життя—мистецтво—життя
«Загублений світ» Олексія Мазура
Неприємна випадковість обірвала життя одеського художника Олексія Мазура (1962—2005). Творчість цього майстра ось уже понад 20 років викликає суперечки професіоналів, неоднозначну увагу колекціонерів. Виставка його творів у залах галереї «Біла луна» — своєрідна данина пам’яті, свідчення неабиякого таланту та непростого творчого шляху. В експозицію увійшли роботи, що зберігаються в родині художника та приватних колекціях Одеси.
ЩЕ В ШКОЛІ О. Мазур захопився жанром анімалістики. Штудіював підручники біології, багато малював і ліпив. Навчання в медичному училищі, на біофаці університету та художньо-графічному факультеті Одеського педінституту — сходинки, які допомогли утвердитися йому як біологу та художнику. Якийсь час він успішно поєднував ці професії, але тяга до образотворчої творчості перемогла, і перші самостійні твори з’явилися наприкінці 80-х. У ранній творчості Олексія приваблював реалізм. Пізніше він віддав перевагу містико-символічному змісту. Романтичним ідеалом його був художник-біолог на борту науково-дослідного судна. Різнобічні інтереси не заважали і навіть допомагали формулювати та успішно вирішувати творчі завдання. Олексій завжди свідомо стверджував, що не мислить себе в іншому ремеслі, а живопис — це і захоплення, і хліб насущний.
Про все це художник розповів автору цих рядків наприкінці 90-х, напередодні своєї персональної виставки. Підготовлена мною тоді публікація викликала розбіжності художника та автора статті. Від матеріалу довелося відмовитися. Однак навесні 2005 року, коли Олексій прийняв запрошення «Білої луни» влаштувати його чергову «персоналку», він попросив повернутися до колись відкинутого ним матеріалу, мотивуючи тим, що я, як не дивно, виявилася багато в чому права. На жаль, виставка стала посмертною. Пам’ятаючи про бажання О. Мазура, я запропонувала для публікації цю статтю з невеликими ремарками.
МИ ЗВИКЛИ до класичної формули: художник зображує те, що відчуває і переживає, своєрідно відображаючи свої враження видимого та усвідомленого світу. Мистецтво О. Мазура — це світ творчих фантазій, своєрідний колаж зі складних відчуттів, візуально реалізованих ремінісценціями стильових ідей сюрреалізму, настільки близьких і зрозумілих епосі постмодернізму. За час становлення цього напряму в нашому мистецтві (а виникло воно, як пам’ятаємо, у 80-ті роки минулого століття), у сумі творів містико-символічного змісту чітко визначилися кілька провідних ліній, що претендують на так звану «класичність». Особливо голосно про себе заявила езотерична живопис, в якій наполегливо проголошувалося позаземне життя, простори інших планетарних обителей, а з ними — ідеї переосмислення Бога, Віри та Буття.
Мистецтво О. Мазура — оригінальний зразок, в якому містика, і релігія, а з ними і всі візуальні атрибути — лише привід до роздумів і жодною мірою не реальний об’єкт. Його творчість культивує синтетичне бачення часу, простору, що обчислює свій початок з власного відчуття автора в контексті особистої біографії. Біографія, тим не менш, не служить об’єктом ілюстрації, а існує паралельно. Від його спільності з медициною та біологією — пристрасть до раціонально-натуралістичного осмислення живої природи. Символом же цих відчуттів були обрані титани земної флори, реліктові представники фауни.
Герої численних композицій О. Мазура мають не тільки індивідуальні «особи», але існують як свідки скоєних або насуваються катастроф. Біографічність вписана і в ірреальність сюжетних ситуацій, а вигаданий художником Всесвіт навряд чи може претендувати на знайоме нам середовище існування. Своїми зашифрованими символами, що нерідко мають ознаки передбачень, художник декларує складні психологічні тести та філософські варіації, що особливо привабливо. Глядача опановує цікавість власної дешифровки тем і сюжетів. Загадка стає домінантою і збуджує тягу до контакту з персонажами та середовищем. Спроби ж розібратися в лабіринті відчуттів виявляються наївним заняттям, бо бажана «зрозумілість» наполегливо ховається в численних натяках і узагальненнях.
