В Одеському театрі музичної комедії 27 травня пройшов ювілейний вечір заслуженої артистки України Ідалії Іванової.
Немає одесита, який би не знав голос Ідалії Іванової. Згадайте «Пісню про Одесу» з оперети І. Дунаєвського «Біла акація». Ваша пам’ять напевно відтворить її дзвінкий, плинний, наповнений життєвою силою, щасливий голос: «Коли я співаю про широкий простір, про море, що кличе в чужі краї…».
Минулий ювілейний концерт показав, що в актриси є дуже багато справжніх шанувальників, які люблять її багато років. Цього вечора містом гриміло небо, то тут, то там проливаючись весняною зливою, і щоб вийти ввечері з дому, потрібні були дуже серйозні причини. Тим не менш, зал театру музичної комедії був повний, і дуже багато глядачів прийшли з квітами.
Актриса постаралася представити всі періоди своєї творчості і всі свої акторські іпостасі. Вона не побоялася заспівати знамениту «Карамболіну» з «Фіалки Монмартра» І. Кальмана, зіграла і заспівала сцени з «Королеви чардашу» І. Кальмана та «Моєї прекрасної леді»
Ф. Лоу. Зал приймав кожен номер із захопленням. І якщо спочатку в цих оваціях була данина вдячності зоряному минулому актриси, особливо, коли був показаний уривок із кінофільму «Біла акація», де юна Ляля Іванова співала куплети Тосі, то потім в оплесках уже звучало щире захоплення чарівністю, майстерністю, запалом бенефіціантки, яка зуміла захопити і зворушити серця глядачів знову. Коли вона виконувала пісню матері зі «Старих будинків», у багатьох наверталися сльози; коли співала куплети Черепахи з «Пригод Буратіно», смішила безпосередністю і юнацьким запалом. Ну, а коли у фіналі вийшла і заспівала «Пісню про Одесу» — зал встав і 15 хвилин аплодував стоячи.
Ідалії Валеріївні я дзвонила кілька разів напередодні ювілейного вечора, хотіла поставити кілька запитань, але розмова не виходила. Точніше, вона зводилася до болісних переживань. У зв’язку з майбутнім вшануванням. Їй здавалося, що репетицій недостатньо, що голос сідає, що сил не вистачить… Вона зовсім забула про господарство і, як у юності, жила одними думками про сцену. А коли вечір відбувся і пройшов успішно, ми, нарешті, змогли поговорити про театр і про життя. Хоча про «життя» все одно виходило — про театр.
— Мама моя була драматичною актрисою, добре співала. Дитинство випало на воєнні роки. Я виступала разом із вихованцями дитячого будинку, яким керувала бабуся, співала по госпіталях. Пам’ятаю, як мені, дванадцятирічній, було дивно, коли дорослі чоловіки плакали, слухаючи пісню на вірші К. Симонова «Жди мене». Трагедію часу усвідомила, коли на фронт призвали нашу вівчарку на прізвисько Орел, яка потім пройшла навчання собак-підривників і героїчно загинула. Для мене це була величезна, непоправна втрата — перше велике горе, яке принесла війна…
Закінчивши школу вже після війни, я почала працювати в театрі. Спочатку — в драматичному, потім — у Свердловському театрі музичної комедії. Ніколи не вчилася ні акторської майстерності, ні вокалу. Голос, слух і пам’ять були від Бога, акторський досвід прийшов під час нескінченних виступів. Коли мене на гастролях Свердловської оперети в Сочі побачив Михайло Водяний, я отримала запрошення до Львова, де відразу стала грати головні ролі. На своєму вечорі я говорила слова вдячності режисерам-наставникам І.А. Гриншпуну і Б.А. Піковському…
Незабаром театр переїхав до Одеси. Найбільше щастя і успіх, найбільші життєві і творчі трагедії я пережила саме тут. Свого часу нас із Юрієм Диновим запрошували до Московського театру оперети, потім мене довго кликали до Києва. Відмовилася. Залишилася тут. Актор, працюючи в театрі, живе театром. Але професія — дуже залежна…
Після цієї фрази Ідалія Валеріївна замовкла. Сенс паузи зрозумілий кожному актору, який відчуває нереалізовані, втрачені можливості і відсутність серйозної роботи сьогодні… Але занадто свіжими були радісні спогади про минулий концерт.
— Я не очікувала, що в мене майже вистачить сил і голосу на весь цей вечір. Добре були придумані деталі костюма і реквізиту для кожного номера, які допомагали створювати щоразу новий образ. Публіка це дуже добре приймала. Але головне, звичайно, не костюм, а перевтілення…
Тут актриса стала розповідати про зіграні сцени і про своїх героїнь, і став очевидним головний секрет успіху Ідалії Іванової. Секрет цей знають усі, але щоразу сприймають як диво. Він полягає в досконалій самовіддачі, у дитячій вірі в усе, що відбувається на сцені, і у величезній любові.
Чи може бути більша нагорода для артистки, ніж повний зал шанувальників, щедрі захоплені оплески, а потім численні дзвінки з вдячністю від знайомих і незнайомих?! Були, звичайно, і квіти, і офіційні привітання, і подарунки. Ну, а далі — знову життя, в якому є місце всьому: і турботам про близьких, і спілкуванню з друзями, і творчій незадоволеності, і вдячності долі за її щедрі дари.
Олена СТЕПАНКОВСЬКА