Впевнений, багато хто з читачів погодиться зі мною: коли перебуваєш далеко від дому і у випадковій розмові з незнайомою людиною несподівано з’ясуєш, що ви з одного міста, виникає почуття, ніби ви знайомі вже багато років! І стосунки стають зовсім іншими. Хоча у реальному житті, на жаль, трапляється і навпаки.

Саме одну таку ситуацію у своїх морських спогадах для читачів «Вечірньої Одеси» згадав письменник, у минулому моряк Чорноморського морського пароплавства Аркадій Хасін. Нарис мав назву «Свої та чужі» та розповідав про відвідування радянського (ще у той час) консульства у японському місті Осака.

У ті вже далекі часи наші люди за кордон виїжджали вкрай рідко. І тому кожна зустріч з громадянином СРСР за кордоном була сама по собі несподіваною і неочікуваною. Але якщо мова йде про відвідувачів радянських дипломатичних установ за кордоном у ті часи, впевнений, що порахувати такі випадки взагалі, мені особисто наприклад, пальців на одній руці вистачило б! Тобто за логікою, якщо радянська (точ-ніше з СРСР) людина зверталась до свого консульства за кордоном, там її мусили зустрічати з радістю.

Отже, мабуть, тому й здивувався А. Хасін, що їм з капітаном ніхто з працівників амбасади не зрадів.

Можливо, хтось з читачів «Вечірньої Одеси» такий «холодний» прийом у радянській державній установі вважав би мало імовірним, перебільшенням автора. На жаль, ні. Можу засвідчити, що так було, і досить часто.

Наведу власний приклад, і теж пов’язаний з колишнім радянським консульством, тільки у іншій країні — у морському місті Касабланка в Марокко.

Влітку 1977 року я знаходився у службовому відрядженні на пасажирському пароплаві «Азербайджан». Коли судно прийшло до порту Касабланка, перший помічник капітану Юрій Іванович Потапов запропонував разом з ним відвідати консульство з метою доповіді консулу і реєстрації службових документів.

Відразу скажу, що наша з першим помічником капітану процедура відвідування консульства у Касабланці практично нічим не відрізнялась від тієї, що у своїх спогадах описав А. Хасін. Нам теж довелось чекати службовця, який теж не задавав ніяких питань ні про екіпаж судна, ні про рейс, ні про склад іноземних туристів, ні про наступне плавання і таке інше.

Мовчки вислухав доповідь помічника капітану, поставив печатку на другий примірник службової доповіді капітану судна і попрощався. Неозброєним оком було видно, що йому абсолютно байдужі ми, як відвідувачі, і мета, з якою ми прийшли.

Зрозуміло, що коли ми з першим помічником капітану йшли до консульства, я не розраховував, що нас запросять на «діловий обід», навіть не розраховував й на каву або чай. Але був впевнений, що помічнику капітана хоча будь-які питання стосовно судна або екіпажу поставлять. Отже я помилився: відвідувачі у дипломатичних установах колишнього СРСР за кордоном були зайвими і нікому не цікавими людьми.

Але ще більша несподіванка чекала на нас, коли ми повернулись, і перший помічник звітував капітану теплоходу «Азербайджан» Леву Пилиповичу Кравцову про відвідування консульства. Капітан вислухав доповідь свого помічника і задав дивне, як на мене питання:  «Чорний хліб, сало у вас не просили?». На що Потапов спокійно відповів: «Ні, цього разу не просили».

Побачивши моє здивування, капітан посміхнувся і сказав: «Готуйтесь, зараз цікаво буде: тільки що зателефонували з Рабату (столиця Марокко), з Посольства СРСР. До нас на пароплав приїде другий секретар Посольства з дружиною. Просили прийняти на вищому рівні. Тому я до міста не пішов, хоча раніше планував вийти до Касабланки. Сергію Дмитровичу, — звернувся він до мене, — пропоную вам взяти участь у зустрічі, обіцяю — буде цікаво, самі побачите, а ще більше почуєте».

Через деякий час до трапу пароплава під’їхала велика чорна іномарка з прапорцем СРСР на капоті. Другий секретар Посольства у Марокко здавався поважним кремезним чоловіком, приблизно 50–55 років. Незважаючи на спеку, він був одягнений у темний костюм з краваткою — стандартний одяг держслужбовців і керівників того часу. Його супроводжувала дружина. Вони піднялись по трапу судна, їх зустрічав капітан Кравцов, який з такої нагоди переодягнувся у білу морську форму (командний склад пасажирських суден під час урочистих подій і на зустрічах з пасажирами мусив носити білу форму).