Живописно-графічна матеріальність перетворює природне першоджерело, чи то людина, тварина, небеса, предметний світ, на об’єкт особливої властивості, фізичний початок якого первинний і домінує у всіх композиціях. Панування матерії над духом формує містичний образ, настільки характерний для епохи постмодернізму. Сфокусована увага художника на ретельній обробці предметів активно впливає на глядацькі емоції, нерідко викликаючи почуття незрозумілого здивування. Значущість цього ходу настільки висока, а його ефект настільки активний, що зникає, як зауважував сам художник, потреба дешифровки самого змісту, а роботи постають у оголеній самодостатності, яка не потребує додаткової інформації.
Сьогодні, коли художника вже немає з нами, слід зазначити, що реформований його баченням настільки модний сюрреалізм, особливо в тематиці анімалістики, не має подібних прикладів. О. Мазур був і назавжди залишиться єдиним автором, не тільки впізнаваним у контексті сучасного мистецтва, але і його першоджерелом, так би мовити, законодавцем. Шкода, що багато робіт художника вже пішли за кордон. Немає їх і в наших музеях. Залишається сподіватися на приватних колекціонерів, у колекціях яких нині зберігаються твори нашого земляка.
Тетяна ВАСИЛЕНКО.

люди справи
Наука на межі містики
Продовжуємо розповідь про наукових співробітників Одеського музею західного та східного мистецтва.
КАЖУЧИ ПРО ЦЬОГО мистецтвознавця, важко створити відсторонений «творчий портрет»: надто пекуча проблема, на яку волею долі зав’язана Олена Миколаївна ШЕЛЕСТОВА — вдова художника, науковий співробітник ОМЗВМ Олега Соколова, чий музей-квартира, незважаючи на рішення міськради 15-річної давності, стоїть у розвалі. Завідувачкою цього нествореного музею (відділу
ОМЗВМ) є О. М. Шелестова після того, як багато років пропрацювала зав. відділом Сходу. Спадщина ж художника О. А. Соколова, значущість якої для світового авангарду визнали фахівці Японії та США, ризикує загинути в музейному реставраційному довгобуді…
Тандем Шелестова — Соколов нерозривний навіть після смерті однієї «половини». Власне, по-справжньому саме Олег Аркадійович Соколов і зробив дружину Олену мистецтвознавцем: створив, як Пігмаліон Галатею. Його «матеріал» виявився благодатним. У 1986 році О. М. Шелестова була включена до списку провідних сходознавців сучасності — у збірнику АН СРСР «Художня творчість. Людина — природа — мистецтво» (вид. «Наука»). Саме Олег Соколов закохав Олену Шелестову в Японію.
«Доля моя японська, призначена Олегом, виявилася щасливою, — підсумовує Олена Миколаївна. — Я навіть потрапила в обойму. За номером «10», а за мною — москвичка, кандидат наук О. Сердюк. Наукового ступеня я не маю, але близько десяти посилань на мої роботи — кажуть, у науці це вже практичний результат».
Якщо викладати сухою мовою наукових звітів, то робота О. М. Шелестової — це: регулярна участь, починаючи з 70-х років, у сходознавчих конференціях Московського державного музею мистецтв народів Сходу (зараз на такі відрядження у музею, на жаль, немає грошей, зате Шелестову запрошують тепер виступати в Києві); публікації в престижних наукових збірниках СРСР «Проблема людини в традиційних китайських вченнях», «Світ і людина в японській культурі» (1984 — 1985 рр., вид. «Наука»). Доповіді на конференціях, організованих у Казані СКБ «Прометей» під керівництвом доктора філософських наук Б. М. Галеєва: тематика цих доповідей О. М. Шелестової — проблеми синтезу мистецтв, живопису та музики, часто — на матеріалі творчості Олега Соколова і… «у згоді зі східними вченнями про єдність усіх видів творчості». Ще — розробка теорії РНП — «реакції нав’язаного ритму», у співпраці з кафедрами філософії та психології ОНУ ім. І. І. Мечникова. Ще — дослідження, присвячене георитмам Китаю та Японії, відповідно — розумінню ритму в образотворчому мистецтві цих народів. Надрукована в США, ця робота отримала відгуки в тамтешньому мистецтвознавчому середовищі: «Надзвичайно цікава!»
