Історія починалася так. 18 квітня зателефонувала читачка, розповіла: у них у будинку літня сусідка залишилася одна, син із невісткою навідуються рідко, а останнім часом старенької взагалі не видно. Чи не сталося чого? Щоправда, майже щодня, крім вихідних, соціальний працівник приносить бабусі зі їдальні обід у баночках…
Це мене і заспокоїло: відповідальні люди поруч — знають, як у складних ситуаціях чинити. Однак через кілька днів вирішила все-таки поїхати за вказаною адресою.
Вулиця Героїв Прикордонників. Довга п’ятиповерхівка. Дві літні жінки-сусідки зустріли мене біля під’їзду. Розповіли, що колись, років 35 тому, заселилися в трикімнатну квартиру дві сестри з матір’ю. Мати невдовзі померла. Років десять тому пішла в інший світ старша сестра Тетяна. У квартирі залишилася жити Катерина Антонівна із сином Олександром. У молодості сестри, за словами сусідок, на фронті були, у полоні, концтабір пережили…
Потім піднялися ми в зазначену квартиру. Вхідні двері виявилися незачиненими. Видовище відкрилося — не для людей зі слабкими нервами. Завалено сміттям увесь вільний простір, бігають таргани… У коридорі на табуретці стоїть свіжий (теплий) обід. Була, значить, співробітниця із соцслужби. Поруч, на тумбочці, стоїть учорашній обід (остиглий). Не годували, виходить, стареньку.
Пробираємося в кімнату, де лежить Катерина Антонівна. Двері із зовнішнього боку зав’язані мотузкою. Жінка вкрита до підборіддя кількома поїденими міллю пальтами. На шум не реагує. «Померла?» — перелякано запитує одна із сусідок. Ні, розплющила очі. Поруч із хворою стоїть стільчик, але на ньому немає навіть склянки води. Жінки довго шукають чисту ложку, щоб погодувати хвору. Води в крані немає, зрештою, ложку сполоснули казенним молоком. Зробивши кілька ковтків, старенька запитує ледь чутно: «А вам залишиться?». «Їй, напевно, здається, що це знову концтабір», — плачуть сусідки.
За розповідями людей, що живуть поруч, голодувати Катерина Антонівна почала давно. Ще взимку ходила жебракувала: то в магазині булочку попросить, то в сусідів — бутерброд. А потім і взагалі злягла.
…По кімнаті розсипані старі листи, фотографії. На одній із тумбочок, поверх ганчір’я, — велике фото молодят. Наречена — молода Катерина. У руках квіти, в очах щастя…
Після цього візиту зателефонувала я до Київського центру соціального захисту, куди приписана бабуся. Завідувачка сектору так званого «надомного» відділення Г.Я. Хлопюк підтвердила, що вже два роки ця сім’я обслуговується в них (син із невісткою — теж інваліди, астматики). Катерині Антонівні, зокрема, їхня співробітниця носить обіди. «І ставить їх біля порога, не знаючи, чи дійшла їжа до підопічної?». «Так ми домовилися із сином, — відповідає Галина Яківна. — Бабуся живе в сім’ї, за нею доглядають. У неї, на жаль, повний склероз, може піти з дому і блукати десь, забувши адресу. Тому її зачиняють у кімнаті. А наш соціальний працівник не має права входити в зачинене приміщення».
Ніби все логічно, але… Якщо держава взяла опіку над старою людиною, допомога повинна доходити до неї. Напевно, із сином справді був такий договір — ставити баночки з їжею біля порога. Але соціальний працівник не могла не бачити, що їжа залишається недоторканою.
Дзвоню соцпрацівниці Г.В. Смирновій, яка обслуговує цю сім’ю. Теж якесь непорозуміння між нами. Так, відповідає, старенька кепська. Так, із місяць як стали її зачиняти «на мотузку». Так, за місяць із голоду померти можна, але в них із її сином така домовленість. Син хотів влаштувати матір у будинок престарілих, але щось у нього не вийшло. І в лікарню таких немічних не беруть. «Але щось же робити треба, — переконую я соціального працівника. — Людина вмирає від голоду, як у концтаборі». «Треба, — погоджується Галина Василівна. — Але не знаю, який тут знайти вихід. На роботі я говорила про це…».
Перше і найпростіше — попросити сина, щоб залишав двері відчиненими і годувати безпорадну підопічну. Друге — змусити невістку навести в будинку хоча б відносний порядок. Хіба складно? Я сподівалася, що так і станеться.
Нічого подібного. Дзвоню у великодні дні одній сусідці, іншій, третій — вони зазирають на моє прохання у квартиру. Ситуація не змінилася. Остиглі баночки на табуретці, двері «на мотузці», стара в безпам’ятстві.
У перший робочий день 4 травня дзвоню заступнику головного лікаря з медичної частини Одеської міської станції «Швидкої допомоги» (допомога справді потрібна швидка) Н.І. Маліщук. «Допоможіть у порядку винятку!». «Допоможемо», — коротко відповіла Наталія Іллівна.
«Швидка» приїхала швидко. Лікар Є.Є. Уткін і фельдшер Б.Ю. Берлін (люди, мабуть, бувалі) попросили організувати понятих, з ними і увійшли у квартиру. Похитали головою: «Гірше за міське сміттєзвалище!». Зняли з бабусі ковдру. Жінки заплакали — стара лежала гола, залишилися від неї самі кістки. «І який медичний діагноз?» — запитала я. «Виснаження», — відповіли лікарі. Без зайвих розмов, розуміючи один одного з півслова, принесли «раму» (щось на кшталт міні-нош), поклали бабусю на ковдру, нею ж прикрили і спустилися до машини. Катерина Антонівна була при свідомості, принаймні, назвала чітко своє прізвище, ім’я, по батькові, рік народження.
«Лікарям не позаздриш», — сказав хтось із сусідів, зачиняючи двері у квартиру, щоб не дихати смородом.
«Часто з подібним зустрічаєтеся?» — запитала їх я. «Досить часто», — відповіли. Але куди стареньку тепер? За місцем проживання, у 8-му лікарню, що на 15-й станції Великого Фонтану. «Лікарням дуже складно працювати в нинішніх умовах, — каже Борис Юлійович. — Але куди їм діватися? Беруть…».
«Для таких хворих мають бути хоспіси — щось на кшталт притулку з медичним наглядом, — зауважив Євген Єгорович. — Має бути служба геронтології, на кшталт служби педіатрії…». «Ми, медики, не можемо підміняти соціальних працівників, — скаже пізніше Н.І. Маліщук. — А доля таких старих — у їхніх руках».
Наступного ранку я зателефонувала в лікарню. Завідувачка терапевтичного відділення О.Р. Русова була короткою: «Стан вкрай важкий — дистрофія білкова, жирова… Це як після концтабору».
У «надомній» службі соцзахисту після «зникнення» старенької зі мною розмовляли не дуже люб’язно: «Що ж ви так чините? Син метушиться, шукає матір…».
Сусіди повідомили Олександру, де знаходиться Катерина Антонівна, одразу ж, як він з’явився (приблизно через пів години після від’їзду «швидкої»). Син висунув претензії, що світло в коридорі лікарі залишили увімкненим…
Вчора я знову справилася про здоров’я бабусі. У лікарні відповіли те саме: «Стан важкий». Однак розповіли, що син матір навідує, ліки, за можливості, приносить, їжу теж. Щоправда, сусідка, яка побувала в палаті у Катерини Антонівни, сказала зітхнувши: «Їй, бідній, уже священик потрібен…».
Тетяна НЕПОМНЯЩА.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











