просив узяти його.
Мені мама категорично заборонила зупинятися біля бездомних тварин. Собака і два коти у двокімнатній «хрущовці» на п’ятому поверсі — це багато. Я сором’язливо пхала вранці Абрикосику щось поїсти і тікала, поки він відволікався на їжу.
А потім прийшов холодний листопад. Під дощем довга шерсть котика намокла, і я побачила, який він насправді худий. Його просто хитало вітром. Я взяла Абрикосика в оберемок і з риданнями прийшла додому.
Мама не звір, звичайно. Не вигнала. Але попередила: шукай господаря. Ми з подружкою обійшли весь наш будинок, сусідні. Розповідали, яка це принадність кіт Абрикосик. Але ніхто не відгукнувся на наше прохання. А мама наполягала: два коти і кіт — будуть складнощі з кошенятами.
Нарешті знайшлася з бажаючих тітка однієї дівчинки з паралельного класу. Вона працювала в дитячому садку. Мама ще засміялася: голодним кіт ходити не буде, від дітей що-небудь на обід залишиться (для нас і прогодувати тварин — проблема).
Ми зідзвонилися з тією тіткою. Домовилися зустрітися на зупинці. Тато допоміг донести Абрикоса в сумці — це дорослий кіт, важить, напевно, кілограмів сім. Передали мого улюбленця новій господині. Вона мені навіть сподобалася. Обіцяла зателефонувати.
Але не зателефонувала. Почалися канікули. Начебто веселилися від душі. А щось тривожило мою душу. Одного разу вночі, коли довго не могла заснути, я зрозуміла: причина занепокоєння — Абрикосик. Я нічого про нього не знаю.
І стала я телефонувати за записаним телефоном — з новорічним святом привітати добру людину, а заодно і про котика запитати. Телефон не відповідав. На станції пояснили: міняють кабель, через тиждень включать.
Ледве дочекалася, коли мине цей тиждень. Тітка мені відповіла, що все нормально, Абрикосик живе у неї в сінях. В яких сінях? «Та в мене ж приватний будинок, — пояснила жінка. — У сінях досить тепло. А ви думали я його в кімнаті тримати буду? Він же кожен кут мітить…».
Моєму горю не було меж. На другий день ми з татом поїхали за котом. Якби ви бачили, на що перетворився Абрикосик за якісь півмісяця! Шерсть брудна, зваляна, очі безнадійно сумні. А найстрашніше — він сидів на ланцюгу! Господиня прив’язала його тонкою синтетичною мотузкою до труби. «Щоб до будинку звик, — каже. — А то вискочить, коли хто виходить, та втече». На місці Абрикосика і я б утекла.
Котик не кинувся до мене, як робив завжди у нас вдома, коли я приходила зі школи. Лежав на ганчір’ї, дивився байдуже, не рухався. Напевно, вже натерпівся на цьому клятому мотузку. Тато ступив до нього: «Забираємо!» «Ненормальні, — пробурмотіла жінка. — Спочатку просять…»
Слава Богу, Абрикосик у нас в родині відігрівся. Я просила у нього вибачення. Ніби пробачив. Повірив людям ще раз. Мама сказала: «Досить мені драм. Стерилізуємо — і нехай живе вдома». Я вже доросла і розумію, що людина знову грубо втручається в природний плин життя. Але іншого виходу немає.
КАРИНА.

Знати свої права!
21 січня в приміщенні громадської організації «Наші діти» на вул. Черняховського, 10 пройшов перший тренінг для школярів з роз’яснення Конвенції про права дитини.
Проект здійснює ОБФ «Дорога до дому» за сприяння молодіжної ради, за підтримки програми TACIS.
У рамках проекту будуть підготовлені близько 200 тренерів за методикою «рівний — рівному», яка вже добре зарекомендувала себе раніше. Тренери вибрані з числа ініціативних школярів нашого міста, вони проведуть тренінги для учнів 12 середньоосвітніх закладів. Планується навчити понад три тисячі осіб в Одесі та області.
Україна ратифікувала Конвенцію в 1991 році, однак на сьогоднішній день базові права неповнолітніх порушуються повсюдно. Одна з основних причин — незнання прав дітьми та їхніми батьками.
Раніше фонд «Дорога до дому» реалізував подібні ініціативи серед дітей вулиці, але на даний час назріла необхідність роз’яснення Конвенції і серед благополучних дітей.
Детальна інформація за тел. 777-20-76.

Весела розмова
Був такий веселий поет — Павло Глазовий, писав гуморески українською мовою. На жаль, не так давно помер (восени 2004 року). На його честь з ініціативи дитячої музичної школи № 13, що в Суворовському районі, за підтримки міського управління культури стали проводити конкурс під назвою «Весела розмова». Вперше минулого року за рішенням журі виступали тільки читці і тільки з творами Анатолія Глазового. А цього року до читців додалися театрали, а репертуар розширився: можна було додатково взяти твір будь-якого автора (і навіть власний), аби він був забавний, цікавий.
Головне — почати справу. На другому конкурсі вже з’явилося значно більше учасників: крім учнів ДМШ № 13, були хлопці з загальноосвітньої школи № 13 та гімназії № 7 (там працюють філії 13-ї музичної), Суворовського будинку творчості юних, дитячої театральної школи, що на Сабанеєвому мосту, Ізмаїльської школи мистецтв.
У читців з молодшої групи перше місце зайняла Настя Плеська з Ізмаїла, в середній — Аня Хромова з гімназії № 7, а в старшій першу сходинку поділили Марина Салтановська та Регіна Тодоренко — обидві з ДМШ № 13. Крім того, поза конкурсом виступали і отримали призи найменші — чотирирічний Гліб Сиваєв та п’ятирічна Аня Бессараб.
У номінації «театральне дійство» Гран-прі отримав театр «Балаганчик», а перше місце дісталося Ізмаїльській школі мистецтв. Серед акторів кращими названі Максим Одинцов (Суворовський БТЮ), Олександр Яценко (дитяча театральна школа), Євген Цвєтков (Ізмаїльська школа мистецтв). Приз глядацьких симпатій зал віддав Якову Сидорову з СШ № 13 та Анастасії Мотулько з театральної школи. Головою журі був режисер Самуїл Імас. У подарунок юні артисти отримали цікаві маски від художниці Наталії Утянської-Чернової, квитки в ТЮГ (на будь-яку виставу!), книги та солодощі. Хлопці задоволені: свято собі зробили самі. Що і іншим радять.
Світлана ІВАНОВА.