Ім’я цієї японської дитячої письменниці вже відомо читачам «Вечірньої Одеси». Перше знайомство з Ріє Муранакою відбулося у номері за 23 квітня цього року, в якому в рамках проєкту, створеного офісом «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО», читачів знайомили з містом Окаяма.

Творчий портрет японської літератури презентували вірші дітей з дитячого будинку MISONO Kodomo-no-Ie. Через складні життєві обставини вихованці не можуть залишатися у своїх родинах, а завдяки поезії вони можуть повернутися до власних почуттів і знайти слова, щоб їх виразити. Опікується творчістю цих дітей Ріє Муранака.

Розповіддю про літературну Окаяму знайомство з поетичною творчістю японських дітей тільки розпочалося. Завдяки Ріє Муранаці вірші вихованців дитячого будинку з’явилися у новому випуску альманаху дитячого поетичного конкурсу «Нова Одіссея», в якому наша газета виступає інформаційним партнером. Потім віршами японських дітей зацікавилися учні одеського ліцею «Інтелект», які продовжили поетичний діалог між Одесою та Окаямою (докладно про це читайте в номері газети за 28 травня).

Тому природньо, що виникла ідея попросити Ріє Муранаку відповісти на декілька питань. Японська дитяча письменниця з радістю погодилася. Почали ми з питання про професійний шлях, адже Ріє Муранака досліджувала бібліотерапію в Школі медицини Університету Кейо, працювала з дітьми в лікарнях, брала участь у створюванні освітніх програм з використанням книг.

— В який момент цієї практичної роботи виникла потреба писати власні твори для дітей? — запитали ми Ріє Муранаку. — Який твір ви вважаєте початком свого авторського шляху, і що спонукало вас його створити?

— Я почала писати ще до того, як зайняла посаду в університеті. Коли я вступила до Університету Цукуба, «село МІХО», до того часу мирна сільська місцевість у регіоні Канто швидко перетворювалася на футуристичну територію завдяки національному плану розвитку академічного міста. Я думаю, що багато людей, які жили там поколіннями, відчували ізоляцію, ніби зміни залишили їх позаду.

Я хотіла, щоб діти, що росли в умовах, коли ця нова культура та старий спосіб життя тиснули одне на одного, отримували нові історії, створені людьми, які насправді жили в громаді, і щоб ці історії потрапляли безпосередньо до їхніх рук. Тож разом з друзями я продовжувала випускати місцевий творчий журнал, поки не закінчила навчання. Я вважаю, що саме це стало джерелом мого пос-тійного бажання прислухатися до голосів, які легко можна приховати в тіні більшої сили та більших систем, і доносити ці голоси до інших.

Моя перша опублікована книга, «Камсахамніда» («Кайсейша») була майже повністю заснована на моєму власному досвіді. Літню жінку з цієї історії насильно привезли до Японії разом з чоловіком з Кореї під час японського колоніального правління, і їх змусили працювати на вугільній шахті в префектурі Ямагучі. Втративши чоловіка в цих суворих умовах праці, вона залишилася в Японії та виховувала доньку сама, поки та не виросла та не вийшла заміж.

Коли я зустріла жінку, яка стала прототипом персонажа, я була приблизно того ж віку, що й її онука. Дві людини, розділені за віком на кшталт бабусі та онуки, зустрілися в лікарняній палаті в Японії, кожна несла за собою історії двох країн і двох сімей, і поступово утворили зв’язок. «Камсахамніда», що виникла з цієї зустрічі, здається мені відправною точкою не лише мого життя як письменниці, але й практичної роботи, яку я продовжила.

— У багатьох ваших проєктах дитина постає не просто тою, про яку піклуються дорослі, а самостійним співрозмовником, який має власний голос і право бути почутим. Яке місце, на вашу думку, займає дитина в сучасному японському суспільстві? Наскільки сім’ї, школі, соціальним установам та державі вдається враховувати не лише її практичні потреби, а й думки та почуття?

— У Японії шкідливий вплив жорсткої конкуренції на вступних іспитах та системи освіти, зосередженої на зубрінні, став серйозною соці-альною проблемою протягом 1970-х років. Починаючи з 1980-х років, освітні реформи мали на меті сприяти розвитку у дітей «жадання до життя» та їхньої здатності навчатися та мислити самостійно. Пізніше, на тлі зниження позицій Японії в міжнародних академічних оцінюваннях, підхід до так званої «юторі», або «розслабленої освіти», був переглянутий. Сьогодні акцент робиться на тому, що описується, як «проактивне, інтерактивне та глибоке навчання».

Однак коли я проводжу час з дітьми в реальних освітніх та соціальних закладах, я також відчуваю суперечність. У суспільстві, переповненому інформацією, де постійно потрібні швидкість та ефективність, саме той час, який має бути необхідним для проактивності та участі в діалозі, здається, скорочується: час, щоб ставити собі питання та боротися з невизначеністю, і час, щоб терпляче обмінюватися словами з кимось іншим про речі, які не дають негайної відповіді.

Часом я зустрічаю дітей, які ніби замкнули двері до «кімнати самотності» всередині себе, а потім втратили навіть ключ. Вони не можуть повністю пояснити, що їм завдало болю. Залишається просто складність життя. І я не думаю, що це проблема, яка властива лише дітям.

Дорослі, які повинні спілкуватися з дітьми — у сім’ях, школах, установах соціального забезпечення та у державному управлінні, — також живуть у суспільстві, де важко знаходити зв’язок один з одним, знаходити час і незграбно та наполегливо шукати шлях, коли немає готової відповіді. Я теж одна із таких дорослих.

Ідея про те, що голоси дітей слід поважати, безумовно, обговорюється частіше, ніж раніше, і навколо цього принципу були створені системи. Але якщо «слухати голоси дітей» також означає чекати, поки дитина знайде власні слова, і продовжувати слухати, не засуджуючи ці слова негайно та не даючи відповіді, навіть коли дорослим важко їх зрозуміти, то я відчуваю, що Японії ще багато чого потрібно зробити.

— Одним із важливих напрямків вашої роботи стало співро-бітництво з MISONO Kodomo-no-Ie, де живуть діти, які через різні сімейні обставини не можуть залишатися у своїх сім’ях. Як ви познайомилися з Місоно, та як сформувалася програма літературних занять, яку ви проводите з дітьми?

— Після закінчення аспірантури я провела три роки в дослідницькій лабораторії університетської лікарні. Пізніше, повернувшись до своєї рідної префектури Ямагучі, я продовжувала спілкуватися віч-на-віч з людьми в педіатричних відділеннях, дитячих будинках-інтернатах, геріатричних медичних закладах та установах термінального догляду, незалежно від їхнього віку чи характеру травм. У центрі цієї роботи було те, що я називаю «спільним читанням» книжок з картинками.

Можливо, легше було б описати це як «психологічну допомогу». Але я прагнула чогось трохи ніжнішого: не стосунків, побудованих з самого початку навколо досягнення певного терапевтичного ефекту, а таких, у яких ми проводимо час разом з книжкою з картинками між нами і не поспішаємо з моментом, коли починають з’являтися слова. Я запросила колег, які поділяли цей спосіб мислення, приєднатися до мене, і робота поступово розширювалася.

Пізніше я перейшла з університету в префектурі Ямагучі до університету в префектурі Окаяма. Обидва були християнськими місіонерськими школами. Я продовжую нести в собі вчення, з яким зустрілася там: «Навіть якщо подих, який я вдихаю, — це смуток, нехай видих, який я видихаю, буде вдячністю». Я хотіла уважно проводити час з дітьми, помічаючи зерна радості та смутку навіть в одну мить.

Офіс ЮНЕСКО у Відділі сприяння культурі міста Окаяма зрозумів моє бажання, і це призвело до запуску проєкту в MISONO з командою, до складу якої входять студенти університету та клінічні психологи. Приблизно протягом першого року, на мою думку, діти сприймали нас просто як «людей, які приходять туди, де ми живемо». Невдовзі після нашого знайомства вони часто запитували: «Що я буду робити сьогодні?». Я відчувала невелику настороженість у питанні: «Що вони змусять мене робити сьогодні?». Можливо, було також занепокоєння: якими б дружніми ми не стали, ми теж можемо одного дня зникнути з їхнього життя.

Але коли ми проводили більше часу разом, питання змінилося: «Що ми будемо робити сьогодні?». Не «я», а «ми». Йшлося вже не про те, щоб їх змушували щось робити; самі діти допомагали створювати час, який ми проводили разом. Ми більше не були «людьми, які приходять сюди». Перш ніж я це усвідомила, ми просто стали «ми».

Коли я відчула цю зміну, у мені почало зростати бажання. Я хотіла, щоб MISONO став не «закладом, де живуть нещасні діти, які не можуть жити з батьками», а «домом вільного самовираження». Навіть якщо важливі стосунки розриваються, навіть якщо життя йде не так, як хотілося, я хочу, щоб кожна дитина не покидала себе і не відмовлялася від власного життя. Щоб виховувати це, ми почали разом створювати вірші та виконувати вісім завдань із книги «Нанджа Монджа».

— Можливість виразити себе через слово для кожної дитини може мати особливе значення. Коли ви почали працювати з дітьми Місоно, чи був у них досвід віршів і публічного читання своїх творів? Чого вони навчилися за час участі у програмі, та які зміни у їхньому відношенні до творчості ви вважаєте особливо важливими?

— Діти MISONO, чиї вірші ми надіслали до Одеси, ніколи раніше не писали віршів. Більше того, багатьом з них було важко читати та писати самостійно. Тому я не просто давала їм папір і казала: «Будь ласка, напишіть вірш». Натомість, під час розмови я записувала кожну фразу точно так, як її вимовляла дитина. Коли набралося достатньо слів, ми з дитиною перечитували їх разом.

Таким чином, я просила їх перевіряти слова по літерах своїм голосом. Навіть якби я написала ці літери від руки, я не могла дозволити віршу стати моїм. Ми працювали разом, доки дитина не відчувала по-справжньому: «Це слова, які я сказала» і «Це вірш, який я написала».

Коли ми показали готові вірші персоналу будинку, деякі з них були вражені та запитали: «Невже справді це написала…?». Це сталося не тому, що персонал погано ставився до дітей. Швидше, вони були здивовані, виявивши, наскільки багате життя слів існує всередині дитини — щось, що неможливо було уявити, враховуючи видиму здатність дитини читати та писати у повсякденному житті.

Те, що діти поступово почали набувати завдяки цьому досвіду, було не методом гарного написання віршів. Це було відчуття того, що слова, які ворушаться всередині них і намагаються пробитися назовні, мають значення, і що їм самим дозволено сказати: «Все гаразд, як є». Я вірю, що це відчуття може стати дорогоцінним посохом, на який можна спиратися протягом усього життя.

Слова іноді можна придушити або залишити непочутними. Навіть попри досвід розпізнавання слів, що прийшли зсередини, сказати: «Це належать мені», нелегко відібрати. Я хочу, щоб діти знали цю силу.

А потім учні середньої та старшої школи в Одесі отримали ще невідшліфовані слова дітей саме такими, якими вони були: вони перекладали їх, читали вголос і надсилали малюнки та повідомлення. Я відчуваю: ця нова здатність дітей довіряти власним словам раптово зміцнилася.

Я глибоко вдячна.

— Сьогодні Україна та Одеса займають помітне місце у вашій творчій та громадській діяльності, проте колись вони були частиною ще не знайомого вам світу. Що ви знали про Україну до 24 лютого 2022-го? Чи доводилося вам колись бувати в нашій країні, зустрічатися з українцями чи читати твори українських авторів?

— До того часу я ніколи не відвідувала Україну і особисто не зустрічалася з українцями. У 1986 році я дізналася про аварію на Чорнобильській атомній електростанції та про сильне радіоактивне забруднення, яке поширилося після цього. Я досі пам’ятаю, як глибоко мене засмучував його вплив, особливо на дітей.

Я також дуже мало знала про окремих українських письменників чи літературні твори. Однак, озираючись назад, розумію, що протягом багатьох років я неодноразово розповідала дітям історію, яка походила з України: українську народну казку «Рукавичка».

На ілюстраціях Євгена М. Рачева тварини, одягнені в традиційний народний одяг, втягують товаришів одного за одним в маленьку рукавичку. Одна сцена, зокрема, часто змушувала нас зупинятися. Коли з’являється великий ведмідь, крихітна мишка — перша тварина, яка залізла в рукавичку, виходить з неї і запрошує ведмедя всередину. Дивлячись на ту саму картинку, діти пропонували всілякі різні думки. Щоразу, коли я читаю цю історію, я відчуваю не лише тепло різних істот, які ділять одне маленьке місце, але й труднощі та напругу, які може спричинити таке спільне проживання.

Тож, хоча я майже нічого не знала про Україну як країну, сама того не усвідомлюючи, я вже багато років спілкувалася з японськими дітьми через історію, що передається з України.

— Повномасштабне російське вторгнення в Україну стало потрясінням і далеко за межами Європи. Як японське суспільство сприйняло події 24 лютого 2022-го? Чи змінювалося ставлення до війни в Україні та українців протягом наступних років?

