Один зі своїх творів Йоганн Себастьян Бах назвав «музичним приношенням». Таким приношенням став черговий органний концерт у приміщенні Євангельської пресвітеріанської церкви, присвячений 320-річчю від дня народження композитора.
Втім — чи концерт це? Якось не в’яжеться це слово з тим високим дійством, яке відбувалося в стінах храму. Одна річ — звичайне світське виконання музики. Тут можна насамперед дбати про форму, про те, щоб вчасно поставити ефектну крапку, розраховуючи на вдячні оплески… Тут панує музика як звук, як музична матерія, звернена до твого слуху. У даному ж випадку — звучання часом обривається несподівано, без жодних ефектів, і стає зрозуміло, що у цієї музики — інше завдання… Далеке від того, щоб дарувати нам лише насолоду.
Не скажу, що Вероніка Струк володіє органом бездоганно — можливості для наближення до ідеалу завжди безмежні… Але ось дух бахівської музики вона розуміє, на мій погляд, чи не з абсолютною точністю. Вона — органістка німецької лютеранської церкви м. Одеси. Вона не просто виконує музику — це щоразу служіння. Музика — своєрідне Слово, адресоване Богу, спосіб сказати своє «вірую!». Такий її «ключ» до Баха, без якого ми просто не зрозуміємо, навіщо, в ім’я чого перевертаються ці незмірно величезні звукові брили. Бах Вероніки Струк — трудівник, він оре небо і кидає в борозни насіння. Це важка праця. І ми повинні ніби прийняти цю важкість і долати її, з трудом піднімаючись цими гігантськими сходами органних звучань. Долаючи природну силу земного тяжіння, силу наших буденних думок і повсякденних турбот. Ні, не випадково слухач бачить прямо перед собою ці спрямовані ввись органні труби, а посередині простий дерев’яний хрест.
Прелюдія до мінор, що починає концерт. Орган ніби пробує голос, перш ніж виявити всю свою надлюдську міць. І раптом у якийсь момент розумієш: Бах просто розмовляє з Богом! Зате у фантазії на тему хоралу «Господь — моя фортеця» — ніби звук радісної труби, всезагальна пісня-хвала… А ось і людський голос, жіночий, але ніби трохи хлоп’ячий — сопрано Олени Ріхтер, солістки Одеської філармонії. Взагалі мушу сказати, що солістки дуже точно дотримуються вимог бахівської стилістики: ніякої «оперності», ніякої фальшивої чутливості! Голос Олени Ріхтер — як стрункий кедр, що здіймається ввись. Зате дивовижне за красою мецо-сопрано Ірини Соколової — як розлогий древо, в тіні якого можна сховатися і перевести дух. Але, мабуть, найсильнішим було враження від альта Світлани Бахтіної. Дивовижно благородний, обволікаючий, матовий, несподівано сильний для цього інструмента звук, що набуває особливої виразності під акомпанемент органа.
Звучали алегро і адажіо з концерту до мінор для альта Баха-молодшого, Йоганна-Хрістіана. Він втілив у своїй музиці дух іншого, нового часу: тут не з Богом розмовляють, тут панує людина з усіма своїми земними почуттями, і музика надзвичайно красива, виразна, чутлива… Зізнаймося собі: нам її сприймати незрівнянно легше! Але за логікою концерту ми повернемося до суворого Йоганна Себастьяна — на завершення прозвучить його Токата і фуга ре мінор. Знаменита, тисячу разів чута. Але зіграна так натхненно, так переконливо — що я слухав, як уперше. Слухав і думав, як багато Бах вимагає від нас, слухачів! Як Шекспір чи Мікеланджело. Який гігантський масштаб думок і почуттів — чи здатні ми його сприйняти, хоч на короткий час йому відповідати? Який трагізм переживань, напруження пристрастей, міць і висота! Але якщо нам це вдається — то ніби в душі відбушувала очисна гроза… Християнство — найважча з усіх релігій, вона вимагає від людини перетворення. Вимагає, щоб вона стала іншою. Але хіба не того ж вимагає від людини і будь-яке велике мистецтво?
На закінчення скажу, що невеликій групі ентузіастів, до якої, крім вищеперелічених, слід додати і кандидата мистецтвознавства Марину Галушко, здається, вдалося досягти своєї мети, організувавши Фонд розвитку духовної музики, і першою акцією цього фонду стане проведення на початку травня першого міжнародного пасхального фестивалю, про музичні події якого я сподіваюся написати.
Ілля РЕЙДЕРМАН.