МАЮЧИ «ЗА ДУШЕЮ» філфак ОДУ і з 1962 року жорстку музейну виучку, потім закінчивши ще й факультет теорії та історії мистецтв Ленінградського художнього інституту ім. І. Рєпіна (в СРСР — «найвища планка»), — Олена Миколаївна досі відхрещується від захопливого розділу роботи мистецтвознавця: арт-експертизи. Можливо, тому, що за родом спеціалізації має справу з дуже давніми, мало «прояснюваними» експонатами. Олег Аркадійович Соколов — той був відомим, визнаним арт-експертом, наділеним безпомилковим чуттям. Свій парадокс Олена Миколаївна пояснює так: «Мені більше до душі «чиста» теорія мистецтв, психологія творчості. Мої висновки повинні спиратися не на смакові суб’єктивні оцінки, а на закони, відкриті наукою. Я тяжію до суворої логіки: адже я за гороскопом Діва…»
Мистецтвознавство — наука дуже «неточна», але… наукова логіка — і гороскопи?! Саме тому Олена Шелестова — парадоксальна: все її життя (а в неї «життя» і «творчість» — синоніми) пройшло на межі містики. Поруч, разом із такою людиною, з таким художником, як Олег Соколов!.. Чия творчість містилася на тонкій, як лезо бритви, межі між науковим прозрінням і містичним інсайтом. Олег Соколов говорив дружині-подрузі: «Я до тебе припечатаний Космосом». А вона виконувала функції тлумача, «знаходила слово» для прозрінь художника, перекладала на земну мову — з космічної.
І ще знаходила в собі невичерпну силу, мужність, почуття гумору, терпіння і прощення цьому недоброму світу, підтримуючи, утримуючи на плаву незрозумілого, гнаного художника: абстракціоніста, дисидента, аутсайдера, цього короля у вигнанні, «анфантерібля» одеської художньої спільноти, «бідного мільйонера», як говорили про нього одеські інтелектуали, маючи на увазі його творчий потенціал, незатребуваний Батьківщиною… Поруч із художником судилося прожити Олені Шелестовій 27 років.
«У 60-ті роки, — згадує Олена Миколаївна, — на конференції в Будинку вчених якийсь дідок назвав мене, так неодобрювально, «апостолом абстракціонізму». Сьогодні думаю: ще дай Бог мені виправдати це прізвисько!»
У ПЕРШОМУ збірнику наукових праць ОМЗВМ (2005 р.) О. М. Шелестова помістила нарис історії наукового відкриття: «Дві гравюри Кітаґави Утамаро в зібранні Одеського музею західного та східного мистецтва». «Коли Олег на початку 1973 р. відкрив у запасниках музею раннього Утамаро, — розповідає Олена Миколаївна, — а журналіст газети «Шомрей шабот» Олександр Кноп передав через АПН повідомлення про це до Японії, а Японія опублікувала новину в «Асахі Сімбун» 6 лютого 1973 р., — тоді в Одесі прокотилася хохма, що це, мовляв, Олена своє японське відкриття подарувала Олегу: адже Японією займалася я. Насправді ж саме Олег примітив у японській монографії репродукції… двох одеських музейних гравюр, куплених у 1951 році через облкниготорг. Гостра зорова пам’ять художника допомогла Олегу ідентифікувати гравюри, а чуття арт-експерта підказало, що це не відбитки, а оригінали. Я ж оформила атрибуцію словесно…»
«Моя роль — коментаторська», — каже Олена Миколаївна і часто приголомшує цим своїм властивістю до… посмішки: настільки блискавично вганяє вона будь-яке враження у формулювання, явище — у формулу. У неї схильність інтерпретувати дійсність: «Суть речі осягнеш, коли правильно її назвеш», — сказав хтось із давніх. Олена Шелестова, як справжній філолог, йде до суті — від слова.
Метод О. М. Шелестової розглядати мистецтва в їх взаємодії, навіть взаємозалежності, нині дуже актуальний: «східні теорії про єдність усіх видів творчості» знайшли підтвердження і на Заході. Мистецтва прагнуть за межі власних виражальних засобів, відбувається тотальна деканонізація культури. Так і художник Олег Соколов вже півстоліття тому інтерпретував процес «перетікання» мистецтв по-своєму, на стику пластичної композиції, музичного ритму та ще не існуючої в СРСР науки інформатики…
Олена Шелестова існує в «неточній» науці мистецтвознавства як провідник зі Сходу на Захід, тлумач для західної культури складних, часто антиномічних цій культурі шифрів Сходу. Вона наполегливо відстоює неповторну, ексклюзивну самобутність японської культури (про яку ми «історично» знаємо, що її зовнішні форми вийшли з Китаю), — яка, на відміну від китайської та всіх інших, існує «в четвертому вимірі»: більше в часі, ніж у просторі.
