чт, 19 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Америка очима моєї доньки

Це інтерв’ю надіслала нам електронною поштою з Нью-Йорка наш багаторічний автор, відома поетеса Інна Богачинська. Підготувала вона його для російськомовної газети «Емігрант», що видається в Німеччині. Думаємо, що й одеситам буде цікаво дізнатися з перших вуст, як складалося життя їхньої колишньої землячки в далекій Америці, як ставиться вона сьогодні до  цінностей американських і наших, і, зрештою, до загальнолюдських… Публікуємо з невеликим скороченням.
— Альоно, ти, як психолог, знаєш, що пам’ять — це наш біль і багатство одночасно. Чи повертаєшся ти до тих сторінок свого, тоді ще зовсім юного життя, коли ти опинилася в Америці? Чи живі ці відчуття, і що напливає насамперед?
— Так, усе це дуже живо закарбувалося в моїй пам’яті. Для мене це був час оман і розпаду ілюзій. Я приїхала, очікуючи побачити чарівний світ. Я уявляла собі, що Америка — це суцільний Світ Діснея. Мені справді здавалося, що гроші тут ростуть на деревах. Першим тяжким враженням для мене було нью-йоркське метро. Після московського метро з творами мистецтва на стінах, я була вражена, коли побачила темне підземне місто з щурами на рейках. Взагалі я пережила те, що називають культурологічним шоком. В Одесі я була відмінницею у звичайній школі та в музичній. А адже ми приїхали в Америку в період «холодної війни», і я дуже засмучувалася, коли мене в школі називали «російською шпигункою» і дивувалися тому, що я отримувала хороші оцінки. Усі ці дитячі стреси змусили мене жити в створеному мною світі, що заперечує реальність. Хоча за натурою я — оптиміст і швидко пристосовуюся до нових ситуацій, намагаючись у всьому відшукати позитивні моменти. В Одесі в мене було багато друзів. Коли я приїхала в Америку, я намагалася знайти свою нішу. Але весь час відчувала те, що моє серце залишилося в Росії…
— Маючи невеликий досвід навчання в одеській школі, чи можеш ти порівняти його з освітньою системою в Америці, включаючи також аспекти шкільного середовища та спілкування?
— Американська шкільна освіта значно програє порівняно з російською. В Одесі в школі у нас був суворий режим, чітка програма і дуже інтенсивне навчання. В американській шкільній системі режим навчання — більш розслаблений і менш насичений. Тут школяр більше має розраховувати на самоосвіту. Візьмемо, наприклад, математику. Викладачі змінюються кожні пів року. І новий викладач повторює все спочатку. У мене було відчуття, що у педагогів не було взагалі програми курсу.
Що стосується середовища… Американський менталітет ґрунтується на принципі особистої незалежності. У зв’язку з тим, що дітям доводиться змінювати школу кожні 3-4 роки, у них відсутнє відчуття стабільності та прив’язаності до одного місця і кола спілкування. Школярам доводиться дуже швидко адаптуватися до нового середовища. Тому з дитячих років акцент ставиться на індивідуалізмі.
Мені, наприклад, було так тепло на душі, коли я приїхала в Одесу після стількох років, проведених в Америці, а мої однокласники і моя вчителька прийняли мене настільки прекрасно, що в мене склалося відчуття, ніби я взагалі нікуди не виїжджала.
— Коли ти приїхала в Одесу, всі дивувалися тому, як чисто і правильно ти розмовляєш російською. Навіть без найменшого акценту. А ти ж в Америці вже 25 років. Чим ти пояснюєш це?
— Я росла з розумінням важливості грамотної та естетичної мови. У цьому, до речі, твоя заслуга. Як ти пам’ятаєш, коли я приїхала в США, я спочатку відмовлялася вчити англійську. А на наступній стадії мого життя я вже відмовлялася розмовляти російською. Але вдома мені не дозволялося розмовляти англійською, хоча я пам’ятаю, як ти мене вчила англійської з дитинства. І в півтора року я вже знала цитату з шекспірівського «Гамлета» — «Бути чи не бути?». Я — людина творча, і тому мені імпонувало те, що ти вчила мене англійської у формі гри, заснованої на п’єсі Бернарда Шоу «Пігмаліон». І я тобі вдячна, що ти мені допомогла зберегти російську мову. А зараз я ще більше зацікавилася російською літературою. І почала читати класиків російською. Мої улюблені автори: Достоєвський, Толстой, Набоков.
І взагалі я дуже не люблю, коли змішують мови і перекручують слова, особливо це стосується нових американців.
— Що послужило основним мотивом у виборі твоєї професії психолога і які в тебе враження від двох найпрестижніших університетів Нью-Йорка — Нью-Йоркського і Колумбійського, де ти, відповідно, отримала ступінь бакалавра і магістра психологічних наук?
— У мене натура, схильна до філософії. З ранніх років я розмірковувала про людську природу. Мене завжди цікавили питання про сенс життя, про особистісний розвиток, про взаємозв’язки всього сущого і про духовну суть людини.