Після привітання і доповіді (за протоколом) радянському дипломату високого рангу ка-пітан за морською традицією запропонував гостям зробити екскурсію і оглянути наш пароплав — великий, красивий, сучасний (побудований всього кілька років тому у Фінляндії). Але другий секретар Посольства відповів, що часу обмаль, візит робочий (в мене одразу з’явилось питання: а дружина тоді з якою ціллю приїхала?), і запропонував капітану піднятись до його каюти.

В каюті капітана, крім гостей, були також старший пасажирський помічник і директорка ресторану судна. Кравцов представив своїх помічників, але другого секретаря Посольства вони не зацікавили. Він задав капітану декілька чергових звичайних питань: коли почався рейс, які порти вже відвідали, куди прямуєте і таке інше. Я розумів, питання були, щоб якось розпочати розмову.

Після цієї «легкої розминки» дипломат перейшов до головного. Він сказав капітану: «Ми у Посольстві готуємося до одного свята, будемо приймати гостей, але наші можливості вкрай обмежені, а ми хотіли б пригостити їх нашою традиційною російською їжею: чорним хлібом, картоплею, оселедцем, салом, часником, сухою ковбасою, горілкою і таке інше. Крім того, нам у Посольстві для повсякденного лікування працівників потрібні деякі ліки: корвалол, тетрациклін, анальгін, аспірин, сульфадимезин, алохол, йод, бинти, пластири, вата та інше». Після чого він передав капітану список замовлень на кількох аркушах.

Було видно, що Кравцов очікував такого прохання з боку Посольства. Він не здивувався, спокійно прийняв список і передав його директорці ресторану, сказав коротко: «Подивіться, чи можемо виконати. Спитайте також у керівника медичної служби їх можливості. Треба допомогти». Директорка ресторану піднялась і пішла виконувати доручення капітана.

Настав час переходити до інших питань «порядку денного робочого візиту» гостя. Високий дипломат запитав капітана: «Скажіть, у вас на пароплаві є валютний магазин для іноземних туристів?». Капітан відповів: «Так, є». Тут вперше пролунало питання з боку дружини дипломата: «А там є у продажу шкіряні і хутряні вироби? Французька косметика?». Лев Пилипович відверто відповів: «Цього не знаю, я там ніколи не був. Зачекайте, будь ласка». Він взяв телефонну слухавку і викликав адміністраторку ресторану. В каюту зайшла молода жінка, одягнена у білу морську форму, капітан доручив їй провести дружину другого секретаря Посольства до валютного магазину. Якщо він закритий — туристи виїхали до Касабланки на екскурсії — відчинити магазин.

Хвилин через двадцять, а може, і з пів години повернулась дружина дипломата, її схвильований голос було чути вже у коридорі. Ледве вона встигла зайти до каюти, як почала скаржитись чоловіку, що придбати нічого у валютному магазині не змогла, хутра у продажу не було, шкіряні вироби були, но ціни на них такі ж самі, як у Рабаті, французька косметика теж була, але знову ж її не влаштовували ціни. Тож вона зробила головний висновок: «Магазин бідний, купити нічого! Марно витрачений час». Мені здавалось, що вона готова розплакатись від такої невдачі: їхати декілька годин зі столиці до порту на пароплав — і нічого не придбати!

Після цього другий секретар Посольства запитав капітана, чи передали до машини замовлені продукти та ліки, і, почувши у відповідь «так», піднявся і почав прощатися. Від обіду на пароплаві відмовився. Робочий візит радянського дипломата закінчився.

Зазначені події і свої враження я ніколи раніше не згадував. А чи мусимо ми взагалі пам’ятати про ці та схожі події? Впевнений, що мусимо, це убереже нас, убереже сус-пільство від повторення багатьох помилок минулого, про які своєчасно і вголос не розповідали.

А закінчити свої спогади про той час я хотів би, як і Аркадій Хасін, — на позитивній ноті.

В 1992 році на великому вантажному судні ЧМП «Микола Черкасов» я прибув до японського порту Осака. Наступного дня активно почались вантажні роботи. Несподівано мене покликали до телефону, дзвінок був по місцевому зв’язку. Природньо, я дуже здивувався, бо знайомих у мене в Японії, в Осаці не було. Але з’ясувалось, що телефонує агент нашого пароплава у порту Осака пан Цюоши Іваса, володар невеличкої агенції IWASA TRADING CO., LTD. Він запросив мене відвідати його офіс для ділової розмови. Я порадився з капітаном нашого судна Євгеном Миколайовичем Барановим, який добре знав пана Івасу, і він рекомендував мені скористатись запрошенням агента. Пан Іваса замовив міське таксі, яке прибуло до борту пароплава, і ми вирушили у путь.

Таксист добре знав адресу, ми швидко доїхали до необхідного хмарочоса. До нас вийшла жінка, запросила мене пройти до офісу. Ліфтом піднялись на 6-й поверх. Офіс пана Іваси був досить скромний, складався з двох чи трьох кімнат, в кожній сиділи працівники. Мене зустрів сам пан Цюоши, привітався. Окремого кабінету у нього не було, він запропонував сісти у крісло біля журнального столика, запитав, чим мене пригостити. Я замовив каву. І наша бе-сіда почалась.

Наскільки пам’ятаю, пан Іваса хотів запропонувати керівництву Чорноморського пароплавства свої послуги у Японії з постачання деяких видів суднового обладнання. Запитав, чи добре я знаю начальника відділу технічної експлуатації ЧМП Валерія Івановича Фадєєва, начальника служби матеріально-технічного забезпечення Анатолія Кузьмича Кочергіна? Я добре знав обох керівників і сказав пану Івасу про це. Він попросив передати їм підготовлені ділові пропозиції щодо співпраці.

Зі свого боку, я спитав у нього, чи міг би він рекомендувати мені когось із місцевих керівників крюїнгових агентств? З 1989 року ми почали в ЧМП формувати екіпажи для роботи на суднах під іноземними прапорами, і я, як керівник відділу суховантажного флоту ЧМП, безпосередньо цим займався. Пан Іваса пообіцяв подумати над моїм проханням.

Прийшов час повертатись до пароплаву. Пан Іваса запитав, як мені їхати зручніше: викликати таксі, чи він попросить когось із його співпрацівників відвезти мене на власній машині? Мені здалося, що двічі на день користуватись таксі за чужий рахунок — не досить зручно, і я попросив відвезти на машині. Пан Іваса покликав свою заступницю — її звали Куміку Кюромасу — і доручив їй відвезти мене на пароплав. Він дуже здивувався, коли ми з пані Кумікою привітались. Ми познайомилися з нею минулого року. Вона була керівником Сінгапурського філіалу агенції IWASA TRADING CO., LTD, і ми з нею спілкувалися, коли я прилітав до Сінгапуру організовувати перші чартерні рейси на літаках ТУ-154 безпосередньо з Одеси для заміни екіпажів наших суден.

Ми з паном Цюоши Івасою тепло попрощалися. Коли тільки сів в машину, Куміку спитала у мене: «Ви придбали в Осаці для себе автомашину?». Я відповів: «Так, придбав». На що вона сказала: «Я хочу вам зробити невеличкий, але дуже корисний і потрібний кожному володарю машини презент». Ми поїхали до великого магазину автомобільних фарб. Звернулись до продавця, який попросив мене достати шильдик (копію з номером шасі машини і роком її випуску). Він по комп’ютеру знайшов і приніс фарбу-спрей того кольору, яким була пофарбована серія машин, до якої входила і моя, придбана в Осаці. Скажу відверто, коли пані Куміку пояснювала мені про серії машин, номера фарб, їх колір і таке інше, це мені здавалось казкою — на дворі 1992 рік, Україна тільки набула незалежність. В наших магазинах взагалі мало чого можна було купити, а тут у Японії вільно купуєш машину (хай далеко не нову, вживану) — і до неї можна купити фарбу!

Зрозуміло, що можливості Японії, перш за все технічні, дивували. Але найбільше дивувало те, що малознайомі люди на далекому Сході, які раніше тебе ніколи не бачили і у майбутньому, скоріше за все, навряд чи побачать, приділяють  стільки уваги, терпіння і свого власного часу. І роблять це щиро, з легкою посмішкою.

Тому, мабуть, і запам’ятались назавжди зустрічі з цими гостинними, уважними і привітними людьми, серед яких відчуваєшь себе «своїм», незважаючи на різницю у громадянстві, віці, статі, посадах та всьому іншому, що у той час не мало значення, було другорядним.

Сергій ЧЕРНИХ.
Ветеран Чорноморського морського пароплавства.