До 105-річчя Михайла Логвиненка

Коли згадую батька, бачу не лише фронтовика й літератора, а людину, чия правда світилася, мов свічка серед темряви. Його слово було зброєю, його характер — дороговказом. Нині, у 105-ту річницю від дня народження Михайла Логвиненка, українського літературо-знавця, критика, публіціста  — ця свічка продовжує го-ріти в пам’яті й у серцях.

В останні роки життя він наполегливо працював над книжкою про життєві й творчі долі українських письменників ХХ сторіччя (П.Тичини, А.Малишка, М.Бажана, П.Усенка, О.Ільченка, О.Гончара та ін.), яких бачив у спогадах, нарисах, портретах очима літературознавця, критика й журналіста. Йому так мріялося потримати в руках цю підсумкову книжку, та не судилося… Я, дочка і послідовниця Михайла Логвиненка, пишаюся тим, що мені вдалося виконати заповітну батькову волю — донести до читача його душу. Посмертне художньо-публіцистичне видання «До останнього патрона…» побачило світ 2003 року й мало схвальні відгуки читачів і літературознавців. Оповідь цікава не лише новим літературним фактажем, а й власними спостереженнями відомого літературознавця й критика над життєвими перипетіями хранителів українського слова, що не вписувалися в прокрустове ложе Системи.

Одна з цікавинок у цій книжці — пам’ятна батькова зустріч із Павлом Тичиною, що навічно закарбувалася в автографії поета на подарованому шеститомному зібранні його творів: «Дорогому Михайлові Семеновичу Логвиненку на добру-добру пам’ять від П.Г. Тичини. Ніколи не забуду наших з Вами (та ще з іншими товаришами) виступів в Одесі. Нас тоді море вітало і молодь — молодь молода» (3.03.1964 р.). Це була незабутня поїздка у березні 1961-го на організовану Одеським державним університетом наукову конференцію з порядком денним: «Творчість видатного українського поета-академіка П.Г. Тичини». Після закінчення конференції поважному гостеві організували екскурсію пам’ятними місцями Одеси. Звісно, насичені екскурсійні подорожі були нелегкими для нього. Але коли йому нагадували про це, всміхався й відповідав: «Еж ні». Батько розповідав, що Павло Григорович був надзвичайно простим, доступним у спілкуванні, мав тонке відчуття психології товариських взаємин і реалій життя.

 Слово і зброя

Народжений на Одещині, він мріяв про журналістику, писав вірші, дописував до районної газети «Степові зорі». Але війна покликала його на фронт. Маючи двадцять років, він став артилеристом, пройшов бої під Лівнами, згодом став командиром вогневого взводу, командиром батареї, під кінець війни — помічником начальника штабу артилерії 162-ї стрілецької дивізії 70-ї армії. Пройшов визвольними шляхами України, Білорусі, країн Східної Європи аж до Берліна, не розлучаючись із журналістським блокнотом. Писав кореспонденції у фронтові газети, надсилав вірші, отримував підтримку від відомих поетів.

Особливе місце у нашій домашній шафі посідають батькові ордени Вітчизняної війни II ступеня (двічі), Червоної зірки, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр», «За трудову відзнаку», спогади про ці подвиги завжди у пам’яті рідних.

На війні він зустрів своє кохання — медсестру Катерину Іванівну, яка стала моєю мамою. В архіві збереглося кілька фронтових листів і два вірші, написані ручкою і олівцем у 1943-44 роках, де кожне слово — як подих життя серед боїв. У цих рядках — і тривога, і надія, і ніжність, що проростала навіть крізь гуркіт гармат. В одному з них є проникливі рядки про хустинку, яку дівчина вклала поміж сторінок похідної книжки молодого воїна.

Людина, що світлом притягувала інших

Архів Михайла Логвиненка зберіг безліч листів — від колег, фронтовиків, молодих авторів, читачів «Робітничої газети», де він працював першим заступником редактора. З цих кореспонденцій постає образ шляхетної людини, котра світилася любов’ю і добротою. Один з листів до редакції із позначкою «Особисто» привернув мою увагу несподіваністю й зворушли-вістю. За ним стояла доля добродія Юрія Логвиненка із Черкаської області, котрий виховувався в дитбудинку та мав крихку надію в особі Михайла Семеновича знайти свого брата, але його сподівання так і не справдилося: то був звичайний збіг однакових імен і прізвищ.

 Для багатьох він був підтримкою й порадником. Навіть ті, хто не завжди погоджувався з його позиціями, визнавали його порядність і шляхетність. Він умів поєднувати добродушність із принциповістю, а його справедливість була тією рисою, яку «прощали» навіть вороги.