«НЕФОРМАЛ» Олег Соколов і його віддана дружина-мистецтвознавець завжди були людьми дуже соціальними; Олена Миколаївна донині така. Це вони колись організували при ОМЗВМ «Клуб дружби народів імені М. К. Чюрльоніса». У 90-ті роки клуб трансформувався в «Екологічні читання» — лекторій і дискусійний клуб, в якому О. М. Шелестова разом з одеськими художниками та науковими співробітниками Одеського гідромету «здружила» науку з мистецтвом. Вона любить «здружити», виявити дарування, вивести на світло. Як і підгодовувати всіх бездомних чотириногих довкола…
…І одне лише лежить на її плечах непідйомним тягарем — доля унікальної спадщини Олега Соколова. Вона належить Одесі (кілька робіт нещодавно купив Музей сучасного мистецтва в Києві). Японські вчені визнали в О. А. Соколові «зачинателя авангарду в Україні другої половини ХХ століття». Те ж писав про одеського віртуоза пластичного ритму американський журнал «Леонардо» в 1994 році. Чому не вірить Одеса? Яких байкових коштів (10-15 тисяч доларів) бракує її змінним владам, щоб провести капремонт невеликої квартири — музею-квартири художника Олега Соколова, щоб, нарешті, розмістити там експозицію його неповторних робіт?..
Тіна АРСЕНЬЄВА.

анонс
«Час минає, а пам’ять живе…»
Так називається програма, присвячена пам’яті поета Віктора Дзюби, на яку запрошує Літературна вітальня Будинку вчених.
У ній беруть участь народний артист України, співак і композитор Микола Свидюк, лауреат премії ім. Івана Рядченка читець Світлана Лукіна, член Національної спілки письменників України Володимир Гаранін, дует «Чебреці» (керівник — Римма Литвина), юний читець Максим Воронюк, члени Літературної вітальні. Веде програму кандидат медичних наук, член Спілки письменників Росії Людмила Владимирова.
На вас чекають 18 грудня, о 15.30, в Горіховій вітальні.

клуб високої музики
Деякі люблять гарячіше
Джаз буває всякий. Холодний і гарячий. Традиційний і сучасний. Але не буває джазу байдужого, джазу як відбування уроку. Це завжди живий акт музикування. Це завжди — подія: спів-буття, спільне буття людей! Як джазменів, так і публіки.
Подія мала місце, і багато в чому завдяки темношкірому саксофоністу Джеральду Хайесу. Погодьтеся, не щодня приїжджають музиканти з Нью-Йорка, зал був повний. У сірий деньок 8 грудня всім хотілося сонячної та гарячої музики.
Джеральд Хайес наших очікувань не обманув. Але, чесно кажучи, на мій погляд (слух), до рівня зірок першої величини він не дотягує. Фахівці, можливо, знайдуть похибки в його техніці, а я просто чув і відчував: грає хвацько, невтомно, можливостями інструмента володіє здорово, як то кажуть, «все о’кей», та от ступеня самовіддачі, джазової енергетики, вміння завести публіку — трохи бракує. Ще мене здивувало, що він — мабуть, єдиний, — заглядає в ноти! Джаз — і ноти? Словом, хоч і чорна кава — та недостатньо міцна. Втім, це моя приватна думка.
Зате у музикантів, що приїхали разом з ним, — московського тріо Аркадія Овруцького — енергетики, захопленості було вдосталь. Справжні джазові люди. Басист і продюсер Аркадій Овруцький тримався на задньому плані, не випинав себе, але ті, хто спостерігав за його грою, не могли не бачити, як він жив музикою, як виразно реагувала пластика його тіла на кожен звук. Гарний і ударник Олексій Кравцов. Але найбільше враження на мене справив піаніст Володимир Нестеренко. Ось хто не грає музику, а творить її, музикує, насолоджується кожною нотою. Хто, підтримуючи ритмічний малюнок, «вишиває» вигадливі візерунки, демонструючи смак і щедро даруючи нам те, за чим ми прийшли.
