Театральна лабораторія «Воля» відкрила одеську локацію фестивалю «Драма Марафон» перформативним читанням документально-художньої п’єси «Вийти за Межу» української драматургині, волонтерки та громадської діячки Наталії Зарицької.
Читання п’єс-переможниць драматургічних конкурсів останніх років — зазвичай такі події цікаві лише професійному колу, проте наразі актуальність та болючість матеріалу такі, що байдужим не залишиться навіть далекий від театру глядач.
До драматургії Наталія прийшла у 2025 році, навчаючись на курсі «Основи драматургії» в Театрі ветеранів. Її п’єса «Вийти за Межу» стала співпереможницею конкурсу «Тиждень актуальної п’єси 2025», розділивши перше місце з п’єсою Антоніни Крим «Текст для театру». Назва «Вийти за Межу» не що інше як гра слів. Межа — позивний Наталчиного чоловіка, ветерана, оборонця Маріуполя, який пройшов російський полон. Авторка, вона ж героїня п’єси, виходить заміж за коханого Богдана «Межу», і водночас долає масу меж та перепон, аби допомогти йому повернути собі свободу.
— Це історія про те, що жінка зробила неможливе тому, що їй ніхто не сказав, що це зробити неможливо, — звернулася до глядачів у голосовому повідомленні Наталія Зарицька. — І коли ти виходиш за ці межі та усвідомлюєш, хто, власне, тобі їх побудував, стається диво. Я вдячна за те, що ця історія живе, що її читають, ставлять, що дана тема актуалі-зується, щоб усі наші захисники і цивільні заручники були звільнені.
Учасниці молодіжної трупи «Волі» Катерина Загороднюк, Маргарита Фонталіна, Анастасія Калічава, Єлизавета Бобовкіна та Злата Момот мінялися ролями, стільцями та ролями. Кожна з них приміряла до себе образ головної героїні, промовляючи від її імені по черзі: «Я — Наталка. Третя дочка в сім’ї, де хотіли сина». Небажана, квола дитина мала всі шанси ще в пологовому не вижити, рідні навіть планували поховати її як Катрусю, названу на честь померлої бабці Катерини. Але лікарка Наталя врятувала дів-чинку, яку нарекли вже на її честь Наталкою.
Долати Наталці довелося не лише психологічну травму та фізичну кво-лість, а й образи однокласника (гумка у формі хом’ячка, за яку дівчинка побилася з Ваською Сіраком, в подальшому нагадує про себе в різних критичних ситуаціях, тема хом’яка стає наскрізною, коли вже мова про цю тварину, чекай на емоційний вибух героїні), побиття та знущання з боку того, хто став батьком її дитини. А далі починається війна, яку доводиться переживати з маленьким сином на руках та тривогою за но-ве кохання…
Режисерка читання Стася Волошина зробила свою роботу від початку і до кінця дистанційно, адже зараз працює над новою виставою в іншому місті. Але відстань не завадила їй допомогти дівчатам перевтілюватися на кожного персонажа, який зустрічається Наталці: жорстокого першого чоловіка, бездушну працівницю РАЦСу, безвідповідальну чиновницю Владлену, зарозумілого політика, який навіть у шляхетній справі визволення військовополонених розраховує насамперед на особистий піар. І навіть на очманілих посестер по нещастю, чиїх близьких не віддали на обмін, і вони мстяться Наталці-волонтерці, шлють прокльони, підкидаючи Ляльок вуду до сумки і землю з кладовища під двері офісу.
«Я старалася жити, як зручно людям, ну, щоб заміж там вийти, народити дитину, жити довго і щасливо. Я дожила до заміжжя, хоча ні дня не була «за мужем»… Більше ніяких «заміж», зарікаюся», — проголошує одна з «Наталок», але невдовзі ми дізнаємося, як кохання може примусити подолати усі межі, уявні та наявні.
Під час обговорювання читання виконавиці спитали в аудиторії: чи доречно саме зараз, під час війни, ставити драматургію про нещодавні події? Звісно, доречно, була їм відповідь, чого, власне, чекати? Тож не здивуємося, якщо у найближчий час «Вийти за Межу» захочуть багато українських театрів. П’єса того варта, написана гарно і влучно, цікава навіть у форматі читань, а щодо сценічних інтерпретацій тут взагалі жодних обмежень, виникатимуть різні варіанти постановки, оформлення, та й виконавський склад не конче має бути гендерно однорідним.
Марія ГУДИМА.
На фото лабораторії «Воля» — моменти читання.
