У тому, як піаніст Володимир Лазаревич Саксонський виходить на сцену Одеської філармонії, відчувається особлива гідність. Неспішність, гордовита постава. Трохи згодом розумієш: він несе в собі музику, він боїться її розплескати, йому не до суєтного загравання з публікою. А після концерту — приходить здогадка, що тут не тільки особиста гідність музиканта, який виходить на сцену вже понад півстоліття, але гідність самої Музики.
Володимир Саксонський — один із першого покоління учнів Людмили Наумівни Гінзбург — представник славетної фортепіанної школи Генріха Нейгауза. Тієї самої, до якої належить і Ріхтер. А це — зобов’язує. Для мене виконавська творчість Саксонського — певною мірою еталон. На жаль, немає пророка у своїй вітчизні — ми, мабуть, недооцінюємо майстра, високий рівень його виконавської культури. Традиції живі — допоки їм хтось слідує, допоки хтось їх наповнює своєю живою кров’ю. Саме це робить Володимир Саксонський.
Вечір фортепіанної та вокальної музики мав дещо дивну для мене назву «Мрії та звуки» (так називався перший збірничок віршів Некрасова). Виявляється, вся річ у некрасівських рядках: «Мрії крилатої втіленням зобов’язаний їм, учителям». Учительці, Людмилі Наумівні Гінзбург, невдовзі виповнилося б 90 — і це була данина її пам’яті, перше приношення до її ювілею.
Звучить Анданте Людвіга ван Бетховена. Немає тут бурхливості бетховенського генія — дуже скромна звукова тканина, спокійний темп, і Саксонський грає нібито дуже просто, але надзвичайно вдумливо. Ця простота — дорогого варта! І я раптом починаю розуміти, що роки не тільки щось віднімають у музиканта, але й ще більше дають йому. Дають нову глибину осягнення музики, дають мудрість. Неспішні звуки, нехитра мелодія… І потрібно вслухатися, щоб увійти в цей світ, наповнитися його класичною ясністю, повнотою миттєвості, що минає. Саксонський і грає класично, карбуючи форму, витримуючи рівний темп, ніби показуючи нам з різних боків скромну, непомітну коштовність, красу якої ми можемо, будучи неуважними, і не розгледіти. Так само грає він і бетховенське Рондо. Жодного форсування звуку, легкість і грайливість, насолода від ще й ще раз проведеної мелодії…
У цьому світі ясної класики хочеться перебувати нескінченно. Але ми переходимо до Рахманінова. «Вокаліз». Кожна нотка співає — але чому чується нам глибокий смуток? «Юмореска» — з не надто часто виконуваних творів, і в ній гумор хіба що у формі… Для Саксонського Рахманінов — композитор насамперед трагічний. Навіть хрестоматійні дві прелюдії він виконує з почуттям міри, не форсуючи емоцій, не гримасуючи… Кожна нотка на долоні. Бездоганність форми. Так грала Людмила Наумівна Гінзбург.
Бетховен — без, так би мовити, «бетховенщини»! Рахманінов — без «рахманінівщини», без педалювання потужності та емоційного «роздраю». І навіть Шопен у Саксонського — не «хворий» і надмірно крихкий, а цілком здоровий. У Полонезі мі-бемоль мажор піаніст чітко артикулює ритм і розгортає музичну тканину в усьому її приголомшливому багатстві — твір, ніби очищений від нашарувань і віддалений від нас у часі, перетворюється на сяючий кристал. Піаніст транслює в зал не емоції авторів (що було б найлегше), але гармонію і красу цілого.
Друге відділення було віддано вокалу — Саксонський акомпанував лауреату міжнародних конкурсів, солісту Одеської філармонії Владиславу Гараю. Акомпанував чудово! Роман Бродавко (який з великим тактом вів концерт) пояснив цей «сюжетний хід» концертної програми так: Людмила Наумівна Гінзбург дуже любила акомпанувати своїй сестрі, чудовій камерній співачці Галині Литовченко. Це данина і її пам’яті. Що ж, слід бути вдячними — ми почули чудові зразки російського романсу. Чайковський, Рахманінов і навіть не часто згадувані Рейнгольд Глієр і Шапорін. А на біс Володимир Саксонський знову сів за рояль, і зазвучали… вальси Штрауса («Віденські вечори» — чудова транскрипція Грюнфельда). Що ж, піаніст може грати і так — легко, натхненно, віртуозно… Нібито роки не в рахунок. Але мені хотілося б чути великі програми піаніста, в яких він гратиме Баха, Бетховена і багато іншого, — і в трактуванні цих творів знову виявляться ті риси, якими сьогодні відзначена його творчість. Мудра стриманість. Класичність. Глибина.
Ілля РЕЙДЕРМАН.