Програма першого відділення концерту — відомі джазові стандарти та ціла панорама стилів, від свінгу до бібопу та джаз-року. Звичайно ж, найголовнішим хітом була «Спокушена леді» Дюка Еллінгтона. Нічого не скажеш — красиво! І саксофон співає, чисто інтонує кожен звук, і піаніст створює відповідний настрій…
На жаль, моя жага більш-менш традиційної джазової лірики була не повністю задоволена. Ось на початку другого відділення Хайес грає твір джаз-модерніста, з яким він працював у Нью-Йорку. Та й багато інших творів, що виконувалися в другому відділенні, тяжіли до стилістики сучасного джазу. Шумного, напористого, кутастого. Ось тут я і оцінив сповна гори залізних ящиків по обидва боки сцени — вони, що називається, грузили вуха. Звучання здавалося мені занадто гучним, не дозволяючи вслухатися в тонкощі, гідно оцінювати дотепне сплетіння джазових візерунків.
Звичайно, гучність теж здатна «завести» нас емоційно, що дуже добре знають рок-музиканти. Але коли на сцену вийшов Юрій Кузнєцов і заграв дуже тихо і лірично якусь латиноамериканську п’єсу, я відчув полегшення. Юрій Кузнєцов сам тяжіє до авангардного джазу, але тут він віддавав данину традиції. І це було красиво. На завершення він виконав традиційний блюз — і слухачі заволали від захвату.
Гарний концерт!
Ілля РЕЙДЕРМАН.

в арт-галереях
Риби, що живуть в омуті Стіксу
Галерея Тетяни Ладиженської, що на Польському узвозі, 15, експонує виставку під назвою «Візуальна версія В’ячеслава Брейша». Виставка відкрита для відвідувачів з 1 по 21 грудня.

Досягнення радянського промислового зодчества — колишній завод «Епсілон» — нині сяє тонованими стеклами і мерехтить привабливими вивісками. Уздовж сміливого вигину сходів, що ведуть вниз, нас супроводжують картини, що зображують риб та комах. Це перша частина виставки художника з Києва В’ячеслава Брейша, яку він представляє нині в галереї Тетяни Ладиженської. Роботи виконані в складній авторській манері (левкас), одягнені в оригінальні, сучасні, чудові авторські рами та доповнені вишуканим логотипом художника. Дві інші частини виставки присвячені джазу та Сходу, роботи написані в дещо іншій манері (акрил, олія). Все це становить стиль, який хтось із галеристів назвав «гламур В’ячеслава Брейша».
Все дорого, розкішно. І все, на думку автора, ставить питання: «Як розділити на окремі складові той стан, в якому перебуває кожна людина, щоб зрозуміти, що відбувається в конкретний момент у охопленому пристрастю свідомості? І чи пристрасть править світом, чи навпаки — слабкість? Хто перемагає сьогодні? Безумовне. А завтра?»
Як ми бачимо, автор, колишній чемпіон сумо, визначає двох супротивників — охоплену пристрастю свідомість і слабкість. Перемогу, однак, сьогодні він віддає безумовному. Тому, що є в «Червоних снах» (картина художника, задум якої йому наснився).
В’ячеслав Брейш — успішний художник. Його роботи охоче купують, його дизайнерськими порадами охоче користуються, його знають і в Америці, і у Франції, і в інших центрах світової моди. За його плечима і червоне піонерське літо, і перемоги на дохьо, і життя, повне напруги, в пострадянському соціумі, і все ж… Чомусь він гостро відчуває владу безумовного; чомусь ввижаються йому тонкі нитки, що зв’язують увесь цей народ у клоунських ковпаках на його картинах з чимось «зовні», «верхнім», надсвітним. Можливо, вся позолочена мішура його картин є глузуванням перед жорстким питанням, яке автор ставить з такою ж пристрастю, як і останній з бомжів: «А завтра?» — запитує він і не знає відповіді.
Але спливають побачені ним риби Стіксу і проводжають нас сходами вниз, де Дикий Захід зустрічається з вишуканістю гейш і хитромудрою філософією єдиноборств, щоб все зміксувати і дати нам випити краплю цієї суміші ризику… Відчуття невпевненості, що об’єднує в єдине ціле все біологічне людство на сьогоднішній день, страх перед днем прийдешнім люто стукають у серця найчутливіших людей — художників, поетів. І в даному випадку В’ячеслав Брейш — той, хто тримає свою руку на пульсі часу.
Але художник не дає порад, а ось одеський поет Сергій Главацький, рядком з вірша якого я скористалася в назві, — він, відчуваючи ті ж тенденції часу, по молодості дає пораду: «Ти постарайся від них улизнути і виплисти на острів у руслі Лети». Час — критерій справжності…
Галя МАРКЕЛОВА.