Батько був наставником і для мене. Ще в шкільні роки він прищепив мені любов до слова, до книжки, до бібліотеки. Коли я працювала над дослідженням сучасного роману, саме він порадив звернутися до Юрія Мушкетика. Завдяки його пораді я зробила свій перший сміливий крок у літературознавстві. Він нерідко розповідав мені про спілкування з українськими письменниками, звертаючи особливу увагу на особливості їхніх творчих манер. Зокрема, високо цінував письменника Олександра Ільченка, називав його блискучим стилістом, котрий наголошував: «Не можна писати художньо немічно — сірим по сірому».

 Одеса — море зустрічей і доль

Для мого батька Одеса була не лише містом моря й сонця, а й містом слова. Тут він мав друзів і колег, які так само, як і він, вірили у силу правди й красу української мови.

Передусім він високо цінував і шанував Степана Олійника, корифея української сатири та гумору. «Його дотепи були гостріші за будь-яку зброю», — згадував. Для нього С. Олійник був прикладом того, як народний гумор може стати формою громадянської мужності. Їхні зустрічі в Одесі, у Будинку письменників чи редакційних кабінетах, завжди перетворювалися на свято слова.

Особливе місце посідала дружба з Борисом Дере-в’янком, головним редактором «Вечірньої Одеси». У книжці «До останнього патрона…» (2003) батько присвятив йому розділ «Куля для редактора», де відтворив трагічну долю Бориса Федоровича. «Він ішов на правду, знаючи, що це небезпечно», — зазначав автор. Для нього Б.Дерев’янко був символом журналіста, який не боявся правди й заплатив за це життям. Михайло Семенович був особисто знайомий з його батьками — фронтовиком Федором Павловичем та Дариною Хомівною, які завжди з хлібом-сіллю приймали земляка у своїй домівці в Іванівці.

Кілька статей і спогадів присвятив Б.Дерев’янку відомий український поет Петро Осадчук, який разом з ним навчався в Одесі. Михайло Семенович також мав тісні контакти з Петром Осадчуком, який певний час вчителював, працював у редакціях газет на Одещині, у видавництві «Маяк».

Важливими були й контакти з критичним метром (його вислів), літературознавцем, професором Одеського університету, лауреатом Шевченківської премії Василем Фащенком. Саме він дав рекомендацію Борисові Дерев’янку для вступу до Спілки письменників, високо цінуючи його «ощадливість у слові, вміння однією фразою відкрити в людині найхарактерніше». Товаришував Михайло Семенович і з Іваном Дузем, колишнім деканом філологічного факультету Одеського університету. Їхні розмови про літературознавство, про роль Одеси у творчій біографії Т.Шевченка були для батька джерелом натхнення й нових ідей. Добре відгукувався М.Логвиненко про Богдана Сушинського, автора численних історичних романів та документальних книжок. Літературознавець цінував його вміння поєднувати документальність із художнім словом і бачив у ньому продовжувача традицій одеської літературної школи. Не залишався поза увагою й Анатолій Глущак, поет із тонким відчуттям слова. Батько підтримував його на початку творчого шляху, підбадьорював у пошуках власної інтонації. «Молоді автори потребують не лише критики, а й довіри», — любив повторювати він.

Атмосфера Одеси тих років була особлива: літературні вечори в Будинку письменників, розмови у редакційних кабінетах, неспішні дискусії на Приморському бульварі чи в кав’ярнях, де слово звучало так само вільно, як шум хвиль біля Потьомкінських сходів. Батько любив цю атмосферу — вона була для нього джерелом натхнення й підтримки. У його архіві збереглися листи й відгуки, що підтверджують: Одеса була для нього важливим культурним центром. Тут він знаходив не лише професійні контакти, а й людську дружбу, відчуття спільності.

 Труди і дні

Мій батько був невтомним працелюбом: читав, думав, писав і в робочому кабінеті, і в стінах різних бібліотек, і в архіві Інституту літератури імені
Т. Г. Шевченка НАН України, — завжди з любов’ю і повною віддачею. (Ще й вистачало снаги на плекання саду й городу). На журнальному столику в домашньому кабінеті завжди лежали кілька свіжих газет, деякі нові видання, а поруч з ними блокнот із ручкою. До речі, батько залишив по собі чималу бібліотеку, де поруч із сучасними книжками зберігаються й раритети. Залюбки їздив у відрядження в різні куточки України й привозив для публі-кації актуальні матеріали, і навіть у поважному віці був легкий на підйом. Він любив повторювати рядки І.Франка з вірша «Земле моя, всеплодющая мати…»:

«Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!»

Згодом ці слова я наводила як приклад своєму синові, а також, як викладач, нагадувала і студентам.

Для мене батько завжди залишатиметься тією свічкою, що не згасає.

Олена Логвиненко, заслужений працівник культури України.
Фото із сімейного архіву