Двір на Канатной кут Семінарської (колись Свердлова кут Сільськогосподарської, потім Гамарника) — це двір моєї юності та дитинства моєї дочки Еліни.

Я, Анна Бриль, дівоче Бондаренко, дочка військовослужбовця та вчительки. Батьки мої познайомилися в Одесі на 16-й станції Великого Фонтану. Але народилася я в селі Шабо Білгород-Дністровського району Одеської області, де стояла татова військова частина. Це був 1947 рік. Через два місяці після мого народження тата перевели до Львова, потім до Вулканешт, Тирасполя, потім до Дубоссар. У Дубоссарах я пішла до першого класу.

І нарешті — Одеса. До другого класу я пішла до одеської школи № 58. Ми жили в готелі «Пасаж». Двором для дітей військовослужбовців, а саме вони жили в «Пасажі» зі своїми сім’ями, служили широкий і довгий готельний коридор, а також частина Соборної площі та Міський сад біля альтанки. Ми грали там у безліч різних ігор, у які ще довго гратимуть діти докомп’ютерної епохи.

Ми тоді всі жили в очікуванні окремих квартир.

І ось у жовтні 1960 року моя сім’я — батьки, бабуся і я — нарешті переїхали з готелю до двокімнатної квартири на п’ятому поверсі новенької хрущовки за адресою вулиця Свердлова, 95.
24 березня 2023 року. Відзначаємо мій день народження. Ми з донькою віддалилися до приємних спогадів. Вийшли у двір. Присіли на лавочку. Двір пустинний. Десь вдалині побачили Василя, онука Людмили Митрофанівни. Йому 9 років. Майже всі його дворові друзі зі своїми мамами після 24 лютого 2022 року роз’їхалися по різних країнах. Хто куди. І тільки Вася залишився. Неподалік бігають дві незнайомі дівчинки років п’яти. Запитала їх:
— Давно ви тут?
Відповіли, що недавно, і що приїхали з області.
Одну звуть Катею. Як героїню фільму «Великий дар природи». Фільму, в якому я знімалася в дитинстві, грала майбутню вчену Катерину Рябініну. Другу дівчинку звуть Надією. Мені здалося, що це дуже символічне ім’я в наших реаліях.
Невже це всі діти, хто залишився? Запитала сусідку Віру Миколаївну, вона більш обізнана в цьому питанні. Сказала, що є ще людей десять, але вони у дворі майже не бувають.
А адже зовсім недавно, за моїми підрахунками, у дворі жили близько 80 дітей різного віку, постійно лунав дитячий сміх і крики хлопчаків, що грали у футбол. Я навіть знімала до війни серіал для ютуб-каналу «Хроніка мого двору».
Однак час повернутися до цього ж двору, але часів моєї юності.
Отже, 1960 рік…
Дві хрущовки були побудовані як тимчасове житло на 20 років. Будували їх судноремонтні заводи №1 і №2. В основному, всіх мешканців можна було розділити на тих, хто працював на цих заводах, і на сім’ї військовослужбовців, яких масово демобілізували за Хрущова. Мій тато і його ровесники, колишні фронтовики, освоювали нові професії. Мирні.
Вже наприкінці ХХ століття моє повоєнне покоління соціологи назвуть «поколінням бебі-буму». Ми росли, не знаючи таких слів, але нас дійсно було багато, і ми були народжені для мирного та щасливого життя, це точно. В тому числі й 200 дітей нашого двору.
У 2023 році старожилів двору залишилося небагато. Наприклад, Алла Олексіївна Горошко. Товариська, енергійна, вона зберегла ясну пам’ять, життєлюбність і чисте одеське почуття гумору. Я до неї звертаюся за спогадами.
Серед дітей нашого двору були ті, хто пропадав у ньому з ранку до вечора. Це діти, у яких батьки були на роботі, і в них не було бабусь. Групи продовженого дня в школах у ті роки ще не ввели.
