Рівно 50 років тому, 3 липня 1976 року, 450 випускників Одеського медичного інституту отримали новенькі дипломи, які їм вручив ректор професор С. І. Корхов.

Про потенціал цього випуску свідчать здобутки наступних років: понад 20 кандидатів і докторів медичних наук, керівники одеських і українських  інститутів (професор К. Д. Бабов — Інституту курортології, професор С. В. Поздняков — Інституту вірусології), організатори охорони здоров’я, військові та морські медики, практикуючі лікарі. Серед випускників — відомі вчені: подружжя Василь Міщенко (професор-хірург) і Валентина Міщенко (професор-акушер-гінеколог), професор Г. Д. Мастеров, фтизіатр і пульмонолог, один з перших вчених, які досліджували вплив продуктів бджільництва (апітерапія) на стан хворих при важких ураженнях дихальної системи.

Та ще одна родзинка нинішнього ювілейного випуску — підготовка аж 12 лі­карів-фтизіат­рів, що стало своєрідним рекордом, адже зазвичай випускалось не біль­ше двох-трьох. Багато з них ще й досі лікують і консультують хворих на туберкульоз та легеневі захворювання — одні з найдраматичніших, що відомі з давніх-давен, проте не полишають людей і по сьогодні, незважаючи на їх статус чи рівень життя.

«Холерний» курс

Старше покоління пам’ятає спекотний серпень 1970 року, коли на початку вступної кампанії в інститути на Одесу накинувся підступний вібріон «Ель Тор», який був виявлений у морській воді прямо на пляжі. 6 серпня оголосили карантин, що занепокоїло абітурієнтів та їх батьків. Але Віталію Філюку після закінчення 3-го одеського медучилища потрібно було здати лише один екзамен, і він був зарахований на медичний факультет. А потім новоспечених студентів відправили в Біляївський район, в село Маяки, збирати овочі, поки через кілька тижнів не розпочались заняття.

До вершин медицини

Що вразило з самого початку? Широкі мармурові сходи головного корпусу. Велична аудиторія №1, де під склепінням амфітеатру відбувались головні події студентського життя. Поважні професори, анатомічний музей, бібліотека. У кожного були величезне бажання вчитися і задоволення від самого процесу пізнання. А ще — усвідомлення того, що твоя майбутня професія дуже необхідна.

— Перші лекції у нас були з нормальної анатомії, треба було вчити на пам’ять всі латинські назви кісток і кісточок, — пригадує заслужений лікар України, який понад 30 років очолював Одеський обласний протитуберкульозний диспансер Віталій Васильович Філюк. — У нас були чудові професори, відомі вчені: патофізіологію викладав Руслан Федорович Макулькін, загальну хірургію — Борис Іванович Дмитрієв, біохімію — Іван Володимирович Савицький, фармакологію — Валентин Йосипович Кресюн…

У вільний від занять час майже всі студенти працювали — брали нічні чергування у лікарнях чи на «швидкій». Віталій — у травмпункті  під керівництвом легендарного професора Івана Генріховича Герцена. Він мріяв теж стати ортопедом-травматологом.

— А мені подобались акушерство та гінекологія, — згадує Алла Петрівна Рациборська.

Але склалося по-іншому. Вона не тільки багато років працювала лікарем-фтизіатром у протитуберкульозному диспансері №4, лікарем-інспектором, а потім
заступником керівника міськвідділу охорони здоров‘я, головним лікарем в різних медичних закладах Одеси, а й обиралася депутатом районної та Одеської обласної ради. І зараз, після виходу на пенсію, займається експертною діяльністю як лікар-фтизіатр. Робота у фтизіатрії дала їй можливість познайомитися і з іншими спеціальностями — кардіологією, терапією, пульмонологією, оскільки у хворих на туберкульоз часто бувають супутні захворювання.

Чому — фтизіатрія?

Так вийшло, що в інтернатурі були вільні місця тільки з фтизіатрії.  Нічого страшного! Адже в інституті вони навчались на цій кафедрі у професорів М. І. Тараненко, О. Н. Нер­сесяна. Молодих лікарів огорнули тур­ботою і увагою ке­рівник інтернатури
Л. Є. Линська, рентгенолог Є. А. Поклітар, заслужений лікар України, в’язень фашистських концтаборів М. П. Бабін. Вони стали не тільки наставниками, а й друзями, до яких можна було звернутися за під­тримкою та порадою.

Професійні шля­хи привели молодих лікарів в різні райони Одеської області: В. І. Іванову — до Ізмаїльського протитуберкульозного диспансеру, Т. О. Синицю — до Білгорода-Дністровського, Л. І. Матанську — у Болград, Л. П. Пригункову — у Велику Михайлівку, Т. І. Семашко — в санаторій «Люстдорф» в Одесі.  Заслужений лікар України М. А. Романський очолював районний відділ охорони здоров’я, потім — психоневроло­гічний диспансер міста Одеси.

Друзі бережуть па­м’ять про тих, хто пішов в кращий світ: ординатора санаторію «Аркадія» Р. І. Федорову, лікаря районного диспансеру м. Одеси
П. І. Кутового, лікаря медсанчастини заводу «Центролит» В. М. Нікітушкіна…

На жаль, робота у фтизіатрів буде

За даними ВООЗ, туберкульоз залишається однією з головних загроз для здоров’я у світі. Що­річно він забирає понад
1 мільйон життів. Біля однієї чверті населення інфіковано паличкою Коха, щорічно хвороба виявляється у 10,7 мільйона людей.

Що ж до України, то, незважаючи на війну, фіксується поступове зниження захворюваності (у квітні 2026 року — 1243, у травні — 1136 випадків). Та через несприятливі умови є серйозні складнощі у виявленні і лікуванні хворих.

Отож, для фтизіатрів завжди знайдеться робота…

Місце, де живе історія

Наша бесіда відбувається в невеликому залі, де розміщується унікальний музей історії боротьби з туберкульозом, який було створено за ініціативи видатного лікаря, найстарішого фтизіатра, заслуженого лікаря України, письменника і поета Лео­ніда Григоровича Авербуха. На стендах зібрані документи, фото, медичні інструменти, перші рентген-плівки і знімки легень. Зал прикрашає бюст Роберта Коха, вченого, який відкрив збудника туберкульозу. А сам засновник музею Л. Г. Авербух дивиться на присутніх з чудового живописного портрету.

В музеї відбувається посвята молодих лікарів у спеціальність.

 — У нас вже є талановиті учні, які продовжують справу старшого покоління, — відзначив Ві­талій Васильович Філюк. — Олена Кулініч, Галина Мозолевич, Меріда Єлі­сейдіс.

 — Яку настанову ви дали б молодим?

 — Йдіть в ногу з часом. Постійно вчитесь, вивчайте сучасну оргтех­ніку, розвивайте вміння працювати в режимі онлайн, спілкуйтеся з сімейними лікарями. Але при цьому залишайтесь порядними, милосердними до хворих, співчувайте їм. Це головне.

Випускники, колеги, друзі

Вони традиційно збираються у першу п’ятницю липня. А коли святкували  45-річчя з дня закінчення інституту, прийшли зі своїми дітьми, які продовжили лікарські династії.

Завтра, 3 липня, вони прийдуть до пам’ятника Скорботній матері, біля головного корпусу ОНМедУ, піднімуться мар­муровими сходами до Великої аудиторії №1 під склепіння амфітеатру.

Туди, де колись починалась їх дорога до вершин Її Величності — Медицини.

Оксана ЛЮДВІК.