Закінчення. Першу частину читайте в попередньому номері.

2. Хто є хто: на майданчику та за його межами

«Є люди, які народжені стати тренером. Він з юності мріяв про таку роль і робив усе можливе задля досягнення своєї мети», — так президент СК «Балта» Сергій Кольцов висловився про Володимира Мірчева, який привів команду на п’єдестал пошани національної першості. Однак у цій історії не все так просто.

— Вас призначили на посаду головного тренера у середині сезону раптово, після відставки титулованого Андрія Романовича. Якими були перші відчуття?

— Я з вісімнадцяти років мріяв бути тренером. І, скажу чесно, не таким уявляв свій перший сезон у новій якості.

— Але ж все вийшло — медалі чемпіонату, Кубок…

— Все так. Вважаю, що загалом у нас, справді, вийшло добре. Але знаєте, що означає очолити команду в середині сезону? Це означає, що потрібно розгрібати помилки попередника, змінювати мікро­клімат, ламати старе, будувати нове. А на це немає часу — матчі першості йдуть один за одним, єврокубки… Що казати, не про такий дебют мріяв, не приховував свого настрою ні від гравців, ні від президента клубу. Навіть на заключному банкеті говорив про це.

— Дізнавшись про призначення, зізнавались керівництву у власних сумнівах?

— Так мене особливо не питали. Поставили перед фактом: цього тренера звільнили, далі командою займається Мірчев. У мене за плечима п’ятнадцять років професійної ка­р’єри гравця, працював помічником у молодіжній збірній, у клубі «Прометей». Ту ж посаду займав у «Балті», і раптом… Припускав, що в першому сезоні наб’ю руку, намагатимусь не перевищити квоту неминучих для дебютанта помилок, а вийшло все з коліс.

— З чого по­чали?

— Була купа думок. Спершу вирішив нічого не переробляти, нічого не ламати, залишити все, як є. Але вже після першого тренування зрозумів: так не піде. Зібрав команду, поговорив із кожною волейболісткою. Розписав собі, що хочу від кожного гравця, що можу дати йому. I в екстреному режимі почав будувати волейбол, який хотів бачити. Не все, звичайно, вийшло, але, враховуючи стан, в якому прийняв дiвчат, ми чогось досягли. Сьогоднішній колектив та колишній — це дві різні команди.

— А який волейбол ви бажаєте бачити у виконанні своїх підопічних?

— Швидкісний, силовий, комбінаційний. Хочу додати у швидкості, у комбінаціях, в агресивності на блоці. У жіночому волейболі не прийнято ставити потрійний блок, ми намагаємось. В одній із ігор фінальної серії з «Буковинкою» поставили 23 блоки. Як з’ясувалося, це рекорд Ліги. Дівчата додали у швидкості передачі, але не настільки, як хотілося б.

— Однак у вирішальній грі за «золото» блок «Буковинки» виглядав надійніше.

— В останній грі у нас взагалі нічого не вийшло. Ми провели два хороші матчі у Чернівцях, потім два шикарні дома. У п’ятій зустрічі у дебюті вигравали з рахунком 15:8, проте програли. То був холодний душ. Дівчата провели найгірший матч у сезоні. Я розмовляв з кожною, усі самі в цьому зізналися. Можливо, досвіду забракло. П’ятий матч — це лотерея, це як післяматчеві пенальті у футболі. Прикро програли. І все-таки наші дівчата — молодці!

— Так розкажіть про них, адже волейболістки «Балти» не надто розпещені увагою одеської спортивної громадськості.

— Із задоволенням. Почну за старшинством. Кириченко Ганна Вікторівна — справжня брила українського волейболу. За її плечима десять років у національній збірній, вона — майстер спорту міжнародного класу. Ставлюся до неї з величезною повагою. Боєць, провела чотири матчі фінальної серії на стабiльно високому рівні. Дуже добра людина, чуйна, мила. У душі дуже вразлива. До неї потрібен особливий підхід, потрібно знати, як з нею поводитися в кожній окремій ситуації — може душу відкрити навстіж, а може замкнутися.

