Так без жодних претензій я вирішив озаглавити цю невелику рецензію на концерт музиканта, який виступив із камерним оркестром нашої філармонії як скрипаль і диригент.
Цього вечора напередодні Великодня, напередодні свята Першотравня, зал був, на жаль, далеко не повний. Мабуть, душі вірян були зайняті дивом Воскресіння, а невіряни — не чекали від виступу Майкла Гуттмана особливих чудес. Та він і не претендував ні на що — просто взяв до рук скрипочку і… Боже, який красивий виявився у цього інструмента голос, які найніжніші інтонації, яка співучість! Гуттман — скрипаль милістю Божою, ще в дитинстві на нього звернули увагу найвидатніші музиканти.
Як це часто буває з вундеркіндами, що виросли, — він грає з підкорюючою свободою і деякою, чи що, недбалістю. Ніяково вживати це слово, але йдеться, звісно, не стільки про похибки, скільки про саме ставлення до музики, яке мене іноді бентежить: для професіонала немає «священного тексту», так само як і «священного трепету». Але я думаю, що останнє до Майкла Гуттмана ще прийде — разом із мудрістю. Як приходить воно на моїх очах до багатьох музикантів, які вражають уже не приголомшливою майстерністю, а вражаючою глибиною мудрого розуміння того, що виконується.
Майкл Гуттман живе в Брюсселі, народився вже в Бельгії, але мама його — із Житомира, і вона була присутня в залі на концерті сина. Програма концерту була дуже небанальною! Виконувався концерт для скрипки з камерним оркестром Ф. Мендельсона — але зовсім не той, хрестоматійний, заграний, а незнайомий, і музика була чудовою, за духом цілком класичною, дуже світлою. Вражала якась особлива м’якість інтонацій солюючої скрипки. Жодної тобі жорсткості напору, вольового вияву сили. Граючи, Гуттман ще встигав змахнути смичком, даючи диригентські вказівки оркестру.
Потім була виконана Симфонія № 44 Франца Йозефа Гайдна. Гуттман як диригент чудово відчуває живе життя музики, відтворює її безперервний потік, її пульсацію, словом — живе в музиці. Немає жодних окремо зіграних «шматків» і їхніх «стиків». У першій частині симфонії — несподівана тривожність, навіть драматизм, і те, що можна було б назвати «тяжкістю» порівняно з моцартівською «легкістю»… Віденська класика — зовсім не безтурботна, її гармонія куплена дорогою ціною! Ось вона — ця гармонія, у третій частині. Немов розсіялися хмари і відкрилися високі небеса. Мені б хотілося, щоб у цей момент серце самого Майкла Гуттмана билося ще трохи повільніше, щоб остаточно зникла така властива всім нам, сьогоднішнім, метушливість і окреслилася якась важливість, абсолютність цього гармонійного душевного стану.
У другому відділенні Гуттман як скрипаль виконав невелику п’єсу «Нігун» Е. Блоха. Але воістину вразив він нас відкриттям і автора, і твору, нам зовсім не відомого, — була зіграна Симфонія Хуана Крістосомо де Арріага, іспанця, який народився на самому початку дев’ятнадцятого століття і прожив дуже коротке життя. Його потім назвали «іспанським Моцартом». Як з’ясовується, недарма! Вже в першій частині симфонії — вражаюча краса ніжної мелодії струнних і ніби згущуваний морок, що піднімається звідкись із підземелля… Постійно гуркоче барабан. Але особливо виразна четверта частина симфонії, на жаль, дуже коротка, — тут ця тема приреченої краси звучить воістину потужно, з величезним драматизмом.
Мушу сказати, що наш камерний оркестр вкотре продемонстрував свій високий професіоналізм: часу для репетицій майже не було, музика була здебільшого незнайомою, але грали добре. Про що й свідчили овації, адресовані диригенту та оркестру.
Ілля РЕЙДЕРМАН.