вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Думаю, що навіть у старійшин еміграції не вивелися з пам’яті і з інших систем організму ті моторошні історії про життя на Заході, якими нас годував найрадянськіший і найбільш турботливий про народ уряд. Хіба можна забути кадри кіножурналів, які зазвичай передували фільмам, де показували такі надої молока, завдяки яким можна було б напоїти всю планету і її околиці, де кадри про ударників виробництва йшли під акомпанемент впевненого в неухильному процвітанні всієї країни дикторського голосу… Але раптом у ці ідилічні картинки починали вриватися звуки музичного бомбардування. Голос диктора набував ноток залізобетону. І нашому погляду поставали пожежі, вибухи, катастрофи, повені… Блукаючі напівмертвими вулицями обірвані люди, в очах яких утвердився вираз тупого відчаю. Від усіх цих вражаючих уяви картинок хотілося міцно заплющити очі і дякувати Всевишнього за те, що все це відбувається десь на дикому, нецивілізованому Заході, що страждає від гострої форми капіталізму, а не в нашій країні, де доблесна диктатура пролетаріату не дозволить розперезатися якійсь там стихії…
Здавалося б, часи ці канули в Лету. Залишається тільки вигукнути устами Цицерона: «O tempora, o mores!» («О часи, о звичаї!»). Але, як з’ясувалося, агітка — явище незнищенне і розмножуване на будь-якому ґрунті.
Зараз залишається тільки поступово відкривати карти.
На першій з них зображена наша героїня — кінорежисерка Міхаль Богахім, ізраїльтянка, яка виросла в Парижі, закінчила Сорбонну, освоювала кінорежисуру в Лондонській школі Кіно і Телебачення. Отже, з освітою, мабуть, у неї все гаразд. У її послужному списку — 6 фільмів. Останній з них «Одеса… Одеса!». Що ж спонукало Міхаль взятися за настільки цілинну для неї тему? Ось що говорить сама Міхаль в інтерв’ю, даному російськомовній пресі:
— Я відкрила для себе Одесу, місто життєлюбних людей. Це люди бурхливих пристрастей і винятково своєрідного гумору. Саме вони надали Одесі унікальності. Це місто, що пережило стільки потрясінь, сьогодні оповите флером декадансу, руйнування. Його краса осипається, причому буквально — занепадають будівлі та вулиці. Як і саме місто, зникає і колишнє єврейське життя. Багато євреїв покинули Одесу, забравши з собою мрії та надії на краще життя…
Таким був відправний пункт до створення цього фільму. А ось як розкрила свій задум випускниця Сорбонни і що за цим стояло — це вже окреме питання. Отже, композиція фільму складається з трьох частин: зйомки в Одесі, у знаменитому «одеському» районі Нью-Йорка Брайтон Біч і зйомки в Ізраїлі.
Зйомки в Одесі проходили години о 4 ранку, бо це відоме своєю сонячністю місто було постійно в темряві (згадується відома книга «Росія в темряві»). Перше, на чому зупинилася камера, була табличка «Вулиця Єврейська». Ніби це головна пам’ятка міста. А знята ця вулиця так, ніби вона знаходиться на околиці якоїсь Танзанії. Міста, про яке з таким ентузіазмом говорить режисерка, взагалі немає. Повна безлюдність. І це тепер, коли обличчю міста роблять одну косметичну операцію за іншою. Коли 2 вересня, в день народження Одеси, проводиться стільки масових заходів, в яких беруть участь цілі сузір’я талантів. На вулицях — натовпи ошатних і красивих людей, які, незважаючи на невимовні труднощі побуту, примудряються чудово виглядати і зберігати почуття гумору та бадьорість духу.
Так, природно, є в місті дуже багато обшарпаних, що потребують глобального оновлення будинків і тротуарів. Але справедливе висловлювання: «Краса — в очах того, хто дивиться». І що ж побачила наша нещасна, обвішана дипломами режисерка? Крім оповитої мороком вулиці Єврейської, пустинно-страхітливих Потьомкінських сходів і біля них двірника, що орудує мітлою. Це щодо міста. А що до його населення, то проситься перефраз з відомої пісні: «Містечко наше нічого. Населення таке — перестарілі єврейки становлять більшість». Для ілюстрації свого «похвального» слова місту режисерка вибрала явно дементних стареньких, що розмовляють на суміші ідишу з російською на тлі повного запустіння, злиднів і безвиході.
Ось що пише з приводу цього кінематографічного «шедевра» віце-президент Земляцтва одеситів у Нью-Йорку Борис Таліс:
«…У фільмі «Одеса… Одеса!», крім безсмертних одеських мелодій, немає нічого одеського. Місто-герой Одеса перетворилося на провінційне, вмираюче містечко. Ніхто не заперечуватиме запустіння дворів і тротуарів, фасадів і пам’ятників, але навіть явні недоліки можна показати по-різному. Якщо режисерка не поважає місто і задалася метою його опорочити, то існує достатньо багато методів відображення на екрані відповідного настрою. Камера Міхаль милується запущеними дворами, людськими натурами, що йдуть з життя. Найхарактерніший колір на екрані — чорний. Всі кадри (крім ізраїльських) показані в напівтемряві. Відчуття перебування в могилі не залишає глядача, старенькі на жахливому ідиші розмовляють про життя. Вбрані в ошатний одяг, вони намагаються грати запропоновані режисеркою ролі. Все це відбувається в темній кімнаті, що символізує тунель. Але для цих «героїнь» світло вже не з’явиться.