У Нью-Йоркському університеті я вивчала такі предмети, як філософія, література, релігія, мистецтво. З наймолодших років, наскільки я себе пам’ятаю, я мала дар допомагати людям у вирішенні їхніх внутрішніх конфліктів. Заняття в Нью-Йоркському університеті відкрили мені очі на багатство і глибину гуманітарних предметів. Мій світогляд розширився. Я вирішила обрати професію психолога, тому що вважаю, що психолог — це душевний цілитель. А я дуже люблю людей, поділяю їхні переживання і тривоги, вмію їх вислухати і налаштувати на позитивний лад.
Навчання в університеті та в аспірантурі відрізняється від шкільної освіти тим, що тебе змушують більше думати. Програма інтенсивна і дуже спеціалізована. Багато професорів запам’яталися мені своєю неординарною методикою навчання, оскільки вони були представниками різних культур, філософій і країн. Вища освіта і аспірантура змінили мої життєві концепції.
— Звідси логічно випливає питання: як реалізувалася твоя освіта в практичному житті?
— У мене дві роботи: психолога і психотерапевта. В одній клініці я працюю з розумово відсталими і з пацієнтами, що страждають на захворювання психіки. В іншій клініці я проводжу психотерапевтичні сеанси. Треба сказати, що в Америці до розумово відсталих і психічно хворих — особливе ставлення. Існує багато програм, у межах яких проводяться ретельні наукові дослідження, виходячи з яких вибудовується система лікування, допомоги і всякої підтримки таких хворих та їхніх сімей. Частина клініки є для цих хворих домом, бо вони не функціональні і жити в сім’ї не можуть. Моє завдання — знайти індивідуальний підхід до кожного хворого. Я керую роботою обслуговуючого персоналу, який допомагає хворим у здійсненні їхніх щоденних потреб.
— А чи є, на твій погляд, різниця в службових стосунках між американцями і росіянами?
— На мій погляд, особливо в Нью-Йорку після катастрофічних подій 2001 р., розвинувся страх і втратилася довіра одне до одного. Це знизило коефіцієнт міцності стосунків. Американці взагалі важко пропускають когось у свою душу. На роботі стосунки — в межах офіційної ввічливості. Наприклад, здебільшого, не прийнято запрошувати колег до себе додому. Або позичати в них гроші. Дуже засуджуються службові романи. З роками я зрозуміла, що найстабільніші стосунки можливі в межах своєї етнічної групи.
— Альоно, ти схильна «пірнати» в глибину, осягаючи таємниці буття під різними ракурсами, включаючи містику. А чи вплинула Америка на формування твоєї духовно-релігійної свідомості?
— Коли я жила в Одесі, я відчувала пригнічуючий страх перед релігією. Нас виховували в дусі висміювання релігії. Моя бабуся — лікар, і вона теж повністю заперечувала існування Бога. Коли я приїхала в Америку, у мене з’явилася можливість ближче познайомитися з різними релігіями. У зв’язку з цим у мене розширилася духовна свідомість і відкрився ще один канал сприйняття. Те, що в духовній практиці називають «третім оком». До речі, мені було дуже цікаво прочитати, що те саме сталося з одним із героїв «Анни Кареніної». Я вважаю, що всі релігії в основних принципах зводяться до одного. І тому я не відчуваю приналежність до якоїсь певної релігії. Але я дуже вірю в Бога, який всередині кожного з нас.
— Так, кожен із нас, хто кочує земними стежками, повинен посадити хоч одну прекрасну квітку, щоб усе навколо стало пахучішим, сонячнішим і добрішим. А як тобі бачиться твоя роль у цьому процесі?
— Моя робота з людьми, що страждають на психологічні проблеми, привела мене до рішення написати книгу про те, як справлятися з самотністю. Я вважаю самотність — однією з найболючіших точок в американському житті. Хочеться вірити в те, що я цю книгу опублікую. І потім — з твоєю допомогою, якщо ти погодишся, — перекладу її російською мовою.
— О так, звісно ж, погоджуюся. Підтримую. Схвалюю. А тепер уяви собі, що фея з твоєї улюбленої казки запропонувала виконати три твої бажання. І одне з них було б повернення на батьківщину…
— Моє бажання — жити у двох місцях одночасно: і в Росії, і в Америці. Ти ж сама сказала, що це фея, а значить, їй усе підвладне…
Цей вечір, озвучений листопадовим ноктюрном і який перекинув золотолисті містки в події чвертьвікової давнини, справді став для мене одкровенням. Уяви собі, Альоно, що твоя «невідростаюча» мама, яка страждає на хронічний підлітковий бунтарство, на більшість питань відповіла б так само, як ти. І ще — дякую тобі за те, що, незважаючи на твої «повстання» проти всіх моїх наставницьких вливань, які ти іронічно охрестила «перлинами мудрості», твій корабель усе-таки прямує в одному напрямку з моїм.
І знову (вкотре?!) ожили в мені цвєтаєвські рядки, звернені до дочки:
Були ми, пам’ятай про це,
У майбутньому, явно лихому,
Я — твоїм першим
поетом.
Ти — моїм кращим
віршем.
Інтерв’ю в Альони Перліної взяла Інна БОГАЧИНСЬКА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса