Виступ чудової піаніста, професора Московської консерваторії Миколи Петрова ведуча концерту в Одеській філармонії оголосила так: видатний музикант сучасності… Минаючи звичайне перерахування звань і перемог на міжнародних конкурсах. І це вірно.
Я слухаю Миколу Петрова багато років. Він приїжджає до нас щороку. Майже на всі концерти його я відгукувався рецензіями. Іноді навіть сперечався з ним — не стільки з приводу трактування окремих творів, скільки з установкою на віртуозність, що здавалася мені дещо самоцінною, на блиск майстерності, який впадає в очі. Знаєте, коли дивишся на роботу в заскленій рамі — потрібно знайти такий кут зору, щоб відблиски, всі ці сонячні зайчики не заважали тобі дивитися. Зазвичай, коли Петров грав, виникала хвилююча звукова поверхня, виблискуюча, дорогоцінна, ювелірно оброблена в кожній деталі, але цей блиск, це сяйво, це відблискування мені часом ніби заважали зазирнути в глибину. Ця розкіш звукової матерії здавалася мені дещо надмірною… Але в цей свій приїзд Микола Петров грав трохи інакше…
Може бути, в його житті щось сталося, але цього разу я побачив, перш за все, заглибленого в себе, зосередженого художника, мислителя, для якого всі зовнішні ефекти немов би втратили колишню цінність… Блиск віртуозності більше не засліплював, техніка немов би відійшла на другий план, а на першому була музика в її колишньому, класичному значенні. Музика як явище людського духу. Булгаковське «Майстер» якраз і означає художника, який осягає перш за все духовне значення своєї справи і часом піднімається до того, що ми звемо мудрістю і відстороненістю від суєтного життєустрою… Такі художники завжди наперелік. Для мене взірцем такого ставлення до музики завжди були Генріх Нейгауз і Святослав Ріхтер.
У своєму сольному виступі Микола Петров, мабуть, досяг найвищої планки. Його концерт був одкровенням, починаючи з хоралу з Мисливської кантати Й. С. Баха. Дорогою на концерт я потрапив у автомобільний затор, збуджений, нервовий, вбіг у залу — і раптом, почувши перші ж звуки хоралу, немов би потрапив в інший світ, де все по-іншому… Як неголосно звучить музика! Як тихо і як спокійно! Мелодія грайлива і безхитрісна. Простір прекрасного пейзажу розгортається перед тобою, час нікуди не поспішає… І раптом розумієш, що саме до цього-то і прагнуть мудрі. Цей спокій — поістині божественний.
І зовсім в іншу атмосферу занурює нас Петров, виконуючи Фантазію до мінор В. А. Моцарта. Тут Моцарт, не скутий рамками класицизму, дав собі волю — у цій трохи «готичній», похмурій фантазії ніби передбачений весь майбутній романтизм. У Пушкіна Моцарт каже: «Раптовий морок чи щось таке…». Як влучно! Хтось сказав мені, що піаніст грав «занадто вільно». Як я вдячний виконавцю за цю творчу свободу!
…Цілком захопив Вокаліз С. Рахманінова в транскрипції Євгена Свєтланова. Справжніми шедеврами були деякі мініатюри з «Картинок з виставки» Мусоргського…
А наступного дня Петров грав з національним філармонічним оркестром під керуванням Хобарта Ерла П’ятий концерт для фортепіано з оркестром Л. Бетховена. Це був не зовсім Бетховен — героїка і монументальність відійшли на задній план, зате на першому плані опинилися незрівнянні краси цієї музики, і центром стало Адажіо, в якому піаніст і оркестр у повній згоді дали волю бетховенській ліриці. Слухачі приймали виконавця, Майстра, надзвичайно гаряче.
Ілля РЕЙДЕРМАН.