Були й такі, як я, домашні діти. Крім уроків у загальноосвітній школі, була ще й музична по класу баяна. Багато дітей у дворі займалися в спортивних школах. Увесь двір знав, що Галя Підпала — майстер спорту з художньої гімнастики. А Наташа Маршицька займається легкою атлетикою і має 1-й юнацький розряд.
У дворі я гуляла рідко, але друзі були. Думаю, дружні або просто приятельські стосунки були нашим природним середовищем існування, як повітря.
Були ігри окремо хлопчачі, окремо дівочі, а були й спільні. Спільно дівчатка та хлопчики грали в хованки, козаки-розбійники, «я садівником народився», зіпсований телефон.
Ми з дівчатками стрибали по черзі через скакалку, грали в класики з битою… Це були ті ж ігри, що й на Соборній площі та в Міському саду. Там я пройшла досвід битих і вічно незагоюваних колінок. У новому дворі здобувала новий досвід соціалізації.
У нашому дворі ми
влаштовували концерти. Хто що вмів, з тим і виступав. Я грала на баяні «Weltmester». Про мої виступи мені нещодавно нагадала Алла Олексіївна. Треба сказати, що в мої немолоді роки дуже приємно, що є людина, яка пам’ятає мене 13-річною дівчинкою.
Взагалі-то двір був головним місцем для нас років до п’ятнадцяти. Ми дорослішали і освоювали нові простори — місцем для прогулянок і побачень стали вулиця Пироговська, пляж «Відрада». А ще, через деякий час, кожен з нас поодинці, парами або зграйками стали виходити гуляти «в місто»: на Дерибасівську, на Приморський бульвар.
Перші побачення для більшості — це 9 клас. Моя перша шкільна любов Вовка розважав не тільки мене, але й моїх подружок. Він напам’ять пам’ятав цілі сторінки з «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова. Запам’ятала, що його тато в дитинстві жив по сусідству з сім’єю Катаєвих. Мій тато і тато Наташі Маршицької в далеких 60-х посадили у дворі кілька тополь. Вони виросли і піднялися набагато вище дахів.
Згадує моя дочка Еліна: «А поруч із цими тополями росла і я — до 11 років, поки разом з батьками не переїхала до нової квартири на вулиці Академіка Корольова. Тому двір мого дитинства — це такий калейдоскоп із яскравих скелець вражень.
Прямо у дворі був дитячий садок, в який я трохи ходила. Трохи, тому що категорично не вміла спати вдень і любила проводити час удома в компанії прабабусі. Пам’ятаю обгороджений сітчастим парканом дитсадківський дворик всередині нашого двору — чотири дерев’яні альтанки, пісочниця, гойдалка. Окремий світ. А двір — мій космос. Моїми улюбленими іграми були, по-перше, резиночки. Якось дуже швидко я їх освоїла, навіть удома намагалася тренуватися, натягнувши зв’язані резинки від трусів на ніжки двох стільців, і стрибала, стрибала. На п’ятому поверсі. Бідні наші сусіди. Пам’ятаю, в цій грі було кілька рівнів складності. Прямо як у комп’ютерних іграх. Так от, я змогла дійти до найвищого рівня в нашому дворі, що досі наповнює мене таємною невимовною гордістю. По-друге, в моді тоді були намальовані паперові ляльки та додані до них гардероби з безлічі суконь та інших нарядів — від капелюшків до чобіт і сумочок, які ми складали в зігнуті навпіл аркуші зошитів. В одному складеному аркуші навіть було ліжечко для ляльки — з подушкою та ковдрою в підковдрі з ромбоподібним віконцем. У той час я гаряче полюбила малювати і з задоволенням готова була малювати ляльок і наряди не тільки для себе, але й для численних подружок.
Подружок було багато, але близько я дружила з двома — Леною Храповицькою та Мілочкою Даїн. У Лени тато був військовий і служив у НДР. Пам’ятаю дитячу заздрість, коли їй подарували на день народження ляльку в коробці з цілим комплектом приданого, як у справжнього немовляти, і соскою, в якій було справжнє яскраве драже-цукерки. Ці цукерки, які якось особливо смачно і незвично пахли, мене захопили і позбавили спокою. На щастя, дуже скоро я виросла і втратила інтерес до ляльок, але ту коробку запам’ятала на все життя.
Мілочка Даїн була молодшою за мене на два роки — солідна різниця, коли тобі скоро 7. Нас об’єднала любов до книг. Це був перший досвід дружнього книгообміну та насолоди обговорювати прочитане. Мілочка жила в першому під’їзді, я — в четвертому. І у нас були телефони. І це був теж мій перший досвід — самостійно подзвонити. На все життя запам’ятала трепет перед першим дзвінком. Мене
навчили — ти просто скажи: «Алло, доброго дня, покличте, будь ласка, Мілу».
У Міли був старший брат, він уже закінчував школу. Я у дворі почула розмову їхньої мами з моєю бабусею про те, як багато цього літа іспитів, яке навантаження на хлопчика, нервує, не їсть нічого, тому вона пече йому торт «Наполеон» і фарширує шийку, щоб дитина хоч що-небудь могла з’їсти.
Я, майбутня першокласниця, тут же одночасно і злякалася страшних випускних іспитів, від яких пропадає апетит, і пристрасно захотіла до них дорости, щоб і мені довелося замість звичайної їжі перейти на «Наполеон» та інші делікатеси.
Врізався в пам’ять літній вечір 1973 року, моє останнє дошкільне літо. Всі дорослі у дворі були з однаковими газетами, дуже жваві та особливо балакучі. Я вже вміла читати і прочитала назву «Вечірня Одеса». Я ніколи не бачила раніше такої газети, що мене особливо не здивувало, я багато чого тоді зустрічала вперше. Мені сподобалася назва, і я відчула, що для дорослих це якась важлива і радісна подія, як свято. Вони дуже жваво обговорювали, щось зачитували один одному, сміялися. Тепер я знаю, що в руках у них був перший номер нової міської газети, на довгі роки улюбленої «Вечірки».
Двір здавався мені в ті роки не просто великим, а багатовимірним і складно сконструйованим простором. Крім обгородженого дитсадківського майданчика, там були ще майданчик для ігор, лавки, столик і невеликий мальовничий палісадник з квітами та кущами. Частина двору, що йде в бік Пироговської, і стіна будинку, де розташовувалося ательє «Платан», називалася Старий двір. Діти називали його СтАрик. Запрошення «Підемо на СтАрик» — це завжди звучало як запрошення до авантюри, до чогось напівзабороненого, з манящим ароматом якоїсь Таємниці.
Дивна штука — давно вже немає ні дитячого садка, ні майданчика з альтанками та іншими гойдалками. Немає і палісадника. Минулого року спиляли найбільший тополь — він загрозливо нависав над будинком, ось-ось впаде від поривів вітру. Здавалося б — чим більше вільного простору, тим більше повинен здаватися двір. А спорожнілий двір немов зменшився. Навіть не віриться, як багато людей, предметів, подій — як багато життя в ньому раніше вміщалося.
…З відчинених вікон спокусливо пахло тушкованими овочами, смаженою рибою, печеними перцями, іноді пробивалися десертні аромати — там варили компоти, варення і випікали щось здобу з ваніллю. Або це був крем для «Наполеона» для живлення мозку майбутнього абітурієнта одеського університету? Ще двір дзвенів — велосипедними дзвінками, голосами дітей, що грають, і сусідок, що розмовляють про ціни на «Привозі», передзвоном бідончиків «за квасом», дрібницею «за морозивом», сигналом, що сповіщає про приїзд сміттєвої машини, дзвенів трамваями, що долають свій красивий шлях через усі станції Великого Фонтану до «Золотого Берега».
Таким він для мене і залишився мій двір — радісним, сяючим, дзвінким. Згадую про нього — і завжди мені добре, як у дитинстві, в перший день літніх канікул».