Марина Федчук. Ставши головним тренером, я перевів її з амплуа догравача на діагональну позицію. І вона розкрилася! Стала найкращим діагональним гравцем Кубка України, найкращою у фінальній серії чемпіонату. Має іншу історію, ніж Кириченко. Марина — боєць і на майданчику, і в житті. Така собі пацанка. Якщо заводиться, то всю свою агресію вихлюпує на суперника. Коли вона у запалі, будь-якому супернику зупинити її складно.

Катерина Волченко проводить у «Балті» вже п’ятий сезон, старожил команди. Перейшла до нас у Вищу лігу iз Суперліги. Одна з найкращих центральних блокуючих в Україні. Три роки з капітанською пов’язкою виводила на майданчик подруг по команді, зараз — віце-капітан. Мала купу пропозицій, могла грати у Франції, на Кіпрі, але залишалася вірною колективу. Справжня легенда.

Кіма Жаркова. Вона також змінила амплуа — з діагональника на гравця першого темпу. Поставила 111 блоків у чемпіонаті — більше, ніж будь-хто. І це при тому, що стабільне місце в основному складі виборола лише у другій половині турніру. Такий ривок зробила! Виконала велику роботу. Я її наводжу як приклад усім дівчатам. Приходить до залу першою хвилин за сорок до тренування і останнньою йде. Вірю у її велике майбутнє. Їй потрібно покращити атаку, удосконалити подачу, але Кімі лише 21 рік, перспективи — величезні. Недарма її запросили до збірної України.

Ксюша Ратій стала цього року капітаном команди. Справжня фанатка волейболу. З гумором гравець. Чудовий, на­дійний товариш. Втім, ці епітети підходять до кожної нашої спортсменки. У нас є дівчата, які пограли у багатьох клубах, ті ж Кириченко, Кутнякова, Федчук, і всі вони відзначають клімат у роздягальні. Атмосфера в команді на якомусь неймовірному позитивному рівні. Багато чого в цьому сенсі залежить від капітана.

Саша Кутнякова — наш ліберо. Це такий собі двигун команди, я таких людей бачив мало. Падає за кожним м’ячем, не шкодує ні себе, ні своїх колін. Висока температура, травма — вона заявляє: гратиму! Вважаю помилкою, що її не внесли до розширеного списку збірної. Кутнякова кожного сезону доводить, що вона точно одна з найкращих. Адже коли людину не помічають, це може призвести до депресії. Сподіваюся, що Саши це не стосується. На висоті i її людські якості — всім допомагає, завжди обдаровує колег екіпіруванням.

Іра Ногіна — теж старожил команди, вже чотири роки в Балті (я лише два). Має бійцівський характер. Емоціями схожа на Федчук. Себе образити нікому не дасть.

Діана Голод. Молода «зв’язка» стала залізобетонним гравцем основного складу. Їй 19, а поряд на майданчику колеги 35, 31, 29 років. Неважко загубитися у такому оточенні. І потім, вона не просто так виходить, вона виходить під завдання. До цього у «Галичанці» було як: виграли — добре, програли — нічого страшного. В нас зовсім інша відповідальність. Вважаю, що в неї колосальне майбутнє, якщо продовжуватиме з такою самою завзятістю працювати. Діана стала найкращим «зв’язкою» Кубка України. Вірю, що через три-чотири роки ми отримаємо «зв’язку» рівня національної збірної.

Аня Шумейко. Сезон склався у неї непросто. Але вона — оптиміст. Часто виходила на заміни та добивалася результату. Душа команди. Від неї постійно йде позитив. Її жарти піднімають настрій. Такий собі моторчик команди.

Те ж саме можу сказати про Марину Мірчеву, мою дружину. Вона теж постійно підтримує дівчаток, підказує. Вони з Шумейко ніби два позаштатні психологи, заводили. Беру, наприклад, перерву, розповідаю щось своє. Потім чую: щось додає від себе, підбадьорює.