Наступна частина фільму знімалася на Брайтоні, в районі, де проживає більшість одеситів, які пройшли дуже важкий емігрантський шлях, і в результаті досягли великих успіхів. Але вони Міхаль не цікавили. Вона нишпорила по людських звалищах. Їй потрібно було знайти ту, що йде з життя натуру. Хто ж потрапив великим планом на екран? Люди з нестійкою психікою, що демонстрували свої дивацтва. У побутових сценах вибрані типажі, що несуть повну нісенітницю. І знову режисерка показує все в чорному кольорі: метро, примітивне доміно, граючи в яке, коротають час пенсіонери, та інші сценки в такому ж стилі. Якщо фільм, як заявляє Міхаль, документальний, то навіщо потрібно було показувати відому співачку, харків’янку Віту Лісіну, і говорити, що вона одеситка?!
Третя частина знімалася в Ізраїлі. І на екрані вже присутнє багато яскравого сонячного світла, в якому опинилася група ветеранів, які нібито святкують День Перемоги.
Суть у тому, що знято фільм, який явно ганьбить одеситів. Але, на превеликий жаль, пробивна здатність Міхаль переважає над її талантом. Вона мотається по різних кінофестивалях, нав’язуючи їм ностальгічний (з її точки зору) фільм. І перший приз, виданий у Франції, активізує організаторів інших фестивалів. Такі ж люди, як Міхаль, що нічого не розуміють у характері одеського народу, який називає себе національністю, дають фільму високу оцінку за його нібито документальність і сентиментальну об’єктивність».
Як випливає з цієї вельми розлогої цитати, режисерка Богахім, коронована першим призом на фестивалі документального кіно, не надто старалася в істинно документальному зображенні дійсності.
Після описаного вище чорнушного зображення Одеси вона продовжила аналогічну лінію в нью-йоркській частині фільму. Хоча фарби зйомок все ж трохи світлішають, але сонце теж тотально уникає спілкування з містом на Гудзоні. І тут кінематографістка, яка стверджує, що є послідовницею Фелліні, обрушує на глядачів картинки ураганного вітру, що піднімає пісок на пляжі в дев’ятий вал і створює відчуття апокаліптичності та фатальної зумовленості Нью-Йорка.
А бесіди, які ведуть колишні вихідці з Одеси, просто збивають з ніг своїм недоумством і апендицитним смисловим навантаженням.
Але ось світ осяявся у «140 сонцях». Це камера привезла нас до Ізраїлю. Нарешті «дітей підземелля» під назвою Одеса обласкали світлом. Люди веселяться за новорічним столом. І взагалі, на відміну від кадрів, знятих в Одесі, вулицями ходять люди, сидять у кафе, купують щось у крамничках.
Згадується епізод фільму, через який, на моє переконання, він був знятий. У квартиру, де живе вдова людини, яка збирала у себе вдома колекцію Одесики, шалено любила це місто, приходить онука. І вичитує бабусю, яка дивиться російське телебачення з Москви, що вона повинна забути ту країну, що тим людям до них немає діла, що тут і тільки тут, в Ізраїлі, їхня батьківщина. І тільки цій краї вони повинні бути віддані. Бабуся намагається щось заперечити, але онука не приймає жодних заперечень. Адже саме такі поняття всадили в її молоду і несамостійно мислячу голову.
Чи не правда, нам добре знайомі подібні насадження! Тільки колись нам вбивали в голови, що є одна найпрекрасніша і найбільш соціалістична держава на світі, а решта світу, що не підкорялася керівній ролі наймудріших з наймудріших вождів пролетаріату, нам ворожа. А ось за слухняність — хто був ніким, той стане всім.
За яким правом хтось повинен визначати за когось, що йому називати батьківщиною і де йому обирати місце проживання?! Люди страждають і метушаться через недосконалість соціально-політичних систем, намагаючись знайти свій куточок під сонцем. Кожен відвідувач цієї планети має право на самовизначення. На власні пристрасті, на прив’язаності до осіб, до вулиць, до пісень, до книг, до квітів… До похилених, обшарпаних дворів дитинства, які були для нас значнішими і милішими, ніж якесь королівство Монако, і в якому вирішувалися проблеми супердипломатичної важливості. Так вони і залишилися в лабіринтах нашої пам’яті безцінними для нас пам’ятками дитинства. І хіба у когось є право відбирати їх у нас?!
І взагалі ті, хто володіє навіть елементарними здібностями до мислення, не можуть не прийти до усвідомлення того, що всі явища в цьому житті двополюсні. І, відповідно, бувають і чорними, і білими. І блискучими дорогоцінними краплинками роси, і покритими панциром хмар. Тому не можна назвати достовірним мистецтво, що використовує тільки одну фарбу.
І коли, нарешті, закінчиться це ділення на «тут» і «там», на «наших» і «ваших»? Світ колотиться від цього розколу. Вже давно настав час зупинитися, озирнутися і простягнути один одному руки через усі океани і пустелі…
…Звичайно, у кожного своя Одеса. Так само, як своя Москва і свій Париж. І хто б не намагався запустити в неї отруєні стріли і каміння ненависті, вона стояла і стояти буде. Тому що це — ОДЕСА.
Інна Богачинська.
Нью-Йорк.

(Стаття опублікована в газеті «ЕмігрантЪ», м. Лохне, Німеччина, 1 червня, друкується в скороченні з дозволу газети «ЕмігрантЪ).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса