Днями в Одесі відбувся Національний онкологічний форум «Міста, що рятують життя» — фахова дискусія, під час якої обговорювали Національну стратегію контролю онкологічних захворювань до 2030 року, зокрема її впровадження на регіональному рівні. Учасники — представники онкологічних центрів Києва, Дніпра, Львова, Харкова, Херсона, Миколаєва, Міністерства охорони здоров’я, парламенту, НСЗУ, па­цієнтських організацій. Відвідали захід керівники Одеської обласної та міської влади.

Наголошувалось, що таке зібрання вперше задля того, щоб визначити спільні напрями роботи та підписати меморандум про міжрегіональне партнерство у важливій сфері онкодопомоги. У центрі дискусії — раннє виявлення онкологічних захворювань, зрозумілий маршрут пацієнта, доступність якісного лікування в умовах війни та посилення співпраці між регіонами.

«Наше спільне завдання — зробити так, щоб людина з онкодіагнозом не залишалася сам на сам зі своєю хворобою, а чітко знала, куди звернутися, де отримати допомогу, і що на кожному етапі поруч є професійна команда. Саме такі міста справді рятують життя», — сказала директорка департаменту охорони здоров’я Олена Колоденко, коментуючи цілі заходу, що відбувся. У короткому інтерв’ю «Вечірній Одесі» вона зазначила: згідно з Національною стратегією у кожному регіоні мають бути потужні онкоцентри, які беруть на себе най­більшу частину хворих, але є й місцеві лікарні, які також мають і обладнання, і досвід лікування, і пацієнтів, яким зручно звертатися саме сюди. Враховувати ці обставини важливо.

Прокоментував одеський захід заступник міністра охорони здоров’я України Євгеній Гончар, який взяв участь в обговоренні, виступив перед учасниками, окресливши саме очікування від регіонів в реалізації стратегії:

— В Одесі на форумі «Міста, що рятують життя» говорили про роль громад у контролі над онкологічними захворюваннями, і один з акцентів мого виступу стосувався маршруту лікування, бо тут ми бачимо серйозні виклики.

Рак — це не одна подія, а довгий ланцюг, що тягнеться від сімейного лікаря через діагностику, визначення стадії, хірурга, онколога, променеву терапію й реабілітацію аж до спостереження, і на кожній із цих ланок людину можна загубити.

Статистика це підтверджує, бо між етапами накопичуються затримки, на кожному переході залишаються пацієнти, які так і не дійшли до наступного кроку, а результати лікування помітно різняться від закладу до закладу.

Показовий розрив між операцією і опроміненням: торік в Україні зробили 94,5 тисячі онкооперацій, але променеву терапію протягом півроку після операції отримав лише кожен п’ятий, і навіть із тих, хто її отримав, понад
6 700 людей були змушені їхати за нею в інший заклад, а часто й в іншу область.

Причину варто назвати чесно. Раніше лікування онкопацієнтів зосереджувалося навколо обласних онкоцентрів, але за останні десять років система змінилася, закладів, де лікують рак, стало більше, і це створило конкуренцію та нові стимули.

Проте чи пішло це на користь усім пацієнтам — ми бачимо, що ні. Попри вимогу працювати через мультидисциплінарні команди і попри наявність стандартів по всіх основних онкохворобах, частина пацієнтів оперується в неспроможних закладах, де результати гірші, ніж у потужних лікарнях. Це видно одразу за кількома показниками — вищою смертністю, нижчим охопленням хіміотерапією і променевою терапією. У великому центрі смертність під час операції менша за один відсоток, а в лікарні, яка робить лише кілька складних операцій на рік, вона сягає шести-семи.

Але є й протилежна ситуація, про яку теж варто сказати: деякі онкодіагнози самі онкоцентри до сих пір не лікують, і краще, коли їх ведуть спе­ціалізовані заклади. Пухлини ока оперують не в онкоцентрі, а в офтальмологічних інститутах — в Одесі це Інститут Філатова, пухлини мозку йдуть у нейрохірургічні центри, рак щитопо­дібної залози часто ведуть ендокринні хірурги, а дитячий рак — дитячі лікарні, і це правильно, бо головне не назва закладу, а чи вміють там лікувати саме цей діагноз.

Тому концентрація — це не «все звозити в один онкоцентр», а зовсім інше: кожен складний діагноз має потрапити туди, де з ним стикаються частіше і добре знають, що робити.

І це не лише наша проблема, світ через це вже пройшов. У Данії складні операції на шлунку колись робили аж у 37 лікарнях, а коли їх звели до п’яти, смертність після операції впала приблизно з восьми до двох відсотків; у Нідерландах так само сконцентрували операції на стравоході, і смертність знизилася з дванадцяти до чотирьох відсотків, а Німеччина у 2022 році встановила чітке правило, що складну операцію на стравоході можна робити лише там, де їх виконують щонайменше 26 на рік.

Але головний урок з їхнього досвіду в іншому: у тих же Нідерландах роками просто закликали «концентрувати», і нічого не мінялося доти, доки не з’явилися чіткі правила з мінімальною кількістю операцій на рік, нижче якої заклад просто не береться за складне втручання, тобто самі заклики не працюють, працюють правила.

Що з цим робити. Передусім — концентрувати складне: операції на стравоході, шлунку, підшлунковій і легенях мають виконуватися у спроможних центрах, де їх роблять багато, і це не завжди онкоцентр, головне, щоб там уміли, тоді як простіше й поширене цілком може лишатися ближче до дому.

Онкозахворювання є другою після серцево-судинних хвороб причиною смертності в Україні, що робить їх одним з найскладніших викликів для системи охорони здоров’я, особливо в умовах повномасштабної війни та постійних атак рф на медзаклади. Як відповідати на цей виклик — вирішувати фахівцям, зокрема і на таких заходах. А владі — прислухатися і допомагати.

Дора ДУКОВА.