Дозвілля дітей Молдаванки
Батьки дітей та підлітків стурбовані долею позашкільної освіти та організацією дозвілля молоді на Молдаванці (Іллічівський район, що влився до Малиновського протяжністю від Ленселища до парку ім. Горького), де, крім барів та «забігайлівок», не залишилося жодного культурного закладу: чудовий клуб ім. Іванова зачинено у 2002 році, кінотеатр «Серп і молот» — у 2004 р. Криміногенна ситуація в цьому районі, на жаль, дуже напружена.
Тут вкрай необхідні дитячі установи, які б займалися виховною роботою та розвитком творчого потенціалу підлітків у позашкільний час, організували дозвілля молоді, вели профілактичну роботу з попередження правопорушень та проводили б агітаційні заходи за здоровий спосіб життя (будівлі кінотеатру та клубу ім. Іванова для цього ідеально підходять).
Саме такі функції мав центр дитячої та юнацької творчості «Промінь», який розміщувався у двоповерховій будівлі на вул. Мізікевича (Степовій). Будівля потребувала реконструкції, на це Кабінетом міністрів України були виділені гроші у 2004 р. (документи є). Будівельні роботи розпочала фірма «Моноліт» у жовтні 2004 р. З незрозумілих причин їхні дії призвели до повного руйнування будівлі (вона обвалилася вночі у грудні 2004 р.). Нових грошей на відновлення вже ніхто не виділяє…
Моя онучка навчалася в цьому центрі в художній школі. Куди їй іти на заняття? Зателефонувала до відділу освіти Малиновського району, отримала відповідь: все розкидали по школах. Уявіть десятирічну дівчинку, яка має їхати від Ленселища до парку Горького! Я обійшла школи Молдаванки і в одній мені сказали, що на Хворостіна, 16 щось подібне є. Пішла туди. Так, дитячий центр творчості займає лицеву частину двоповерхової будівлі та флігель на другому поверсі у дворі. Лицева частина зачинена на навісний замок — усі приміщення перебувають у жалюгідному стані.
Заняття проходять лише на другому поверсі флігеля, який теж «кричить» про ремонт. Тут і прихистили художню школу зі Степової. Приміщень мало, вони погано освітлені. Багато дітей, усі вони тут займатися не можуть. Іншим залишається йти в підворіття.
Батьки Молдаванки волають до тих, хто відповідає в нашому місті за виховання та освіту дітей: подумайте, що вийде з дітей, які ростуть у підворітті?
В. ТАЛАШ.
Викладач МУПК.
Від редакції. Я зателефонувала завідувачці Малиновським райВР М. В. МАЛІК.
— Проблема існує, — відповіла Марина Валентинівна. — Одна будівля обвалилася, друга — не в кращому стані. На початок навчального року перед нами стояли два завдання: зберегти кадри центру позашкільної роботи та зайняти корисними та цікавими справами дітей у позаурочний час. Ми знайшли тимчасовий вихід: було укладено договір про співпрацю між центром дитячої та юнацької творчості «Промінь» та деякими школами Молдаванки (СЗШ №№ 1, 18, 60, 130 та іншими). На базі шкіл розмістилися гуртки та секції. Їх «розкидали» не хаотично, а приблизно в тому районі, де розташовувався центр. Умови для роботи створені більш-менш нормальні. Діти не ображені. Однак питання про відродження центру є на сьогодні одним з головних, воно на контролі. Заплановано реконструкцію будівлі. І якщо вона буде проведена, центр стане перлиною Молдаванки. Проект вже зроблено. Але щоб втілити його в життя, потрібні чималі гроші. Днями у нас в районі побувала в.о. начальника міського управління освіти Н. В. Савельєва. І перше, про що ми почали говорити, — про центр творчості на Молдаванці. Сподіваємося, що за допомогою влади, а також за фінансової підтримки людей небайдужих (спонсорів) проблему вдасться вирішити найближчим часом.

Подаруйте Дарині піаніно!
Про Дашу Бухарцеву ми писали напередодні нового 2005 року — вона отримала першу премію у піаністів на десятому регіональному конкурсі «Срібна нота» на призи «Вечірньої Одеси». І весь цей рік Дарина ходила в переможницях! Вона була першою не тільки на міських, обласних, всеукраїнських конкурсах, але й на міжнародних. Потрапила навіть до Парижа і обійшла всіх суперників — перша премія.