Макарова Даша — це наша молодь. Їй 19 років. Дуже перспективний гравець. Є таке поняття — ігровик. Це про неї, як то кажуть, вона добре «читає» гру. Якщо вирішить психологічні проблеми у своїй голові, на неї чекає велике майбутнє.

Ще молодше Вероніка Шевчук. Її перспективи безперечні, у неї все попереду.

Мушу зізнатися: мені дуже пощастило з дівчатами. Добре виховані (дякую батькам), щирі, нестандартно мислячі. Наступного сезону колектив має поповнити ще один найдосвідче­ніший гравець. Сподіваюся, вона буде гiдна колективу.

І ще хочу кілька слів сказати про свою помічницю. Варвара Кольцова разом із чоло­віком Сергієм стояла біля витоків клубу. Без неї «Балта» не існувала б у тому вигляді, як вона є зараз. Я навіть не кажу про її роль як вихователя, але на ній — вся організаційна робота. Здавалося б, рутина — оформлення документів, контакти з федерацією, з партнерами клубу, але це є найважливішим пластом життєдіяльності колективу. Варвара — надійний тил, нi, вона більше, ніж тил.

3. Клуб, де виховують «зірок»

Дев’ять років тому, познайомившись із директором Балтської дитячо-юнацької спортивної школи Сергієм Кольцовим та його спортивним минулим (відомий баскетболіст, призер всеукраїнських змагань), припускав, що у своїй роботі він наголошуватиме на розвитку улюбленого виду спорту. Однак життя розпорядилося інакше: сьогодні він очолює СК «Балта» — один із провідних волейбольних клубів України.

— Після закінчення активної спортивної кар’єри швидко зрозумів: те, що був баскетболістом, зовсім не означає, що саме ним у своїй новій роботі займатимуся в першу чергу. Сьогодні я менеджер професійних клубів. Якщо мені доручать створити в Балті гандбольний клуб, баскетбольний, волейбольний, намагатимуся впоратися із завданням, докладу для цього всі свої сили та знання. Але все залежить від бюджету та кінцевого результату. Вибираючи, скажімо, між командою Вищої ліги з баскетболу та лідером волейболу в Україні, безумовно, виберу волейбол. Повторюся, саме результат визначає мої уподобання як менеджера, — розставляє всі крапки над i Сергій Кольцов.

— Спочатку основу «Балти» складали місцеві дівчата. Сьогодні більшість основного складу — приїжджі волейболістки.

— Розумію, про що йдеться. Все залежить від мети, кінцевого результату. Щоб на рівних боротися з тією ж «Буковинкою», треба посилюватись. Місцевого резерву не вистачає. Розумієте, буває, складається таке становище, коли клуб розвивається швидше, ніж молоді виконавці. Але це не означає, що ми не працюємо над вихованням місцевих кадрів. Наприклад, віддаємо своїх гравців дружнім клубам. Навіть не в оренду, а просто так, безкоштовно. Розуміємо, що балтський гравець, якщо треба, обов’язково повернеться. Вважаю, що краще грати у скромному клубі, ніж сидіти на лаві запасних у «Балті». Молоді треба рости, а рости вони зможуть тільки на майданчику, виступаючи в основному складі нехай не претендента на «золото», а й в команді слабшiй за рівнем. З відданих до інших клубів гравців можна ще одну команду зібрати. Головне — дівчата ГРАЮТЬ!

На даний момент у нас є дві дівчинки 2009 року народження. З наступного сезону задіятимемо їх у матчах Суперліги. А, скажімо, Березовській Насті чи Ані Лисій уже по двадцять один рік. Вони розуміють, що у «Балті» матимуть мінімальний ігровий час. Їм краще пограти в якомусь іншому клубі — грайте, доводьте!

