В українському театрі імені В. Василько народилася вистава, що є яскравою подією для всієї України. Вона показала, що «васильківці», як театральна трупа, досягли істинно столичного рівня. Складна, що називається, елітарна, на любителя, на фестиваль, на експорт, вистава «Український Декамерон» за п’єсою КЛІМА у постановці киянина Владислава Троїцького.



ОСТАННІМИ РОКАМИ Одеський український театр, без комплексів кличучи на постановки «варягів», може дати певну картину стану театру як мистецтва в масштабі країни. У нас з’явилися свої нові імена. Одесити мали змогу познайомитися з роботами Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого, тепер ось — Владислава Троїцького. Ми спостерігаємо досить потужні паростки справжнього національного театру, відкритого віянням світової культури.
Глибоко національний і «Український Декамерон». І це аж ніяк не за рахунок безпрограшного екзотичного етно-фолку. Постановка просякнута національним світосприйняттям. Вона глибоко, точно і з тонким гумором відтворює тип української народної релігійності. Християнська догматика та символіка, що виявилися асимільованими споконвічним язичництвом; щирі, наївні забобони, магічна суть народних обрядів, що проглядає крізь церковну «хореографію»; тонка делікатність релігійного почуття, притаманна українцеві, — все виявилося в атмосфері, в інтонації вистави.
Інтонація в ігровому мистецтві — найбільша річ: вона доносить заповітну суть, часто поза словесними повідомленнями та видимими діями, інколи навіть всупереч їм. Інтонацію не вигадаєш — її треба вистраждати. Влад Троїцький в «Українському Декамероні» проявив себе саме як художник інтонації.
…Залученим до магічного кола, до купальського «кола», почувається глядач з перших же секунд цієї вистави, сидячи просто на сцені, немов на карпатському плато, на «полонині». Коломийки та танці — річ приваблива, але втягує не це — втягує і не відпускає створений режисером ритм. Ритм підтриманий невпинними звуками струнно-ударного оркестрику, що імітує «троїстих музик». Владислав Троїцький відчуває ритм як першооснову будь-якої інформації. Він так заражає і заряджає ритмом акторів, що останні почуваються, як рибки у воді, за будь-якої театральної умовності, а «Український Декамерон» умовний наскрізь, суцільна метафора.
РОЗПОВІДАЄ вистава про речі первинні та вічні: про секс і смерть. Дає, так би мовити, їхню діалектику. Не «любов» і навіть не «еротика» — саме секс, що включає в себе і те, і інше, і ще третє, і багато чого. Злущення як першопочаток усього життя. Розказано про це у веселій формі народного анекдоту. Не копайтеся в «Декамероні» Боккаччо — в основу нашої вистави покладені саме анекдотичні байки, що побутували на Західній Україні. Хоча… хтозна, чи не була занесена в наш західний фольклор італійська «бацила» набагато раніше, ніж книгу італійця переклали російською мовою?..
Монтаж-колаж анекдотичних фривольних ситуацій (причому, що цікаво відзначити, українець і у фривольності делікатний, і це теж передано в самій будові вистави) вплетений у вигадливе хоровод, у якому танцюють і Чума (вишукана Нінель Наточа), і Холера (Тетяна Саковська), і Смерть, і чорти; а ойкумена, що вміщує ці танці, являє собою веселий барвистий… цвинтар. І все, що удобрить собою ці квіточки, все, що поки ще живе, усі смертні — у присутності Смерті воздають хвалу життю, злущуючись хто з ким забажає. Тут не тільки адюльтери ненаситних, як земля, молодиць з чужими наївними рогоносцями-чоловіками. Тут і сама Смерть теж не проти, і Чума «дає», і мрець спохвачується, що за життя тещу недолюбив, і чорти заводять шашні, а вже й попи поготів.