Кілька днів тому відбувся міжнародний конкурс піаністів А. Затіна в Ужгороді. Викладач одеської дитячої школи мистецтв № 5, методист О. В. Яцинюк підготувала для виступу двох своїх учениць — Дарину Бухарцеву та Таю Веселову. Тая, на жаль, захворіла і не змогла поїхати. Зате Даша постаралася за двох.
Виступати Дарині довелося в середній віковій категорії. Вона виявилася там наймолодшою і за віком, і за класом. Даша закінчує лише шостий клас «музикалки». Річ у тім, що вона зайнялася музикою пізно — їй ішов дев’ятий рік. Ольга В’ячеславівна і брати «пізню» дитину не хотіла. Але відчула в дівчинці величезне бажання грати — і взяла. Тепер не шкодує.
До Ужгорода з’їхалися таланти (переважно старшокласники) зі спеціалізованих шкіл, а також студенти музичних училищ. Підготовку вони ведуть, звичайно, серйозну. Вчителька Дарини та її мама розуміли це і страшенно переживали за дівчинку. А Даша — не особливо. У неї з роялем стосунки ділові: треба грати — будемо! І грати довелося в обох турах Даші за жеребкуванням увечері, коли сил вже менше.
Але ж юна піаністка виконувала твори улюблених авторів — Бетховена, Шопена, Шумана, Баха… Всього дев’ять творів.
Першу премію журі вирішило не присуджувати. Другу наша Даша поділила з Валерією Горожанкіною з ССМШ м. Донецька. А третю комісія віддала одеситці Ользі Задорожнюк зі школи ім. Столярського та Марії Псуй з Ужгородського музичного училища. До речі, в молодшій групі одесити В. Кочнєв, А. Жарова, А. Муляр теж приїхали з нагородами.
Через три дні після Ужгородського конкурсу Дарина вже брала участь у міському відбірковому огляді — їй дали путівку на Московський міжнародний конкурс, який відбудеться на весняних канікулах.
А в день святого Миколая Даша показувала свою майстерність в облдержадміністрації: її улюблену вчительку О. В. Яцинюк нагородили знаком відзнаки губернатора. Про Дарину Ольга В’ячеславівна сказала так: «Здібна, артистична, працьовита. Сцена — це кінцевий результат. Кропітку роботу в класі ніхто не бачить. А буває, що не виходить. Даша засмучується, плаче. Потім витирає сльози — і знову за рояль. І доти, доки не вийде. За цю наполегливість люблю її найбільше».
Я і маму, Наталію Миколаївну, попросила підібрати три прикметники для дочки. «Відповідальна, чесна (ніколи не обманює), відкрита», — відповіла мама. Все, що сказано, — правда. Я бувала у Дарини на концертах, в тому числі і конкурсних. Більш доброзичливої людини не зустрічала. Здавалося б, навколо конкуренти, а вона, знай, їх втішає: «Все вийде!»
Даша, нехай у тебе все вийде, про що мріється!
Втім… Не тільки від неї це залежить. Дарина з мамою живуть у 15-метровій кімнаті вузівського гуртожитку (за місцем роботи мами). Піаніно «Білорусь» півкімнати займає. Та й воно подароване давно маминими друзями, дві третини клавіш не звучать.
Добрі люди, можливо, варто у когось вдома піаніно «для меблів»? Подаруйте, будь ласка, Дарині піаніно. І Даша зрадіє, і інструмент буде при ділі. Адже, напевно, і йому сумно, коли відчуває себе незатребуваним.
Запитала маму, про що мріє вона напередодні Нового року. Наталія Миколаївна відповіла: «Моя мрія нездійсненна. Багато років мрію про маленьку, але свою квартиру в будь-якому районі міста. Таємно сподіваюся, що коли-небудь кількість моїх мрій переросте в якість, і дивом з’явиться у нас з донькою свій дім».
Диво може статися тільки завдяки владі. Хотілося б, щоб цій родині допомогли. Хоча б в ім’я Дашиних перемог — вже досягнутих і майбутніх.
Тетяна НЕПОМНЯЩА.

У подарунок вам — вірш…
Місяць з невеликим тому було опубліковано лист Ірини (прізвище дівчина не вказала, воно було дуже особистого характеру) «Тінь невпевненого горя». Назва — рядок з вірша юного автора «БП» десятирічної давності. Ірина назвала трьох дівчат, що друкувалися тоді, вірші яких їй дуже подобалися: Марина Гончаренко, Оля Цаплєва, Таня Колот. Через газету ми попросили дівчат відгукнутися — подарувати до свята свої вірші. І першою електронною поштою відгукнулася Марина Гончаренко:
«…Влітку 1995 року, напередодні свого шістнадцятиліття, я вирішила, що час би вже якось заявити про себе світу — вік вже як-не-як. Тому зібрала з десяток своїх віршів (тих, що здавалися мені найкращими) і відправила до «Вечірки», до «Білого вітрила», яке читала тоді регулярно і з задоволенням. І коли перший з них з’явився на сторінках «БП», це було схоже на диво. Принаймні, на самооцінку вплинуло суттєво.
З тих пір минуло 10 років. Я встигла закінчити школу, не вступити до університету, потім вступити до університету, закінчити його і вступити до аспірантури. Зараз працюю на кафедрі лексикології та стилістики РГФ ОНУ. Вірші мене не залишають і донині, хоча публікувати їх я вже не прагну. Але все одно добре, що вони є. Нехай будуть і у вас, нинішні читачі «БП»!
Марина ГОНЧАРЕНКО
Як же бути? Я втомилася боротися,
Вириватися з полону сумнівів,
Танцювати ритуальні танці
На могилах своїх помилок,
Йти, проводжати, розлучатися,
Чекати — не те щоб когось, а просто…
Часто пробувати — і помилятися,
Так, в порядку духовного зростання.
Адже не заради нагород і призів…
Адже хотілося — чогось іншого…
І ще… Що таке «любов»?
Надто багатозначне слово.
* * *
Раптом не залишилося й сліду
Від бур вчорашніх.
І я спокійна, я — горда,
І мені — не страшно,
І наливається душа
Спокійною силою.
За що мені життя так гарне?
Я — не просила.
І всякий страх, напад, біда —
Подолані.
Адже я — вільна, молода,
Тобою — кохана?
* * *
Мені знову всю зиму
Лікувати рани…
Як нестерпно,
Образливо і дивно.
Від невідповідностей
Поривів, бажань,
Твоїх настроїв,
Моїх відстаней.
І знову намагатися
Не думати — всю зиму —
Про це, непройденому,
Нестерпному…
…Адже як не старайся —
Забудемо. Забудемо…
Скажи, моя радість.,
Ми — будемо?..
* * *
Розлучимося на рік,
Потім ще на два,
Потім і вік пройде,
І відцвітуть слова,
Потім ми розірвемо
Мережу спогадів.
І далі заживемо,
І будемо пісні співати…
Нехай — кожен про своє.
І кожен — за себе…
Ну а поки — живемо.
Люблячи.