До речі, якщо взяти збірні України U-22, U-20, то там пів складу із Балти. Головний тренер двадцятирічних — Володимир Мірчев, весь тренерський склад з нашого міста. Весь менеджмент звідси, все медичне обслуговування з Балти.

— Але ж це — додаткове навантаження.

— Нам важко, але якщо міністр просить допомогти, як йому відмовиш? Можу сміливо сказати: ми працюємо на український волейбол, у тому числі на національну збірну.

— Можете навести прик­лади?

— Хороший клуб — це той, який не лише використовує виконавців, а й розвиває їх. Візьмемо, наприклад, Кіму Жаркову. Це людина, яка асоціювалася в Україні як дуже середній діагональний нападник. Переходячи до нас, спортсменка сама поставила умову — вона змінює свою позицію на майданчику. І ми єдині в країні, які їй повірили та реально оцінили її можливості. Звичайно, результат прийшов не відразу, дали Кімі час на адаптацію в новому амплуа, незважаючи на можливі очкові втрати. У результаті вона — найкраща центральна блокуюча чемпіонату. Її 111 блокiв — рекорд турніру. І це з урахуванням того, що в основному складі Жаркова почала виступати десь із середини сезону. Її професійне зростання виявилося стрім­ким — за сезон дійшла до збірної України. Вона шалено талановита і розумна на майданчику, я нею захоплююсь. Якби всі були такі ж професійні, у нас в Україні волейбол був би іншого, бiльш вищого рівня.

Або Анастасія Стрель­­бицька. Прийшла до нас із Вищої ліги на дуже невеликі гроші. А йшла як одна з найкращих діагональних України. Чотири роки у команді грає Ірина Ногіна. Теж прийшла з Вищої ліги, а нині це топовий догравач національної першості. Ксюша Ратій, три роки тому ми запросили її із Першої ліги. Наразі Ратій — капітан команди, яку виводить на майданчик у матчах єврокубків. Чи достатньо прикладів?

— Переконали. Але ж СК «Балта» — це не лише волейбольний клуб. Розкажіть про це докладніше.

— О, спортклуб — це така махіна із бюджетом під 300 мільйонів. Це два стадіони, школа дзюдо, готель, сучасний спорткомплекс: майданчик розміром 50х25 метрів, трибуна розрахована на 300 місць. Можна грати у баскетбол, волейбол, футзал. Є можливість розділити зал навпіл і зробити два тренувальні майданчики — для цього передбачено спеціальну штору з електроуправлінням. Інфраструктура у нас солідна: тренажерний зал, тенісний корт, масажний кабінет, роздягальні, душові, місця для паркування, а також окремі входи для глядачів та учасників змагань. Крім того, комплекс має автономну систему опалення, що дозволяє з комфортом тренуватися цілий рік.

У спортклубі займаються майже сто юних футболістів, десь п’ятдесят баскетболістів, дівчаток-волейболісток близько вісімдесяти. Причому у кожному відділенні — по три-чотири віки. Дзюдо займаються шістдесят осіб, ММА — під тридцять. Чемпіонат громади з футзалу проводиться на нашій базі. Усього ж у системі клубу разом із дітьми обертається до п’ятисот осіб.

— Тобто спортклуб є своє­рідним центром тяжіння Балти?

— Виходить так. Завдяки підтримці багатьох людей, за що я їм дуже вдячний. Я тільки пропоную, розповідаю, що можна зробити, і скільки це коштуватиме. А громада ухвалює остаточне рішення. Якщо грошей на проєкт не вистачає, від ідеї відмовляються, якщо ж є розуміння, що пропозиція варта цих капіталовкладень, з погляду розвитку міста, його іміджу, приймається позитивне рішення.

— І що ж останнім часом пропонує президент СК «Балта»?

— У мене багато планів: і спортивні класи створити в школах міста, і спортінтернат організувати.

— В Одесі вже років п’ятдесят йдуть розмови про спортінтернат, але справа не рухається…

— А ми в Балті візьмемо та зробимо.

Анатолiй IСТРЕНКО.
Фото з fasebook.