— Я не спеціаліст з політики чи міжнародних відносин і не можу говорити від імені японського суспільства в цілому. Тому я можу відповідати лише на основі того, що я відчуваю навколо себе та що пережила у своїй роботі з дітьми.

Телебачення неодноразово показувало зображення зруйнованих міст та людей, які втрачають своє життя та своє повсякденне існування. Діти в MISONO часто запитували мене: «Чому люди воюють?» та «Коли закін-читься війна?». Але на той момент це все ще було щось «страшне» та «жахливо сумне», що відбувалося в далекій країні, яку вони не знали.

Навіть через рік, а потім і через два дитячі запитання не зникли, оскільки новини продовжували транслюватися по телебаченню та в інших місцях. Можливо, тому що ми також разом прочитали багато книжок з картинками про життя та про те, що означає жити, вони продовжували запитувати: «Воно досі не закінчилося?» та «Чому?». Однак як би їм не було боляче, я думаю, що це все одно залишалося «жахливою річчю, яка відбувається в країні, яку ми не знаємо, чимось, з чим ми нічого не можемо вдіяти». Я також слухала їхні запитання, але коли запитувала себе, що я насправді можу зробити, то залишалася в пастці відчуття безпорадності.

Мені важко сказати, як змінилися почуття японського суспільства в цілому протягом наступних років. Але принаймні для дітей MISONO та для мене, докорінно змінилося те, що для нас означало говорити про «війну в далекій країні».

— Співпраця з Одесою поступово поєднала кілька дитячих ініціатив: конкурс «Нова Одіссея», учнів ліцею «Інтелект» та літературну студію «Літера». Чи пам’ятаєте ви момент, коли виникла ідея познайомити дітей Місоно з їхніми ровесниками в Одесі? Як розвивався цей задум, і яку роль у його здійсненні відіграли ваші колеги в Окаямі?

— Чесно кажучи, початок був дуже простим. У 2025 році в Любляні відбулася щорічна зустріч міст літератури ЮНЕСКО. На цій зустрічі я почула, як Майя Дімерлі, координаторка з Одеси, закликала людей «надсилати вірші». Гадаю, що тоді вона мала на увазі загальний заклик до поезії. Але в її словах я відчула непохитну тер-міновість — щось на кшталт рішучості «зберегти голоси життя». Тож я запитала: «Чи можу я надіслати вірші дітей, які беруть участь у проєкті міста Окаяма? Я не хочу вибирати лише найкращі. Я хотіла б надіслати вірші кожної дитини».

Майя зрозуміла, що я мала на увазі. З цього моменту почався теплий обмін, який ніхто з нас не міг собі уявити. Є причина, чому я кажу «не міг собі уявити». Деяким дітям, які живуть у MISONO через складні сімейні обставини, важко навіть відчути, що вони можуть повноцінно любити себе. Декому важко читати та писати, і лише після того, як вони звірять зі мною свої маленькі слова, по одному символу за раз, вони нарешті можуть відчути: «Це мій вірш». Те, що такі маленькі власні слова могли перетнути море та дістатися дітей, які живуть посеред війни, і що через них вони могли поділитися радістю та горем, — безумовно, перевершувало все, що могли собі уявити самі діти. Те саме стосувалося й усіх нас у команді проєкту Окаями.

Це стало можливим завдяки тому, що Майя, співробітники газети «Вечірня Одеса», вчителі та багато інших тамтешніх людей продовжували вірити в силу слів, що виникають від однієї людини, і були готові сприймати їх, незважаючи на відмінності мов та культурного походження.

— Цей діалог дуже швидко став взаємним: японські діти передали свої вірші, автопортрети та записи голосів, а одеські школярі відповіли їм перекладами, читаннями, малюнками та особистими посланнями. Чому для вас було важливо не просто уявити в Україні творчість дітей Місоно, а створити простір, у якому діти двох країн могли б почути одне одного та вступити до справжнього діалогу?

— Є дещо, що я відчула, перебуваючи в багатьох різних місцях, де надавали допомогу та підтримку. Коли людина переживає біль, важливіше може бути не те, що хтось «щось для неї робить», а те, що вона може відчути приємний вітерець або знайомий запах, що входить у кімнату, в якій вона закрила себе, і що за дверима є хтось, хто залишатиметься там годинами або днями, нічого не роблячи, просто залишаючись.