Смерть (тонко зіграна заслуженою артисткою України Галиною Кобзар-Слободюк) тут являє свою приховану давню суть триєдиного жіночого божества, приходячи в образах юної діви (Ганна Осадча), зрілої жінки, старої. Тобто вона вже не означає небуття, вона — лик серед багатьох ликів вічного буття. А понад усе, навіть над Смертю, в «Українському Декамероні» — «свята блудниця», жінка простодушного Петра (заслужена артистка України Діана Мала), чесна давалка, яка встигла і з попом (Сергій Булка), і з чортом, і з батьками, і з синами, і з усім селом. Душа в неї широка і чуйна, весь світ Божий у себе довірливо вміщує…
Тут пліч-о-пліч з піднесеним і грізним живе на рівних низинне і смішне. Тут профанується все, але ніщо не оскверняється. Тут по-дитячому веселі блюзнірства на кшталт: «Не горілка — сльоза Христова!..». Тут віє ангельське крило в ящику-вертепі. «Любовний вертеп» — підзаголовок «Українського Декамерона», і традиція народного вертепу живе і потужно дихає в цій виставі. Почуття стилю у постановника безпомилкове.
ЯВНІ в «Українському Декамероні» деякі «родові» культурні риси, а саме — спадщина так званої української поетичної кіношколи, з її сильними сторонами, навіть з проривами в геніальність, і з її відвертою слабкістю. Тінь Параджанова витає над виставою; але ще виразніший дух його вихованця Івана Миколайчука з його «Вавилоном-ХХ»…
«Український Декамерон» побудований за принципом кіномонтажу, причому (психологія дня нинішнього) кліпового, колажного. Колаж, мистецтво глибоко ігрове за суттю, недарма був так близький Параджанову… Його українські послідовники, що впровадили в колективну пам’ять його художні прийоми, були вже, на жаль, не такими потужними особистостями, — можливо, тому «українська поетична кіношкола» 70-х ніколи не була відзначена інтелектуалізмом (та, власне, і фільми Параджанова — теж), вона брала не філософією. Її козирями були барвиста, чуттєва зображувальність, асоціативність, емоційність. Варто було почати філософствувати, як з’являлися пишномовність і поганий пафос.
Цього не уникнув і «Український Декамерон». Як на мене, можна лише посміхнутися, спостерігаючи сюжет з молодицею, яка раптом запалала любов’ю до… Чуми: ось-де ми які суїцидальні! Така ж «поетична» натяжка — Чума, що раптом ставить собі екзистенційні питання, а навіщо це вони з матінкою Смертю людей морять.
Ось тут-то і домінує «фактор інтонації»: талант Влада Троїцького як постановника виявився «поверх бар’єрів» і спрацював всупереч тексту!.. Містерійна інтонація вистави так надійно потопила ложку дьогтю, що поганий присмак відчує хіба що кіноман, який пройшов випробування «шістдесятників»…
КРИТИКУВАТИ не виставу, але покладену в основу п’єсу, думаю, можна і за лексику. Коли героїня на ім’я Клава (блискуча ексцентрична робота Тетяни Глущенко) висловлюється мовою Вєрки Сердючки, це виправдано, створено образ; коли те саме робить Смерть, це ще можна списати на карнавальне зниження, на, так би мовити, залучення пафосного образу в зону вільного фамільярного контакту. Але коли і Чума туди ж, і інші персонажі — тут так і тягне пройтися по тексту вчительським червоним олівцем: «Чуть в обморок нє впала», «мені іде?», «спорим?», «ще не вистачало», — помилуйте!.. До Західної України така «словесність», дякуючи Богу, досі не докотилася. Вистава, гідна представляти Україну у світі, повинна звучати чистою українською мовою.
ТРУПА ВАСИЛЬКІВЦІВ показала себе в «Українському Декамероні» як блискучий ансамбль, іскрометний «масовий» театр з настільки ж віртуозними «соло». Повне входження в образ (чого варті виразні безмовні «фонові» групи!), органічна відкритість будь-якій стилістиці. За душу беручий «автентичний» спів, справжня сільська голосова поліфонія, глибоко прочута традиція уніатського церковного співу — ось славно попрацювала хормейстерка з Києва Ганна Охрімчук!.. Потужна «Глорія» і справді діонісійська коломийка вінчають це захопливе, хвилююче дійство — в повному сенсі, містерію. «Інтонаційна» вистава Владислава Троїцького показує нам життя як велику Таємницю, більше того, доводить, що життя, у всіх його проявах, є таїнство, тобто священнодія.
Тіна АРСЕНЬЄВА.
На фото Олега ВЛАДИМІРСЬКОГО:
сцена з вистави. Смерть — Ганна Осадча;
Діана Мала — Дружина Петра;
Євген Юхновець — Філософ і Богдан Паршаков — Петро.











