Історія «Юморини» стала невід’ємною частиною історії нашого міста. І люди, причетні до «Юморини», де б вони не жили, назавжди стали трохи одеситами, зберігши пам’ять про неї у своїх серцях.
З перших свят сміху друзями «Юморини» стали Віктор Шендерович та Алла Боссарт, тоді молоді письменники та журналісти. Вони були друзями і нашої «Вечірки», друкувалися в ній, пропагували її на всьому просторі колишнього Радянського Союзу.
І ось нова, несподівана зустріч. Цього року в Москві, в серії «Антологія Сатири та Гумору Росії ХХ століття» вийшов том прози, іронічної публіцистики Віктора Шендеровича. Передмову до нього «Театр — ось його таємниця» написала Алла Боссарт. Публікуємо її з деяким скороченням. Думається, і старі шанувальники «Вечірки», і її молоді читачі з інтересом прочитають ці нотатки про автора всенародно улюблених «Ляльок» і «Підсумків» і згадають, що Віктор Шендерович отримав перше визнання і першу нагороду на одеській «Юморині».
20 червня він знову зустрінеться з одеським глядачем у російському театрі. Можливо, до цієї зустрічі приурочений вихід його вибраних оповідань та фейлетонів?!
Віктор Шендерович — мій друг, і дружба з такою знаменитістю мені лестить. Часом мене навіть просять дістати квиток на його концерт, що само по собі неабияка рідкість, бо інститут авторського вечора, навіть в улюбленій народом галузі сміху, вийшов з моди. Все важче наодинці втримати зал, зосередити його увагу на одному голосі та одній постаті. При тому градусі, якого досягло життя в країні, камерність практично не виживає.
Секрет колосального сьогоднішнього успіху Віктора Шендеровича — в його, я б сказала, вражаючому почутті повсякденності. Твердіше всіх з цеху, що носить умовну назву «сатира і гумор», він тримає «руку на пульсі».
Шендерович з однаковим блиском може спрацювати «адресний» фейлетон з конкретного приводу і фейлетонне есе — іронічний коментар до явища чи події. Як професіонал, я без натяжок можу відрекомендувати Вітю як класного журналіста, чиє перо органічно вписується в актуальний ритм і жорсткий регламент газети. Ці тексти ми щотижня читаємо в «Московських новинах».
Втім, і іронія як метод, і іронічний коментар як жанр у сучасній літературі та журналістиці плодоносять досить щедро. Особиста заслуга Шендеровича в тому, що він чи не єдиний, хто зберігає традиції російського фейлетону: жанру, що помер разом з останнім і блискучим його представником у радянській літературі — Леонідом Ліходеєвим. Він розуміє цінність деталі і вміє з нею працювати, вміє знаходити і будувати образ, орієнтується в суспільно-культурному та історичному контексті. В результаті злободенне газетне читання виявляється гуманітарно зарядженим і викликає радісний відгук відточеністю форми. Фейлетон і есе — ті жанри, які найбільше тяжіють до літератури, але політична заангажованість, як правило, утримує їх у прикордонній зоні. Шендерович — єдиний після Ліходеєва майстер, чия фейлетонна культура дозволяє проводити ці тексти по розряду прози.
Тому що переважно Віктор Шендерович, звичайно, все-таки письменник. Тим дивовижніша його журналістська, я б сказала, спритність: тридцятирічний газетний досвід привчив мене до феноменальної письменницької безпорадності в газетних жанрах. Журналісту нерідко доступні прориви в прозу. Письменник впоратися з журналістикою може у виняткових випадках. Випадок Шендеровича — саме той…
Взагалі цей «випадок» цілком заслуговує кваліфікації «феномен» і гідний вивчення. Але Шендеровича зараховують до відомства «сатира і гумор» — ніби другосортному, блазнівському, «серйозною» критикою ніби не дуже гідному. Між тим, якщо вже говорити про російську літературу та її традиції, Шендерович копає вельми багату і шановану жилу. Її розробляв Дорошевич, не оминали сатириконці, там відзначилися Булгаков, Олеша, не кажучи вже про Зощенка.
А феномен у тому, що серед, як прийнято говорити, «літературних вчителів» у Віктора Шендеровича, поряд з Дорошевичем і, припустимо, Аверченком, неважко виявити ідеолога абсолютно іншої традиції: Хармса. Парадоксальні «п’єси» Шендеровича широко відомі, він вже років сім читає їх з естради. Набагато менше він відомий як серйозний прозаїк. І тут ми знаходимо сліди вже зовсім іншої школи (здається, третьої?). Це школа стриманого побутописання, без особливих сюжетних і стилістичних витребеньок. Руслан Кірєєв, Георгій Семенов…
На стику цих різних шкіл — його краще, як прийнято говорити, «гумористичне» оповідання «Масон Циперович» і краща «серйозна» новела «Щур» — жорсткий епізод з жахливого армійського побуту.
Те, що один і той же автор пише — «В селі Гадюкіно — дощі» і, припустимо, цикл абсурдистських мініатюр «Чорні ходики», — гідне, щонайменше, уваги літературної критики…
…Телебачення визначило Віктору Шендеровичу місце політичного висміювача, «частувальника» від літератури. Публіцистичний характер обох програм — «Ляльок» і «Підсумків» (вони і в усяких там рейтингах і конкурсах проходять за цією номінацією, на відміну від «літературно-художніх» передач), — публіцистика виходить на перший план і заважає розгледіти артистизм виконання… Маска висміювача фактично приросла до його творчого обличчя. Телеглядач перестав бути читачем. Йому немає діла до культурних алюзій, на яких будуються «Ляльки», у нього немає часу вчитуватися (вслухатися) в словесну гру, яку веде автор «Підсумків». Нікому не потрібен театр, який вибудовує фейлетоніст Шендерович у своїх публіцистичних декораціях.
Між тим ТЕАТР — ось та головна якість, та «таємниця», що визначає і оживляє майстерність цього майстра.
Позначилися, мабуть, роки в «Табакерці» по той бік лаштунків і багаторічний театральний ентузіазм — по цей. Віктор Шендерович — людина театральної породи і природи. Він любить сценічну форму, чудово відчуває діалог. Пряма мова, якою він насичує свою прозу, була б, що називається, в кайф будь-якому артисту. Задоволення від його передач — це задоволення від театру, від драматургічної завершеності, в яку він примудряється одягнути 15-хвилинну програму. Внутрішньою, природною театральністю живиться і його жанрова гнучкість. У минулому викладач сценічного руху (в ГІТІСі) і один з найневтомніших і винахідливих танцюристів, яких можна зустріти в побуті, Вітя ніби переносить цю фізичну грацію в зону творення. Я не знаю нікого, хто б так легко і вільно переміщався з політичної сатири в іронічну притчу, з естрадного майданчика — на ґрунт традиційної прози і навіть у поезію.
Частково акторська ж легковажність і непосидючість натури не дають, на жаль, Віктору Шендеровичу зосередитися на великій формі — написати п’єсу або роман-фейлетон. А до чого було б цікаво…
Алла БОССАРТ.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