Я вважаю, що цей обмін допоміг, тому що наші нові друзі в Одесі продовжували взаємодіяти з такою турботою та терпінням. Вони дали стосункам час вирости за межі того, що одна сторона допомагає, а інша отримує допомогу, доки обидві сторони не відчули щось на кшталт приємного вітерця, знайомого аромату або тихої присутності за дверима.

Завдяки цьому, я думаю, діти в Окаямі та Одесі змогли відчути не лише те, що для них щось було зроблено, але й: «Я теж можу щось зробити для когось іншого». Вони надсилали вірші, отримували їх, читали, малювали та відповідали словами. Завдяки цьому руху туди-сюди виріс тихий і турботливий діалог, який виходив за рамки ролей «людини, яка підтримує», і «людини, яку підтримують».

— Вірші дітей Місоно були опубліковані у спеціальному розділі альманаху конкурсу «Нова Одіссея», а згодом до дітей прийшли творчі відповіді з Одеси. Як діти сприйняли публікацію своїх творів та відгуки українських однолітків? Що з їхньої реакції, на вашу думку, можна назвати найбільш значущим результатом цього обміну?

— Повідомлення, листи та газетна стаття, в якій «портрети рухаються!», не прибули з Одеси одразу, як одна велика винагорода. Одне прийшло, а через деякий час інше. Вони прибували обережно, вдумливо та безперервно.

Через це діти не сприймали їх як: «Ми надіслали вірші, і тепер наша винагорода прийшла!». Натомість кожне нове надходження приносило ніжне, тихе відчуття подиву, ніби вони крок за кроком йшли далі шляхом зв’язку. Завдяки цьому процесу їхня впевненість у собі поглиблювалася.

Я вважаю, що перш ніж людина зможе спробувати зрозуміти когось іншого або звернутися до іншої людини зі співчуттям, важливо знати, що вона сама є людиною, чиї почуття мають цінність. Більше того, важливо знати: «Я гідний, щоб мене любили, і водночас я той, хто здатний любити іншу людину».

Але це не те, що дорослі можуть створити чи навчити цьому дитину. Це щось, що може виникнути зсередини лише через такий досвід, як несподівана зустріч з кимось, коли власні слова досягають цієї людини, а потім слова іншої людини повертаються.

Я ніколи не забуду перше повідомлення, яке надійшло від Данила з ліцею «Інтелект». Я уявляла, що діти будуть у захваті та схвильовано бігатимуть навколо. Замість цього одна дитина стояла, притиснувши лоба до стіни будинку, і плакала: «Це так сумно. Чому війна не закінчується?».

Слухаючи цей дитячий плач, я відчула, що вперше зрозуміла справжній сенс цього обміну. До того часу молитва могла бути чимось досить розпливчастим для дітей. Тепер все інакше. Вони дізналися, що означає молитися «за когось дорогого для мене». Одеса дала дітям не лише листи, малюнки та послання. Це було щось незамінне: здатність любити.

— Новим продовженням цієї історії стала The Nanja Monja Book — A Journey Through Myself: завдяки вашому рішенню книга буде надрукована в Одесі обмеженим тиражем та подарована дітям. Що ви хотіли б побажати дитині, яка відкриє її і розпочне подорож через власні думки, почуття, малюнки та слова? І якою ви бачите подальшу співпрацю — не лише між дітьми Місоно та Одеси, а й між дорослими, які допомогли цьому діалогу відбутися: письменниками, педагогами, перекладачами, редакторами та координаторами наших проєктів?

— Я не хочу вимагати забагато від дітей, які відкриють цю книгу, або мати забагато ідей про те, ким, я сподіваюся, вони стануть. Вони можуть намалювати картинку. Вони можуть нічого не намалювати. Вони можуть написати слова або зупинитися на півдорозі. Я була б просто щаслива, якби десь на своєму шляху вони зустріли себе такого, про існування якого вони не знали. І якщо вони можуть подивитися на цього себе з невеликою цікавістю та подумати: «Я не знала, що ця сторона мене також є тут», цього достатньо.

Що стосується того, як буде далі:  замість того, щоб будувати грандіозні плани, я сподіваюся, ми зможемо продовжувати підтримувати стосунки, в яких, коли хтось простягає руку допомоги, хтось інший отримує цей сигнал. І я сподіваюся, що ми, дорослі, які підтримали обмін дітьми, не станемо на бік тих, хто вже знає відповіді, а залишимося попутниками, які разом вирушають у ще тьмяне море на світанку.

Інтервью вели Майя ДІМЕРЛІ, керівниця офісу «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО», і Олег СУСЛОВ.